Голосами віщої давнини - Сторінка 15

По-перше, де доказ того, що в "Половецькому літописі" все написано саме так, тобто де першоджерело? По-друге, подібних (тільки значно вдаліших) варіантів, які подає тут Шелудяков, я, побившись об заклад, можу скласти десяток. А по-третє, пардон, де ж у тексті цього нібито "Половецького літопису" обіцяне ім'я автора слова "Лурсад"?

Маючи в першоджерелі ім'я Овлур, академік Ліхачов так і подав його – Овлур. А що робить Шелудяков? Він у своєму уявному "Половецькому літописі" Овлура перели-цьовує на Лура, аби в такий спосіб довести, що його батько мав рацію – автором "Слова" є чоловік на імя Лурсад! Хоча в тексті ім'я це так і не зринає. Га, як вам такий метод доказу, що творцем "Слова" є… половець? До речі, сам батько ав-тора книжки стверджує, що ім'я це, Лурсад, — "древнеруское, звучное и красивое".

Та навіть якби в поданому половецькому тексті справді зявилося ім'я Лурсад, у який спосіб це переконувало б нас, що саме цього епізодичного героя "Слова" слід вважати його автором?! І що вражає: Шелудяков навіть не замислюється над цим. Зате значно пізніше, вже на сторінці 124-й, переко-нує нас, що Лурсад був сином половецького воєводи Чилбу-ка, і стверджує: " Есть в Половецкой летописи упоминание: Лурсад был воспитанником русской языческой школы. Таких школ было две: одна в Константинополе, другая в Тьматав-ракани. Школы эти готовили жрецов для языческих храмов".

За відсутності в Шелудякова першоджерела, це твер-дження можна було б просто проігнорувати, але за кілька сторінок він знову ошелешує читача: "Живет еще одно тво-рение Лурсада на Руси – былина "Садко", которая хранилась столетиями в памяти народной… В "Половецкой летописи" о былине "Садко" сказано мимоходом, мало. Ясно только од-но: написана она была Лурсадом в юности".

Гадаю, що в даному випадку Шелудяков піддався напа-ду скромності. Оскільки ніхто не здатен ні підтвердити, ні заперечити наявності такого тексту в неіснуючому "Полове-цькому літописі", він з тим самим успіхом міг би приписати міфічному Лурсадові авторство "Велесової книги", "Повісті давніх літ" та ще й "Галицько-Волинського літопису".

Відчувається, що, компонуючи свою книжку, Шелудя-ков старанно посидів над працями Б. Рибакова, О. Сулейме-нова, В. Кудряшова — "Половецкая степ", П. Голубовського, "Печенеги, торки і половці до нашествия татар" та кількома іншими. В кінці видання він навіть зважився подати розділ розшифровки "темних місць "Половецького літопису. Але, замість того, щоб вдатися в ньому до порівняльного аналізу із проясненням темних місць безпосередньо в первинному тексті "Слова", Шелудяков просто подає якісь, нібито з "По-ловецького літопису" вихоплені фрази. І виходить це в нього таким "манером":

" Гза бежит серым волком. Кончак ему след правит – к Дону Великому. ( Гза выполняет указание Кончака)";

"Тогда Игорь взглянул на "светлое" сонце – исходило от него тьмою, всех своих (Игоря) воинов прикрыло (сумра-ком);

" А половцы неготовыми дорогами побежали к Дону Великому"…

" О, Боян, соловей старого времени! Абы ты сии полки ущекотал скаласвася по смысленному древу…"

Вступаючи в полеміку з офіційним тлумаченням змісту "Слова", автор нерідко вдається до заміни їх спорідненими, чи близькими за змістом, поняттями, вихопленими зі словни-ків або цитат з інших мов, а також із сибірських наріч, які формувалися під впливом мов сибірських татар, половців та місцевих народностей; та зі старообрядницьких діалектів. У якихось випадках це викликає інтерес, в якихось видається настільки сумнівним, що не допомагає навіть посилання ав-тора на той-таки міфічний "Половецький літопис".

Так, ліричний герой "Слова", звертаючись до великого князя Всеволода, говорить: " Аже бы ты был, то была бы чага по ногате, а кощей по резане". Виходячи з того, що ногата і резана були дрібними монетами Давньої Русі, а слова "чага" та "кощей" вживалися на ознаку наложниці та раба, Ліхачов витлумачуює ці рядки в тому дусі, що, якби князь Всеволод брав участь у битві, то вона складалася б так, що наложниць русичі продавали б по ногаті, а полонених рабів — по ще дріб-нійшій монеті – резані.

Шелудяков із таким тлумаченням не погоджується і пише: " В половецкой же летописи этот отрывок (как и мно-гие другие) наполнен точностью и мудростью автора "Сло-ва": " Аже бы ты был, то были бы сапоги (чаги) по ногам, а боевые кони (кощеи) порезвее"

Характерно, що в більшості випадків доказом для чита-ча має слугувати твердження Шелудякова: " А в "Половець-кому літописі" це подається так…" Але хто ж того літописа бачив, і з чим звірити тексти – то вже дрібнички. Зате при найменшій нагоді Шелудяков, як ви вже це помітили, наго-лошує, що в Половецькому літописі", на відміну від викра-деного з нього "Слова", все "наповнене точністю і мудрістю автора".

Цікаво, що, використовуючи тлумачення певних термі-нів тими засобами, що запропоновані прихильниками тюрк-ського походження "Слова", чи хоча б тюркського впливу на нього, Шелудяков, водночас, заперечує наявність у цьому творі будь-яких тюркських історичних чи лігвістичних впли-вів, зводячи все до впливів половецьких. Але зверніть увагу: при цьому він категорично стверджує, що половці — не мають ніякого відношення до тюрків, оскільки є… слов'янами. Від-так, складається враження, що він уяви не має про існування половецько-латинського словника, званого "Codex Cumani-cus" ( я ще звертатимусь до нього), який незаперечно дово-дить, що половецька мова належить до тюркської мовної стихії. Про тюркський тип облич свідчать й антропологічні дослідження половецьких поховань.

Але всі ці дані Шелудяков ігнорує. Щоправда, він по-силається на свідчення деяких давніх авторів, зокрема, ки-тайських, які вважали, що половці мали русяве волосся і сві-тле обличчя. І що, можливо, деякі половецькі племена нале-жали до племен арійських.

Проте Шелудякову забули пояснити, що, навіть якби він мав стовідсоткові докази приналежності азійців-половців до арійської сім'ї народів, їхня "арійськість" ще не є, і не може бути, незаперечним доказом приналежності до… слов'янства.

Історичний факт. Свого часу Гітлер наказав науковцям, зібраним з усього світу в інституті СС "Аннербе", дослідити, представники якої з європейських націй мають право вважа-тися "чистокровними арійцями". Ясна річ, він був перекона-них, що на таке право претендують лише германці. І можна уявити собі стан фюрера, коли куратор "Аннербе" рейхсфю-рер СС Гіммлер доповів: єдиними "чистокровними арійця-ми" в Європі можуть вважатися лише… цигани!

Я тому й навів цей приклад, щоб продемонструвати Шелудякову та його послідовникам, що (повторюсь) прина-лежність того чи іншого народу до арійців сама по собі аж ніяк не може слугувати доказом його приналежності до… слов'янства.

До того ж виникає ще одне банальне запитання. Якщо насправді авторами "Слова" є не русичі, то якою ж мовою було творено і його, й увесь отой "Половецький літопис"? Бо й справді, якою мовою заучував цей літопис батько нашо-го викривача "плагіату"? Невже половецькою? Тоді не-хай би автор монографії О. Шелудяков подивував нас хо-ча б фрагментом з половецького оригіналу! Он, у бібліо-теці св. Марка в Венеції, аж у двох списках, зберігається вже згадуваний половецько-латинський словник, так званий "Co-dex Cumanicus" (кумани – самоназва половців), обсяг якого сягає 1560 слів, отож перевірити лінгвістичну приналежність літопису – проблемою не було б.

Якщо ж літопис творено давньоруською, то які підста-ви вважати його "половецьким"? Чому б не припустити, що в руках у богослова-розкольника всього лиш побував один із списків (варіантів) уже відомого нам "Слова"?

До речі, ступивши, як він проголосив, на турнірне "ри-сталище", аби протистояти іншим дослідникам "Слова", Ше-лудяков раптом пафосно декларує: "Відомий поет Олжас Су-лейменов своєю книгою "Аз і Я" намагався переконати чита-чів: половці та їхні князі – тюрки… Смію стверджувати: нема тюркізмів не тільки у "Слові", але нема їх також і в літопи-сах". І тут уже, як кажуть, коментарі зайві.

Ще одна цікава деталь. Наполегливо переконуючи нас, що "Слово" — лише фрагмент "Половецького літопису" (яко-го батько знав на пам'ять, а він — слухав його, заучував та за-нотовував), Олександр Шелудяков чомусь так жодного разу і не подав у своєму дослідженні хоча б невеличкий фрагменти тієї частини літопису, яка б виходила за текстові межі запо-зиченого (привласненого) русичами "Слова". На мій погляд, це не має жодного логічного виправдання, адже публікація подібного уривку вже могла б підтверджувати, нехай навіть опосередковано, існування самого цього літопису. Не кажу вже про те, що вона стала б історико-лінгвістичною сенсаці-єю.

Визначаючи причини, що змусили його взятися за це дослідження, Олександр Шелудяков вдається до дещо викли-чного зізнання: "Слово" цікавило мене в юності не тільки як поема, але головним чином як історичний документ моїх предків-половців. І батько, розуміючи це, завжди був скупим на подробиці: він боявся, що історія "Слова" надасть мені гордості (?!), а гордих у ті часи "не жалували".

У зв'язку з цим хотілося б зауважити: неправда, пане Шелудяков, гордих завжди "жалували"; не "жалували" тіль-ки тих дослідників, які свою національну гордість намагали-ся підживлювати некоректним ставленням до мистецько-історичної та національної гордості інших народів.

Одеса,

січень 2014.

ЗАЗГЛИБЛЮЮЧИСЬ

В ІСТОРІЮ КРАЮ

Михаил Агбунов. Генерал-попечитель ( Жизнь и де-ятельность И.Н. Инзова). Арциз, 2009.

1

Генерал Іван Інзов – це той військово-громадський ді-яч Російської імперії, інтерес до якого не згасав в Україні ні-коли, але останнім часом він позначений появою цілої низки краєзначих та дослідницько-біографічних публікацій у пері-одиці; а також монографій і навіть художніх та художньо-документальних творів. І така увага є цілком умотивованою, адже впродовж багатьох років військова і цивільна служба цього генерала були пов'язані з Україною і, зокрема, з тією територією, яка формує нині Одеську область.

Пробачте, скажете ви, російських генералів, чия біо-графія в той чи інший спосіб пов'язана з Україною, і зокрема, з Одещиною, багато. Чому така увага прикута в наші дні саме до Інзова? Таємниці в цьому немає.