Голосами віщої давнини - Сторінка 17

А просто констатував факт, дивуючись з того, що для автора нарису він залишився непоміченим.

Відтак, природно, був здивований, що Агбунов заходи-вся полемізувати зі мною в такий дивний спосіб. Тобто він узяв і розширив ту цитату, яку я подавав у дещо скорочено-му, проте, в смисловому відношенні, в самодостатньому, ви-гляді. А чому я до цього вдався – зрозуміло, адже йшлося про публікацію в газеті, де, як ви знаєте, обсяг рецензії завжди обмежений.

Але, розширивши цю цитату, Агбунов навіть не помі-тив, що він знову, — ще переконливіше, визнаю, ніж це зробив я у своїй рецензії, — підтвердив, що в реальності "прошеніє" болгарських переселенців на ім'я російського імператора є ні чим іншим, ніж одвертою підробкою!

Тобто, знову ж таки, йдеться про елементарну фаль-шивку, автором якої, як переконливо доводить сам автор книжки Агбунов, справді був… генерал Інзов!

Але ж саме на цьому факті я й акцентував увагу читачів моєї рецензії. То в чому ж суть полеміки, яку намагався на-в'язати мені Агбунов?!

Наголошую, що, якраз виходячи з цього твердження автора книжки, я і дивувався з приводу того, чи варто вважа-ти складання подібної фальшивки "подвигом Інзова"? Тобто намагаючись полемізувати зі мною Агбунов лише поставив себе у незручне становище.

Бо й справді, давайте поміркуємо. Якщо Інзов хотів написати офіційне "прошеніє", то міг скласти текст, узгоди-вши його з відомими в болгарській громаді людьми, і, за їх-німи підписами, подати його до канцелярії імператора, не вдаючись ні до яких фальсифікацій. Це було б правдиво, а головне, законно.

А, за Агбуновим, виходить, що Інзов — на той час уже головний попечитель колоністів краю, — не будучи болгари-ном, сфальсифікував "прошеніє" на ім'я імператора, подаю-чи його нібито від імені болгар, а, задля вірогідності, вдався ще й до мовно-текстової фальсифікації, наближуючи росій-ський текст до болгарської мови!

Але, пардон, повторюсь, в усі часи, в усіх країнах світу подібні підробні листи ( а в даному випадку – лист, написа-ний високим державним службовцем, нібито від імені цілої національної громади іноземних переселенців, і на ім'я са-мого імператора!), кваліфікуються, як "службова підробка" і "шахрайство". Нагадаю, що, задля цього випадку, в Росії на-віть існував спеціальний термін – "подмётные письма", які особливого розповсюдження набували в часи "самозванщи-ни". І за будь-який із подібних листів на ім'я імператора ав-тору-аноніму світила, щонайменше, каторга.

Та це ще не все. "Прошеніє" має ще один неприємний для Абгунова, його прибічників, і всіх тих, хто намагається в наш час витворити з російського чиновника Інзова героя бол-гарських колоністів в Україні.

Річ у тім, що в цьому "прошенії" будь-який юрист лег-ко віднайде яскраво виражений корисливий мотив самого автора фальшивки, намісника Бессарабської області генерала Інзова.

Досить сказати, що в цьому сфальсифікованому "про-шенії" болгарських колоністів висловлюється… так-так, ра-дість з приводу того, що іноземні колоністи перебуватимуть під покровительством Інзова! Мало того, в ньому імперато-рові пропонують усіх переселенців, цитую: "собрать под покровительством того же человеколюбивого полководца генерал-лейтенанта Инзова и этим успокоить и осчастли-вить"! А завважте, що, як ми вже переконалися, робиться ця пропозиція пером самого… бессарабського намісника, гене-рал-попечителя Інзова! Як же було не похвалити самого себе "человеколюбивого"?!

Га, як вам такий, суто чиновницький піар-хід?!

Об'єктивно виходить так, що, сфальшувавши "проше-ніє" переселенців, високий державний чиновник Інзов сам себе восхваляє та колективно, від імені переселенців, від іме-ні громадськості, підтримує в ролі керівника цього ж таки краю. Щоб цар-батюшка в ньому, бува, не засумнівалися!

Тобто, я наполягаю на тому, що, перш ніж категорич-но приписувати авторство цього "прошения" Інзову, слід уважно дослідити, чи є віднайдений дослідниками лист (без підпису і дати) реальною копією справжнього звернення по-селенців до імператора; хто і коли намагався сфальшувати його текст, аби створити враження, що нібито листа було пи-сано болгарським колоністом, і чи справді має шанований генерал Інзов реальне відношення до цього акту чиновниць-кої фальсифікації?

Або такий факт. В указі імператора чітко зазначаєть-ся, що права колоністів надаються "задунайским переселен-цам, под именем коих разумеются болгары и дугие из-за Ду-ная переходящие единоверные нам иностранцы, которые уже водворены или впредь водворяемы будут в Бессарабии".

І тут слід зауважити, що, крім болгар, з-за Дунаю пере-селялися й представники інших народів, скажімо, ті ж таки гагаузи, валахи, греки, серби, албанці (арнаути)… До того ж, в указі зазначається, що всі вони поселяються "на казенні", тобто на державні, землі. При цьому треба мати на увазі, що ці переселенці прийшли не в пустелю, тут уже жили люди. Недарма ж в Указі, у статті, що стосується пільг, мовиться: "Переселенцам, кои быв прежде на казенных землях водво-рены, спокойно на оных жительствовали, равно и коренным жителям, между ими обитающим, льготных лет не полагать".

Мало того, в спеціальному акті Міністерства внутрі-шніх справ, виданому на підставі імператорського указу, за-значається, що переселенці, які не підкорятимуться місцево-му начальству, або порушуватимуть закони, підлягатимуть виселенню за кордон. Тобто до болгар і всіх інших переселе-нців, усе ще ставилися так, як і належить ставитися до інозе-мців, іммігрантів.

Ще одна важлива деталь: цим указом затверджено "Ве-домость" про чотири округи Бессарабської області: Прутсь-кий, Кагульський, Ізмаїльський та Буджацький, кожному з яких відведено певні поселення; і з неї випливає, що "Бол-град або Табак" підлягає Ізмаїльському округу, керівництво якого, природно, зосереджене в Ізмаїлі.

У зв'язку з цим викликає подив таке твердження М. Агбунова. "Идея переименовать селение Табак в Болград и сделать центром "Новой Болгарии" принадлежала, несом-ненно, Инзову. Как видный военный и государственный дея-тель, он понимал, что "Новой Болгарии" нужен администра-тивный, общественно-политический, экономический, культу-рный, духовный центр". І далі (на сторінці 272) Агбунов пи-ше: " Итак, Болград (селение Табак) стал центром Новой Болгарии"!

Пардон, це про яку таку "Нову Болгарию" ідеться?!

Це ж хто і яким імператорським указом, чи хоча б роз-порядженням Інзова, таку державну чи адміністративну оди-ницю створив, чи хоча б у проекті збирався в ті часи створю-вати?! Разом із іншими читачами я хочу бачити цей доку-мент.

Але відтворено його Агбуновим не було, і, — я спеціа-льно цікавився за історичними даними, — ніде й ніколи доку-мент про утворення подібної адміністративної одиниці "Но-вої Болгарії" в Придунав'ї не з'являвся. Як у жодному дер-жавному документів не фігурувала й сама офіційно визначе-на назва "Нова Болгарія".

А якщо так, то виникає підозра, що в своєму нарисі ав-тор всього лиш запускає пробну пропагандистську кулю болгарських націоналістів в Україні, які навіть не прихову-ють того, що прагнуть створити на українських землях сепа-ратистськи налаштовану "Нову Болгарію", прообразом якої слугує проросійська Придністровська республіка, або Гагау-зька Республіка на території Молдови.

Проте Агбунову слід було б замислитися над тим, що з подібним же успіхом гагаузи, які проживають на території України, можуть назвати цей край "Новою Гагаузією", а мо-лдовани – "Новою Молдовою"… Мені зрозімілі національні амбіції автора, але так з історичними реаліями не поводяться!

Викликає подив і твердження, що ідея перейменувати село Табак на Болград "принадлежала, несомненно, Инзову". Це при тому, що в абзаці, який передує цьому твердженню, автор ствердно цитує історика Скальковського, з якого ви-пливає, що село це "Болградом же переименовано по просьбе колонистов", а про Інзова там нічого не мовиться.

Мало того, вже на наступній сторінці сам Агбунов стверджує: "Инзов проявил себя как выдающийся государст-веный муж. Он решил основать город Болград на новом мес-те, а селению Табак вернуть его название". Причому, як ба-чимо, зробив це всупереч указу імператора.

То чому ж врешті решт читач повинен вірити, що ідея перейменування Табаків на Болград "несомненно" належала Інзову, якщо саме він виявився реальним противником тако-го перейменування? А сам Агбунов ще й називає його за це "выдающимся государственным мужем".

А які підстави в Агбунова стверджувати що саме Інзов "добился создания Попечительного комитета об иностран-ных колонистах южного края России"? Звернімося до фактів. Відомо, що до 5 січня 1818 року п'ятидесятирічний Інзов був усього лиш командиром однієї з піхотних дивізій. Посада його не дуже влаштовувала, до того ж, вік і здоров'я… Він здав дивізію і, після 33 років військової служби, "был опре-делен состоять по армии". А вже 10 січня "Правительствен-ній сенат" призначає його головним попечителем Бессараб-ського краю. Ось такі вони, факти, які давно стали рядками офіційної біографії генерала. Але де хоч якийсь доказ того, що саме Інзов "добился создания" Попечительского коміте-ту?

3

У своєму нарисі Агбунов докладно описує, як у радян-ські часи "коммунисты осквернили могилу Инзова. Сняли массивную надгробную плиту и использовали её для соору-жения на кладбище поминальной площадки"; та як "больше-вистские власти…установили на величественный постамент Инзова маленький гипсовый бюст Ленина", який, до речі, стоїть там і досі.

Зверніть увагу: в обох випадках ідеться про дії, які здійснювалися – і це очевидно — з дозволу і за розпоряджен-ням владних структур. Старші люди пам'ятають: для того, щоб зняти один пам'ятник і поставити на його місце інший, у радянські часи потрібне було рішення високого партійно-державного керівництва, яке завжди виконувалося під пиль-ним наглядом агентів КДБ. До того ж, такі дії щодо Інзова "как классово чуждого элемента" випливали з комуністичної ідеології тодішньої влади. Тобто тут усе ясно.

Та одразу ж за цими фактами Агбунов вдається до ціле-спрямованого пропагандистського прийому, він пише: "За-тем в первые годы независимости Украины мавзолей Инзова подвергся разграблению.