Голосами віщої давнини - Сторінка 24

З якого дива і з якою метою він вдався до подібного "пе-релицьовування", збагнути важко.

Ще невдалішою, на мій погляд, видається назва другого розділу, що зачинається словами: "Почнем, братие, повесть сию от старого Владимира…", але яку Петрушевичу (вду-маймося лишень!) забаглося подати нам під неоковирною ка-нцелярською назвою: "Содержание и объем песни певца Игоря" (?!). Це ж якими літературознавчими чи естетични-ми, або просто смаковими, критеріями слід було керуватися, вдаючись до подібної назви?!

Принципове заперечення викликає і назва сьомого розділу другої частини "Слова", яку Петрушевич спромігся сформулювати так: "Возвание певца Игоря к современным большим князям".

Петрушевич мав би знати, що в усіх східно-слов'янських мовах дослідники і літератори дотримуються терміну "великий князь", на ознаку тих князів, яким, у тій чи іншій формі, підпорядковувалося кілька князівств. Перед-усім "великими" завжди називалися князі київські, а також, у певні часи — чернігівські, галицькі, новгородські. Відтак, ужитий Петрушевичем термін "большой князь" історично і по суті неправильний, а, правдивіше сказати — недоречний. Тим паче, що сам цей розділ автор твору починає словами "Великий княже, Всеволоде!", і навіть у позначеному бук-вою підрозділі читаємо "к великому князю Всеволоду".

Такий же спротив викликає і назва досить емоційно на-писаного шостого розділу цієї частини твору, який почина-ється словами: "Тогда великий Святослав изрони злато слово, со слезами смешено, и рече…". Далі йде, зі шкільних парт усім відоме, "слово", тобто звернення великого князя Святослава до своїх синів Ігоря та Всеволода…

Цілком очевидно, що ключовим поняттям задуму ав-тора твору в цьому розділі є не що інше, як відтворення кня-жого "слова", тобто слова, зверненого до своїх синів. А тому абсолютно незрозумілим залишається прагнення упорядника та редактора публікації будь-що, вже у самій назві, відреда-гувати смислову суть розділу. Чуттєво дезорієнтуючи читача, Петрушевич називає його "Плач Святослава". З якого б то дива?! Невже тільки тому, що батьківське слово князя до сво-їх синів "змішане зі сльозами"? Але ж на те воно й батьківсь-ке…

Після втечі Ігоря з полону, автор "Слова" вдається до цікавого художнього прийому — уявного діалогу між річкою та князем. Пригадуєте? "Донец рече: "Княже Игорю! Не ма-ло ти величия, а Кончаку нелюбия, а Русской земли весе-лия?..".

Так от, Петрушевич не знайшов нічого кращого, ніж наректи цей розділ "Привет Игоря рекою Донцем"(?!). Да-руйте, але це вже наруга над історичним твором, яка, знову ж таки даруйте, межує з одвертою "клінікою".

Титульна сторінка "Слова…" ставропігійського друку .

3

Зовсім по-іншому сприймаються зауваження та поси-лання, які віднаходимо у поданих Петрушевичем виносках, котрими він намагається чи то прояснити певні місця в тексті "Слова", чи просто привернути увагу до смислових варіантів, що проглядаються по різних публікаціях цього твору. Ось, наприклад, рядки з "Плачу Ярославни": " Ярославна рано плачет в Путивле на забрале аркучи: "Светлое и тресветлое солнце…".

Здавалося б, усе зрозуміле, усе вивірене, але… У ви-носці до цих рядків Петрушевич справедливо уточнює, що в списку, зробленому для імператриці Катерини, тобто, нага-даю, в тому єдиному, який дійшов до наших часів, оскільки оригіналу не існує, написано по-іншому. Там написано: " Ярославна на море плачет".

Мало того, посилаючись на зауваження П. Пекарського, автора публікації в 1864 році Катерининського списку " Сло-ва о полку Игореве" у С.-Петербурзі, він додає, що " В руко-писном переводе, приложенном при Екатерининском списке, также читается: "Ярославна на море плачет к Путивлю". По-чему сначала в списке прочтено "на море", а потом "рано" — решить трудно".

Бо й справді: з Катерининського списку випливає, що, перебуваючи на морі, Ярославна плаче, звертаючись до Пу-тивля, а хто й чому виправив під час публікації цього списку "море" на "рано" — залишається загадкою, яка ще раз попере-джає всіх нас, хто працює зі старожитніми текстами, як це небезпечно — вторгатися в давні твори чи документи зі своїми правками. Відтак, факт є фактом: після виправлення слова "море" на " рано", ми отримали зовсім інший текст, із зовсім іншим смисловим навантаженням.

Тепер уже Ярославна не звертається з плачем до Пути-вля, перебуваючи при цьому на морі, а плаче рано в Путивлі на забралі, тобто на міській стіні. При цьому очевидно, що ні в даному, ні в багатьох інших випадках подібних вторгнень, ми не можемо дійти остаточного висновку щодо автентично-сті, оскільки не маємо, і вже, мабуть, ніколи не матимемо, оригіналу "Слова".

До речі, працюючи над цією статтею, я звернувся до виданого у Москві 1986 року поважного збірника " Слово о полку Игореве. 800 лет", під обкладинкою якого зібрані чи не всі існуючі на той час у східнослов'янському письменстві переклади та переспіви даного твору. Так от, в академічному зразкові "Слова", яким цей збірник відкривається, теж чита-ємо: "Ярославна рано плачет в Путивле на забрале арку-чи…". Тобто все ж таки вжите слово "рано", а не первісне "море".

Водночас, викликають подив і деякі виправлення, подані самим Петрушевичем. Так, у його публікації читаємо "Посо-бица князем на поганыя погыбе, рекоста бо брат брату: " се мое, а то мое же!".

Петрушевич навмисно виділив шрифтом слово "Посо-бица", даючи зрозуміти читачеві, що вдався тут до виправ-лення. Що ж і навіщо він тут виправив? Пояснення знаходи-мо вже у виносці.

Виявляється, що і в Катерининському спискові, і в ви-данні "Слова" 1800 року, там подається цілком зрозуміле і логічне в даному контексті слово-термін " усобица". До ре-чі, в академічному тексті "Слова", опублікованому в збірни-ку "Слово о полку Игореве. 800 лет", теж написано "усоби-ца". І зважмо, що, саме завдяки цьому терміну "усобица", вся фраза набуває того змісту, який і було закладено в неї авто-ром "Слова". Читаймо тепер:

"Усобица князем на поганыя погыбе, рекоста бо брат брату: " се мое, а то мое же!". И начяша князи про малое " се великое" молвити, а сами на себе крамолу ковати, а погании со всех стран прихождаху с победами на землю Рускую".

Як бачимо, весь глибинний зміст, сама логіка цієї фрази вимагає того слова, яке й написане в Катерининському спис-ку, в першій публікації твору 1800 року, і в усіх інших публі-каціях — я переглянув їх чимало. То навіщо знадобилося Пет-рушевичу змінювати слово "усобиця" на незрозуміле в да-ному контексті "пособиця" — так і лишається загадкою.

Петрушевич засвідчує, що в обох, уже названих вище, джерелах — Катерининському списку і в першій публікації "Слова" — пишеться: "С тоя же Каялы Святополк повелея от-ца свого между угорьскими иноходцы ко святеи Софии, к Киеву".

Про "отца" йдеться і в академічному виданні "Слова". Проте, нехтуючи текстом попередніх публікацій, Петруше-вич править слова "отца своего" на "бяше тестя своего". При цьому навіть не завдає собі клопоту пояснити читачеві, чому, виходячи з яких історико-родовідних засад, він вдався до цієї радикальної правки, яка з контексту даного фрагмента аж ніяк не випливає.

І подібних запитань з приводу правок Петрушевича, та з приводу його вторгнень у смислову тканину "Слова", вини-кає чимало. Водночас, як уже мовилося, є і слушні правки. Скажімо, в попередніх публікаціях траплявся вираз "по Су-лію". Дотримуючись логіки фрази, Петрушевич править на "Посулію", і тоді читається: "… И Поморию, и Посулию…". Саме так цю фразу подають і сучасні видання.

3

Втім, крім зауважень щодо мовно-смислових правок упорядника цього видання твору, виникають у мене і більш принципові, світоглядні зауваження. Зокрема, зовсім недоре-чним у передмові до "Слова" видається, на мій погляд, різ-кий випад Петрушевича, націлений проти формування та розвитку української мови.

"Возникшій ныне в южной Руси языкословный радика-лизм, — пише він, — заменяющій основанное на исторіи этимо-логическое правописаніе фонетическим, и устраняющій даже названіе русского языка, заменяя оное украинским, уже по этимологическому значенію сего слова, доказует, что скрай-ніи эксцентрическіи поборники украинизма, одушевленныи нивелиристичными "мреями" Запада, не хотят ничего ведати об историческом развитіи русского языка, и образуют только партикулярную языкословную фракцію, не имеющую ни по-за собою исторіи, ни пред собою основующейся на исторіи будущности. Словом, жертвуют граматику в пользу своей несбыточной политики"

Не маю наміру аналізувати мову та стилістику цього національно-політичного випаду, не в них суть. Річ у тім, що в даному некоректному пасажі з усією очевидністю проявля-ється оте войовниче москвофільство Петрушевича, про яке свого часу застерігав громадськість ще Іван Франко у своїй праці "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року"

"Антін Петрушевич, — читаємо з цього приводу у Фра-нка, — син письменника і збирача руських приповідок, Стефа-на Петрушевича, пароха в Добрянах коло Стрия, виступив на поле публічної діяльності в р. 1848 з брошури по-польськи писаною під заголовком "Slow kilka w obronie ruskiej narodowosci", в якій з молодечим запалом і гарячим серцем та з поважними науковими доказами станув в обороні само-стійності південноруської народності.

З початком 50-тих років його погляд змінився, і він, не переходячи формально до табору галицького москвофільства, виробив собі теорію якогось праруського язика, перемішано-го з галицизмами. Петрушевич писав дуже багато по різних руських часописах аж до остатніх літ ХIХ в., доторкався най-різноманітніших тем славістики, а навіть порівняльної філо-логії, та скрізь облік величезної начитаності і не раз критич-ної бистроумності виявляв брак наукового методу, повний брак логічної композиції, якій шкодила особливо суб'єктивна вдача автора – на кожнім кроці всякого "рассуждения" зупи-нятися на найрізніших дрібних деталях і вдаватися в полемі-ку за найдрібніші речі…".

За браком місця, я змушений увірвати розлоге цитуван-ня характеристики творчого буття цього дослідника, проте ще один фрагмент все ж таки волію подати:

Стаття Франка охоплює часову площину (включно з 1890-м роком) виходу публікації Петрушевичем "Слова", проте згадує про неї письменник побіжно, й у висновках сво-їх категоричний.