Голосами віщої давнини - Сторінка 25

Говорячи про співпрацю Петрушевича з виданням "Сборника" Галицько-руської матиці, Франко за-значає, що в одному з випусків збірника за 1886 рік було опубліковане Петрушевичем "Слово". Щоправда, він одразу ж завважує, що, "Руководячися, очевидно, самим слухом, Петрушевич розділив текст на такі короткі вірші, що відпові-дають властиво тільки віршованим стопам. Обіцяного науко-вого мотивування сього видання він не дав".

Оскільки, нагадую, на ставропігійському виданні "Сло-ва", про яке зараз мовиться, бачимо відтиск емблеми "Гали-цько-руська матиця", то очевидно, що Франко мав на увазі саме це видання, хоча воно й не афішоване як "Сборник", і, як бачимо, роком видання Франко все ж таки вважає зазна-чений на титулі "Слова" 1886 рік.

Втім, упевнений, що таке різночитання не завадить нам відзначати ювілей появи "Слова", посилаючись на "обклади-нковий" 1887 рік. Зрештою, слов'янська традиція забороняє

Сторінки "Слова…" ставропігійського друку.

відзначати ювілей до настання дати тієї чи іншої події, проте жодним чином не обмежує термін святкування після неї.

Громадській і громадянській значущості "Слова" Петру-шевич присвятив окремий розділ, якого так і нарік: "О гро-мадной важности "Слова о полку Игореве". У ньому, серед іншого, дослідник наголошує на величезному значенні, " яке має "Слово", як писемна пам'ятка, для русько-народної істо-рії всієї дотатарської Русі, в якій, мов у дзеркалі, відображене релігійне, політичне та сімейне життя Русі в суто русько-слов'янському світлі, і в цьому відношенні "Слово" значно доповнює руські літописи до кінця ХII століття…".

Відтак, шановне товариство, нам залишається лише при-єднатися до цієї, самою історією вивіреної, сентенції знаного дослідника Антона Петрушевича.

ВИПРОБУВАННЯ

"ВЕЛЕСОВОЮ КНИГОЮ"

1

На тлі вселенської історії з поверненням нам, українцям, нашої "Велесової книги", моєї уваги просто не могла не при-вернути публікація в одеській міській газеті "Думська пло-ща" від 26 лютого 1999 року) літератора Володимира Гара-ніна.

Названо цю публікацію "Пам'ятка України-Руси V-IX століть". Епіграфом слугує вислів "Україна є однією з най-молодших демократій, але найдревнішою нацією світу. Вільям Клінтон, Президент США". А наприкінці вступного слова В. Гаранін говорить: "Пропоную читачам зроблений мною віршований переклад перших дощечок "Велесової книги". І далі йде заголовок — "Велесова книга" та назва пер-шого розділу – "Хто ми і куди йдемо".

У своїй книжці "Велесова книга предків" я невипадково досить докладно зупинявся на виданні "Велесова книга. Ле-генди. Міти. Думи.", упорядником якої і одним із основних авторів є шанований мною Борис Яценко. Бо перше, що насторожує, то це те, що у своїй публікації Володимир Гаранін навіть не згадує ні про саме це видання, ні про упо-рядника та дослідника "дощечок" і автора повного ритмічного перекладу "Велесової книги" Бориса Яценка.

Повторюю: ні книга, ні автор перекладу та упорядник не згадуються й словом. Дивно, чи не правда?

А тим часом варто погортати "Велесову книгу" Бориса Яценюка, і ви прочитаєте вже дослівно знайому вам за статтєю Гараніна назву "Пам'ятка України-Руси V-ІХ століть", яка значно раніше стала назвою аналітичної статті Бориса Яценка. Тобто, порушуючи етику, В. Гаранін просто запозичив її!

І побачите в епіграфі до вступної редакційної статті книж-ки Бориса Яценка той самий текст: "Україна є однією з най-молодших демократій, але найдревнішою нацією світу. Вільям Клінтон, Президент США", якого вже зустрічали в Гараніна.

А ще — прочитаєте назву розділу, що поєднує кілька пер-ших "дощечок": "Хто ми і куди йдемо", якої в самих до-щечках, звичайно, нема, тобто назву цю дав Борис Яценко (в автентичному тексті її теж нема). І стає зрозуміло, що В. Гаранін знову ж таки просто взяв і списав їх; делікатно кажу-чи, запозичив у Б. Яценка.

Про те, що В. Гаранін досить активно користувався цим виданням, свідчать й інші факти: зокрема, посилання на пер-шодрук у 1957-1959 рр., а не 1954-1959, як у публікації в "Дніпрі".

Чималий подив усіх, хто хоч коли-небудь мав справу з публікаціями текстів "дощечок" викликає і така заява пись-менника Володимира Гараніна:

"З мовного погляду "Велесова книга" настільки ви-разна, що українець може читати і розуміти її навіть без перекладу, не дивуючись кришталевій чистоті й ясності її лексики, чимало втраченій під пізнішими староболгарсь-кими, польськими чи російськими нашаруваннями".

Щоб читач одразу ж мав уявлення про тексти "дощечок", подаю копію фотографії, опублікованої у "Велесовій книзі" в перекладі Б. Яценка.

Навіть побіжного погляду на цей текст "дощечки" вистачає, щоб стало зрозумілим: робити заяву про те, що "з мовного погляду "Велесова книга" настільки виразна, що українець може ЧИТАТИ й РОЗУМІТИ її навіть БЕЗ ПЕРЕ-КЛАДУ, не дивуючись КРИШТАЛЕВІЙ ЧИСТОТІ Й ЯСНОСТІ ЇЇ ЛЕКСИКИ" здатна хіба що людина, котра сама ніколи не пробувала ці тексти в існуючому оригіналі читати, розуміти, а тим паче перекладати!

І можна зрозуміти людей, що телефонували після публікації до Одеської організації Спілки письменників, яку я тоді очолював, із запитанням: "Що він там пише? Він хоч коли-небудь бачив ці "дощечки"? Хоч розшифрував і справді переклав текст однієї з них? Яка там "кришталева чистота й ясність лексики"? І в зв'язку з цим я змушений був виступи-ти на сторінках тієї ж "Думської площі" зі статтею, яку так і назвав – "На котурнах "Велесової книги".

Облишмо емоції, але й справді, як можна говорити про кришталеву чистоту й ясність лексики, якщо дослідникам і тим, справжнім, перекладачам "дощечок", довелося підніма-ти цілі пласти давніх слов'янських мов, з усіма їхніми лекси-чними, синтаксичними й граматичними особливостями різ-них часів і говірок, пробиваючись до істинного смислу напи-сів через речення типу "жещеть намо іте до сіе махом іте" та лексики на кшталт: "повжденяхутесе", "навендіе денень", "жівіхомсія", "цызіа" і сотень інших слів, "криш-талева чистота і ясність" яких для всіх українців, як пере-конує нас Гаранін, очевидна.

Читаючи таке, просто дивуєшся: чому це для прочитання "Велесової книги" знадобилося проводити тривалі дослі-дження, створювати, як це зробив Яценко, "Лексикон укро-руський", тобто словник слів, "які вийшли з ужитку, або змі-нили своє звучання й орфографію", розробляти "Глосарій" з поясненням імен і значень богів, племен та їхнім смисловим історико-етнографічним тлумаченням.

Про серйозність підготовки ритмічного викладу автен-тичного тексту говорить хоча б той факт, що, подаючи його вже після опублікування в 1990 р. в ТОДРЛ ("Трудах отдела древнерусской литературы", Ленінград, том 43), упорядник Б. Яценко ще звіряв його з передруком "Календаря канадійського фармера"(1970 р.) і машинописним текстом, якого йому надав О. Творогов, котрий готував публікацію в ТОДРЛ.

Але й по тому упорядник "Велесової книги" зазначає: "Ми поділили текст на слова і речення, поставили розділові знаки. Згідно з орфографією прорисів 16-ї "дощечки" змінено "щ" на "ш" і "ч" у відповідних словах; "и", "й" на "і"; "ю" на "іу"; "оі" на "ы". Вставлено пропущені слова і внесено окремі кон'єктури за змістом".

Подаючи свій "повний ритмічний переклад", Б. Яценко прямо посилається на те, що його зроблено на підставі роз-шифрованого – про це вже йшлося – ритмічного викладу ав-тентичного тексту. Отож до нього запитань нема. Але ж який шлях цей текст – від написання на дощечках до ритмічного перекладу – повинен був пройти! Ну а як далі досягається "кришталева чистота і ясність лексики", видно з такого порівняння:

Автентичний текст:

Тамо жівемо ловце а рібаніа быхом умогліся, од страсі ук-лоншеся.

Тако бяхом едіну тему а почашхом градіе ставіті, огніца повсуде роскладаяті.

По друзе теме бя хлуд велік, а потягшеся есьме до полу-дене...

Ритмічний переклад Б. Яценка, зроблений, завважте, з принциповим, максимально можливим дотриманням змісту і духу автентичного тексту:

Так і живемо, навчившися звіра ловити і рибалити, од страху уклонившись.

Так і пробули одну тему і почали городи ставити, вогни-ща повсюди розкладати.

На другу тему був холод великий, і потяглися ми до півдня...

І, нарешті, – віршований переклад В. Гараніна:

Так й живемо. Навчилися рибалить.

Ловити звіра, страх прогнавши геть

І лиш одну перебули ми тему –

Споруджувать хотіли городи,

По всіх усюдах вогнища розклали

На другу тему холод був страшний,

Тому і потяглися ми до півдня...

Крім суттєвої смислової неточності : "споруджувать хотіли городи", замість "і почали городи ставити", (як у Б. Яценка, що цілком відповідає автентичному текстові "а по-чахом градіе ставіті"), якої припускається В. Гаранін (ма-буть, задля кращої віршованості), нічим суттєвим його віршований переклад від сумлінного, наближеного до автен-тичного тексту перекладу Б. Яценка, не відрізняється.

А на ці ж тексти, як і на книжку Б. Яценка, автор не те що не посилається, а навіть не згадує про них!

2

Коли йдеться про надзвичайно важливі для сприйняття та усвідомлення історичних реалій елементи мовної стилістики, особливостей такого твору, яким є "Велесова книга", макси-мальна наближеність будь-якого перекладу чи інтерпретації до оригіналу набуває визначального значення. Хіба що автор одразу заявить, що він має намір творити літературну інтерпретацію.

Так ось, не моє завдання – аналізувати, як упорався з цією справою В. Гаранін в усіх поданих ним віршах, але на прикладі одного з них усе ж таки продемонструю. Вірш-дощечка "3б":

Автентичний ритмічний виклад:

Ін бо кръвень сьватаіа крявь наше

Про то мълоуві, яко ізобряшті конязі староці наша.

А тако се праві пентонадесечь вhђці крьз вђhча,

а соуборітіся на онь і соудіті вшяку отнонску подлhђгла в ноще...

А тако се праві наші оці.

Всенк імаі слово речаті а тото бляго сут.

Ритмічний переклад Б. Яценка:

Інша бо кров є свята кров наша.

Про те мовилося, як обирали князів старотці наші.

І так правили п'ятнадцять віків через віче.

А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося вночі...

І так правили наші отці.

Всяк міг слово сказати — і те було благом.

Віршований переклад В. Гараніна:

Кров наша інша, бо вона священна –

При обговоренні князів казали так.

А правили ми завжди через віче –

Вже протягом п'ятнадцяти віків

А уночі – на нього всі збирались,

Щоб будь-кого судити із старшин...

Так завели отці з часів прадавніх,

Й за благо кожен з нас оце вважав,

Бо будь-хто міг своє сказати слово.

Тут у читача одразу виникає низка запитань, що стосу-ються перекладу В.Гараніна.