Голосами віщої давнини - Сторінка 29

Тож кому, як не йому, людині, що вже має певний досвід написання подібних творів, яка встигла чимало дізнатися про життя Феодосія, з руки правдиве відтворення його?

Упевнений, що це "Житіє" народжувалося після перепо-ховання, тобто в другій половині серпня 1091 року. Принаймні саме тоді Нестор започаткував свою працю. Ну а на подіях, пов'язаних із Феодосієм, та на фрагментах "Житія" ми вже зупинялися. "Житіє Феодосія Печерського" може слугувати, й слугує, зразком агіографічного твору, зразком того, як письменник-історик може і повинен сотво-ряти собі кумира, сотворяти образ свого героя; відтворювати, не побоюючись ідеалізації та художнього перебільшення, йо-го чесноти. Варто хоча б просто перечитати "Житіє", навіть не вдаючись при цьому до поглибленого аналізу твору, щоб відчути, усвідомити, переконатися, що творив його справжній майстер публіцистики, майстер нарису, літературного й історичного портрету.

До речі, не можу втриматися в цьому зв'язку, щоб не звернути вашу увагу на мікроновелку, що вимальовується у "Повісті минулих літ", яку датовано 1090 роком, саме тим часом, коли Нестор уже задумував, чи принаймні готувався до створення "Житія". Ця новелка пов'язана з донькою князя Всеволода Янкою, яка, пробувши в Греції, повернулася звідти з митрополитом.

Судячи з усього, Нестор, як і інші священики Києва, по-ставився до того, що княжна привела в Київ митрополита-грека, несхвально: у нас, мовляв, і своїх, вітчизняних, священиків вистачає. Часи, коли треба було приводити єпископів та митрополитів з Візантії, минулися. Й ось як різко "пройшовся" Нестор по цьому митрополитові:

"В літо 6598 (1090). Привела Янка митрополита, скопця; люди, хто бачив його, всі говорили: "От мертвяк прийшов". І пробувши рік, помер. Був сей муж і неначитаний, і простаку-ватий, і просторікуватий".

І тут же, як протиставлення: "У це ж літо була освячена Переяславська церква святого Михайла митрополитом тієї церкви Єфремом, він же її збудував великою, і прибудови до неї великі поробив, й оздобив її всілякими прикрасами…"

Ось так! А тут княжна, замість того, щоб своїх, вітчизняних церковників підтримувати, привозить з-за моря якогось митрополита-скопця, просторікуватого і простакува-того, фізичного й духовного мертв'яка.

4

"Повість минулих літ" посідає в творчості Нестора Літописця осібне місце. Саме в цьому творі проявилися його літературно-мистецька, науково-історична та релігійна вершинність. Нестор Літописець сам майстерно творить культи своїх героїв, культи святих Бориса та Гліба, культ блаженного Феодосія, культи окремих князів… і нічого див-ного в цьому нема. Нестор – людина свого часу. Будь-яка віра починається з культу і націлена на творення культу та поклоніння культові. Нестор володіє талантом митця, талан-том культотворця, і не приховує свого хисту, вдало кори-стуючись ним.

Смерть володаря завжди стає не лише суто людською, але й загальнодержавною трагедією. Хто прийде до влади? Куди цей, новий правитель поверне стерно національного керма? Яких змін доведеться зазнати, які реформи пережити? Саме з цими роздумами зустрічав один із безсонних квітневих світанків ігумен Печерського монастиря Іоанн. Сьогодні, 14 квітня 1093 року, труну з тілом Великого князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого, мали покласти в церкві Святої Софії. Поховають гідно, в цьому він не сумнівався. Інша річ – хто постане на престолі українському замість нього, хто підхопить меч його владний, на якого земного владику моли-тиметься Україна вже завтра: на Володимира, Святополка? А раптом під стінами Києва зрине – з ополченням та найман-цями – котрийсь із князів-ізгоїв?! Люд, он, уже вимагає зби-рати віче. І доведеться збирати. Але віче повинно назвати то-го, кого хоче покликати на престол Київський Бог. А Бог завжди промовляє вустами святих отців. Серед яких єдності, на жаль, теж не існує…

Так, у роздумах і молитвах, Іоанн – кремезний, сивоборо-дий чоловік, зі зморшками язичницького волхва і твердим підборіддям безжалісного полководця, – увійшов до монастирської книгозбірні, і порухом руки випровадивши з неї ченця-хранителя, стомлено присів за стіл, на якому вже лежали старанно підібрані фоліанти з "повчаннями", "житіями", пасторськими зверненнями патріарха Константи-нопольського.

За якусь годину-другу він має бути в церкві Софії, щоб разом із єпископами, ігуменами та чорноризцями відправити службу над тілом Великого князя. Зараз йому слід було б пе-реглянути хроніку діянь князя Всеволода, але її не існувало. Він волів би зором і серцем пройтися по родоводу Всеволода, сина Ярослава Мудрого та внука Володимира Святителя, але сімейної родової хроніки князя теж не існувало. А як вчасно було б пригадати всі ті пожертвування та інші благі справи, котрі здійснював цей княжий рід во славу землі української, во славу Церкви Христової… Ясна річ, дещо він все ж таки пригадує, проте опису цих діянь не існує.

Він покликав хранителя, котрий сторожко дослухався не те, що до голосу ігумена, а навіть до його подиху, і звелів привести диякона Нестора.

– Читав "Житіє" князів Бориса і Гліба тобою писане, дия-коне, – стомлено проказав він, коли Нестор постав перед ним опліч хранителя. – Подивився на ці полиці, столи і скрині… на ці книги, грамоти, прочі писання. Знань і мудрості в них – мов святої води в джерелі йорданському, але, щоб угамувати спрагу, мусиш цілі дні добуватися до істини.

– Потрібен літописний звід, – сумирно схилив голову Не-стор, – У нас є достатньо вчених-чорноризців, – озирнувся на хранителя, що тримався трішечки збоку і позаду нього, – аби дослідити всі ці писання, і найвагоміші звести во єдиний па-терик.

Може, саме так все відбувалося, може, по-іншому, але саме за велінням ігумена Іоанна майже три роки, з 1093 по 1096, вчені-чорноризці Печерського монастиря вивчали всі ті документи, котрі були в цьому благосному світильнику бо-жому, і все гідне уваги сучасників та нащадків поєднували в літопис, у словозбірню, котру згодом було наречено "Києво-Печерським літописним зводом".

Якихось достеменних відомостей про те, що в упорядкуванні цього зводу брав участь диякон Нестор – не існує. Але я не можу уявити собі, щоб ігумен доручив цю справу якійсь групі чорноризців, не залучивши до неї автора "Читання про Бориса і Гліба" та "Житія преподобного Феодосія", який уже чимало попрацював над монастирськи-ми архівами.

Ігумен, митрополит Київський, єпископи, інші церковні та світські достойники, котрі причащалися мудрістю цього "Зводу", залишилися задоволені ним. Але тільки не диякон Нестор. Що ж саме не влаштовувало його? По-перше, доку-менти та відомості, які були зібрані там, належали до різних часів, писані різними людьми, з різним рівнем дару Божого, різними поглядами на буття народу і церкви, і навіть різним рівнем освіти і просвітленості. А ще, – нашаткований з різних писань "Звод", хоча й міг слугувати важливим і зруч-ним у користуванні джерелом пізнання минувшини, проте не сподобився створити в читача його певного, цілісного уяв-лення про перебіг подій, життя, заслуги і діяння тих чи інших світських та церковних достойників, не міг замінити отого літопису, без якого пізнання нащадками їх віків, епохи їхньої, стане неможливим. І потім, чи ж варто обмежуватися лише укладанням писань давніх авторів?

Хтось же повинен літописати і про ті події, котрі відбуватимуться у ці дні, на його, Нестора та інших чорноризців Печерських, очах, а подеколи і за їхньої участі. Й ось він поклав собі засісти за власний літопис, до якого увійшли б усі ті найвагоміші фрагменти з "Читання про Бо-риса та Гліба" і з "Житія ігумена преподобного Феодосія", а також усе те, що вже викладено ним у приватних нотатках і чекає свого часу в келії, поряд із молитовником; і те, що ще залишається писаним пам'яттю серця, пам'яттю зболеної, розтривоженої душі.

5

Минали дні за днями: в молитвах, послушанні, в суєті мирській. Нестор уже усвідомлював, що давно готовий засісти за папір. Уже й книжиця у шкіряній оправі, спеціально для писань підготовлена, давно лежала на столику в келії його, але все чомусь не наважувався сісти і вивести перше слово. сісти і… вивести його! Він раптом відчув те, що відчуває кожен літописець, кожен історик, чи письмен-ник, коли зважується на творіння, яке може й повинно стати основним трудом життя його. Несподівано, у нього з'явився страх перед чистим аркушем паперу, перед першим словом, котре, звичайно ж, має постати перед читачем його, перед нащадками – мудрим, осяяним добротою і Божою благодат-тю таланту.

Та ось, пізнього квітневого вечора, коли весняне, ще не тепле, але вже милостиве до воїна, ченця й оратая сонце упо-корилося на плавневих луках по той бік Дніпра, він, нарешті, наважився, взяв перо і, дещо повагавшись, вивів оті перші слова, котрі так пекли йому в серці, котрі він так довго ви-ношував, але котрі все чомусь вислизали з-під його пера, з-під полум'я його світильника.

А якими ж простими і богоспасенними вони виявилися, яким подихом давнини, історії і вченості війнуло від них! "Літописець Руський съ Богом починаемъ, – старанно виво-див він, зосередивши на кінчику мислі і кінчику пера всю свою волю, всю свою надію і многотерпіння своє. – Повъсть временных лът черноризця Федосьева манастиря Печерська-го, откуда есть пошла Русская земля и хто в ней почаль първъе княжити [и откуда Русская земля] стала есть.

Се начнемъ повъсть сию…"

Ігумен, чорноризна братія, всі посвячені в працю його, у його шукання, впевнені були, що він упорядковує черговий літописний ізвод, творить літопис їхнього благословенного Богом Печерського монастиря. Проте Нестор відчував потребу значно роз-ширити часові, просторові та інформаційні межі свого пи-сання. Історія монастиря – лише цяточка, кілька молитвами нашептаних рядочків у неосяжній, багатоликій, кров'ю воїнів і потом ратаїв политій, мудрістю та великодушшям князівським поєднаній, й усобицями тих-таки князів, воєвод, бояр та інших "луччих людей" розтерзаній історії його, Не-стора, краю, його народу, його Русі-України.

Зважуючись на "Повість врем'яних літ", Нестор, передусім, для самого себе, хотів з'ясувати, звідки ж все таки "есть пошла земля Руська"; звідки взялися племена, що за-сновували Київ, Чернігів, Перемишль.