Голосами віщої давнини - Сторінка 31

Але, як ми вже з'ясували, автори обох списків користувалися якимось спільним джерелом, оскільки в Іпатському літописі виявилися відомості, котрі в Лаврентіївському списку з яки-хось причин відсутні. Та насправді російських учених стри-мував не час написання "Іпатського літопису", а його автор-ство, його мовна орієнтація, а відтак і висновки, що з цього випливають.

Перше видання "Повісті минулих літ" за Іпатським спи-ском" здійснено в Україні, в Києві, лише в 1990 році, на світанку української державної незалежності, в упорядкуванні, перекладі та тлумаченні багатолітнього сумлінного дослідника цього твору Василя Яременка. І цей переклад, коментарі до нього, порівняльний аналіз переклад-ного й оригінального текстів, легко переконують, що Іпатський літопис творився українцем, він український за мо-вою, духом і способом мислення авторів та героїв; що він справді має виразне "українське походження".

Саме цей літопис найбільше підпадає під спостереження російського історика Сергія Соловйова, який, працюючи над третім томом своєї "Истории России", звернув увагу на те, як мовно-стилістично, сюжетно та образно різняться літописи, писані російськими, та літописи писані українськими ав-торами.

"Оповідання українського літописця різниться від новгородської хроніки багатством подробиць, мальовничістю стилю, своєю жвавістю, своїм, можна сказати, художнім ха-рактером. Волинській хроніці властива, зокрема, поетична форма. Неможливо не побачити тут впливу південної приро-ди, характеру південного народу. Якщо йдеться про повість суздальського літописця, то ця повість суха, і цей недолік не покривається навіть силою народної новгородської мови: во-на багатослівна і не має того художнього характеру, що при-таманний південній літературі".

Соловйов міг би висловлюватися й конкретніше, – що йдеться не про південну, а саме про українську літературу. Але, мабуть, вивести це слово на папері йому, як і багатьом іншим історикам з минувшини і сучасності, – було так само важко, як і вимовити. Гадаю, що нам, в Україні сутнім, треба послуговуватися обома списками цього літопису, оскільки обидва вони мають спільні витоки, освячені пером Нестора Літописця.

Ні, в літописанні нашому першим він не був. Сам Нестор уже міг насолоджуватися читанням літописного зводу, (ізводу), скомпонованого ченцем того ж таки Печерського монастиря Ніконом. А ще ж, як уже мовилося, був "Початко-вий звід", поява якого датується 1093 роком. Тобто в давній і запеклій полеміці з приводу того, чи є диякон Печерського монастиря Нестор автором "Повісті врем'яних літ", слід дот-римуватися стверджувальної відповіді, але з суттєвим уточ-ненням: що "Повість" ця не є оригінальним творінням Не-стора, вона з'явилася, як плід колективної праці кількох літописців, упорядкований і суттєво, інформаційно та сю-жетно, обрамлений автором-упорядником Нестором Літописцем.

Але й він був не останнім, хто попрацював над текстом, або, краще сказати, над текстами – того літопису, який дійшов до нас. Прийшовши до влади в Києві, Великий князь Мстислав, син Володимира Мономаха, якось, на дозвіллі, оз-найомився з "Літописом Руським" диякона Нестора, запро-сив до себе ігумена Печерського (а за деякими припущення-ми – Видубицького, чи, можливо, й обох їх) і сказав: "Ні, шановні, так не годиться. Літопис цікавий, правдивий, але ж ви розумієте, що над ним ще слід попрацювати. Сам Бог ве-лить, щоб і діяння Володимира Мономаха були відображені яскравіше, й часи його мудрого правління поставали перед нащадками в тому вигляді, в якому належить, аби саме такі часи саме такого правителя поставали… Одне слово, ідіть, засаджуйте своїх словолюбних ченців за давні манускрипти і за писання людей знаючих, і щоб через кілька місяців на стіл мені поклали новий список, нову редакцію літопису". Ясна річ, це не цитата, я інтерпретую. Але подібна розмова відбулася. І ченці засіли.

А в 1118 році перед Мстиславом уже лежала нова, остан-ня з відомих нам, редакція "Повісті минулих літ".

Тобто, коли йдеться про ту "Повість минулих літ", за дво-ма списками якої пізнаємо давню історію ми, люди ХХІ століття, то безсумнівно, що вона є витвором кількох літописців. Але все ж таки провідним, традиційно визнаним автором його був і навіки залишиться диякон Печерського монастиря Нестор. Ім'я якого надалі зі словом "літописець", пропоную писати не через дефіс, як це було усталено досі "Нестор-літописець", а як складову частину імені "Нестор Літописець", що вже деким практикувалося.

І ще нагадаю, що до київської редакції "Літописця Русь-кого", тобто до Іпатського списку його, включають не лише власне "Повість минулих літ", але й "Київський літопис" та "Галицько-Волинський літопис". цей, київський звід, вважається найдавнішим, й саме в ньому події сягають 1292 року. В той час, як початковий літопис "Повісті минулих літ" доводить нас лише до 1117 року. Тобто "Повість врем'яних літ" охоплює часовий відтинок у межах 852-1117 років; "Київський літопис" 1118-1198 років, і, нарешті, "Галицько-Волинський літопис" вже переносить нас у століття ХІІІ, змальовуючи події, які датуються 1202-1292 роками.

До речі, в багатьох дослідженнях використовується назва "Повість врем'яних літ", яка буквалістично відповідає назві, зафіксованій у Лаврентіївському списку цього твору "По-въсть времяных лът". А одна з редакцій "Повісті" – Іпатська, отримала таку назву тільки тому, що віднайдено було цей ру-копис в Росії, в Іпатському (Іпатіївському) монастирі (Кост-рома).

В давнішому, Лаврентіївському списку "Повісті" остан-ню подію датовано 11 лютим 1110 року. "У те ж літо було знамення в Печерському монастирі, лютого, в 11-й день: з'явився стовп від землі до неба, а блискавка освітила всю землю, і на небесах прогриміло о першій годині ночі, весь мир бачив".

Це повідомлення дає можливість припустити, що й останній запис свій в "Літописці Руському" диякон Нестор зробив у березні 1110 року.

…Він відклав перо вийшов з келії і подивився на схід, у бік Дніпра. Десь там, на сході, вже з'явився перший досвітній мазок наступного дня. Від розлогої дніпровської долини повівало холодом, але в самому повіві вітру вже виразно вчу-вався духмяний подих весни, котра цього року дещо припізнювалася. Зіщулюючись від холоду, Нестор зійшов на прибережний пагорб і, припавши плечем до зожеледілого стовбура старого клена, озирнувся на освітлене вікно книгозбірні. Там, у невеличкій келії ченця-переписувача, за-лишився щойно дописаний ним літопис. Там уже починало жити своїм осібним буттям те, що повинно було залишитися навічно, бо й саме ставало уособленням тієї вічності, котра віднині неминуче повинна прийняти і його, недостойного ра-ба Божого Нестора.

Київ-Ірпінь-Одеса

ЦЕЙ ПІДСТУПНИЙ

"УКРАЇНСЬКИЙ САНСКРИТ"…

НОТАТКИ НА ПОЛЯХ КНИЖКИ ВАСИЛЯ КОБИЛЮХА

"ПРАУКРАЇНА І САНСКРИТ"

1

На пафосну – саме пафосну! — сумбурність цієї книжки починаєш наражатися буквально з перших її, шрифтами виділених, рядків вступу-присвяти "Праукраїна і санскрит" . І до таїнств санскриту ніякого відношення це не має. Так, ав-тор ошелешує нас тим, що свою книжку він присвячує, ци-тую:

"…створенню великого досягнення античних астрономів, що дослідили і назвали всі 12 знаків зодіяка, обчислили орбіту Землі й Місяця та одночасно створили Другий праукраїнський календар, за Сонячним циклом, для всього світу із 21-22 березня 5508 року до н.е., за кот-рим українці жили до 988 року н.е."

Ні-ні, ви все ж таки вдумливо перечитайте цю вивершену сентенцію, оскільки вона явно розрахована на те, що нікому не спаде на думку ні перечитувати її, ні замислюватися над її змістом.

І давайте не чіплятимемось до виразів типу "створенню великого досягнення", недарма видавці застерігають нас, що в книжці збережено "особливості мовного стилю та орфографії автора". Річ, як ви розумієте, не в стильових тон-кощах…

Ну, по-перше, це не зовсім правильно — стверджувати, що античні автори "дослідили і назвали" всі 12 знаків зодіаку, тому що знаки тільки тому й іменуються "знаками", що об'єктивно, поза нашою свідомістю, в матеріальному світі не існують. Інша річ, що існують певні явища, системні розта-шування планет і конфігурації небесних зірок; а, крім того, витворилися певні стереотипи сприйняття наших доль, які –тобто ці знаки і стереотипи — старожитні астрономи-філософи та психологи зуміли поєднати, позначити і витлумачити в циклі з дванадцяти знаків зодіаку. Що є, то є…

По-друге, зовсім незрозуміло, як це, за Кобилюхом, античні астрономи, обчислюючи орбіту Землі і Місяця, рап-том примудрилися "одночасно створити Другий праукраїнський календар" (?!). З якого це дива, у них раптом такий побічний інтелектуальний продукт виник?

Крім того, як кажуть в Одесі, "інтересуюсь знать": про який саме календар ідеться і хто саме його створив? І потім, якщо 21-22 березня 5508 року, — знову ж таки за Кобилюхом, а ще зверніть увагу на точність датування! — хтось там із ан-тичних створив Другий праукраїнський календар, то хто ж, і коли саме, створив… Перший праукраїнський?! І чому саме його слід вважати "праукраїнським"?

Але, може, в подальших фразах автор просвітлить нас що-до цих тверджень? Марні сподівання. Без паузи, без абзацу, В. Кобилюх пише:

"Відтоді (тобто в 988 році нашої ери – Б.С.) у м. Звягель Всеукраїнське Віче ухвалило прийняти загальну віру на державному рівні – Сонцепоклонницьку, єдину для всіх, а символ триєдиного перебування Бога на Землі – Тризуб –передати на довічний герб Україні. З того часу прадавню ОРІЯНУ почали називати Україна, що в перекладі з санск-риту означає "Могутня Держава Сонця", за котрою пішли імперія Кушанів, Індія, Візантія, Єгипет, Рим і навіть Японія".

Га, як вам така модель – від пана Кобилюха! — розвитку людської цивілізації?! А чого ви дивуєтеся? Я завжди знав: якщо вже наші хлопці зберуться – не має значення, де саме, чи в Звягелі (тобто в нинішньому Новоград-Волинському), чи Жмеринці – така луна іде, що не те що Кушани, але й Японія здригається. Та коли ж без жартів, то виникає кілька принципових питань.

Гаразд, уже під кінець першого тисячоліття нашої ери (!) не десь там, у Києві чи в Чернігові, а саме в Звягелі, наші предки зібралися на Всеукраїнське Віче… І з того часу, — за Кобилюхом – Оріяна почала називатися Україною.