Голосами віщої давнини - Сторінка 32

То як це розуміти — що, зібравшись на черговий, цього разу зв'ягельський, майдан, наші предки взяли й перейменували свою державу з Оріяни на Україну?

То чому ж тоді автор вводить нас в оману, повідомляючи, що вони зібралися на "Всеукраїнське Віче", як насправді во-но мало б називатися "Всеоріянським"? Бо й предки наші нерозважливі теж мали б називатися "оріянами", а не, про-бачте, "українцями"!

Уявляєте ситуацію: прокидаються учасники цього віча вранці посеред Звягеля, і раптом з похміль… тобто, даруйте, я хотів сказати, спросоння, відкривають для себе, що жінок своїх удома вони залишали оріянками, а повертатися змушені будуть вже… до українок! Бо й самі вони вже й не знати хто – чи то оріяни, чи українці, чи, може, той, як його, ну… оріяноукраїнці?!

А ще цікаво: кого саме Кобилюх збирав на це "всеукраїнське віче"? Якщо князів та бояр, то з яких саме князівств, і хто це товариство аж так щедро приймав у Звягелі? Відомо, що саме в цей період давньоукраїнські князівства постали перед складним, болючим вибором: між давньою язичницькою вірою предків і християнством. Ну, а як вогненно та криваво насаджувалося християнство в язич-ницькому світі – теж у загальних рисах знаємо.

Відтак питання: а яку це таку "загальну віру на дер-жавному рівні – Сонцепоклонницьку, єдину для всіх" прийняли хлопці на тому Звягельському віче? Якщо ту, яку іменуємо язичницькою, то вона давно існувала, і на час звя-гельського віча вже навіть згасала. Якщо ж християнську – то "сонцепоклонницькою" назвати її аж ніяк не можна. "Інквізиторською" та "вогнище-поклонницькою" – будь лас-ка! За всю історію цивілізації адепти жодної людської інституції не винищили, не спалили живцем, стільки мільйонів невинних людей, скільки спромоглися адепти християнської церкви!

Хто сумнівається в цьому, нехай звернеться до, самими західноєвропейськими церковниками опублікованих, звітів про кількасотлітню діяльність Інквізиції в кожній із христи-янських країн. Вони відкриті і доступні.

І чого це раптом учасники віча вирішили Тризуб "переда-ти на довічний герб Україні"? Адже вони й самі… були українцями, а відтак — уособлювали Українську Державу. То кому ж вони того тризуба передавали? Чи, може, це вони пе-редали Тризуб "Україні на герб", ще почуваючись оріянами?! Тоді добре, що хоч печенігам чи хазарам не віддали, й на тому спасибі.

І нарешті найсакраментальніше питання: куди це, і з якого дива чи переляку, за новоявленою Україною так жваво та завзято " пішли – якщо вірити Кобилюху — імперія Кушанів, Індія, Візантія, Єгипет, Рим і навіть Японія"?

При цьому нагадую, що йдеться про кінець першого тисячоліття нашої ери! То що ж такого сталося на тому звя-гельському Всеукраїнському Віче; що там наші хлопці аж та-кого "втнули", — а вони такі, вони вміють! — що всі імперії раптом подалися за ними світ за очі?!

Чесно зізнаюся: як людина, яка все життя своє присвятила історії, літературі та філології, — я давно не відчував такого задоволення від знайомства з науковими працями, як відчував його під час читання праці Василя Кобилюха " Праукраїна і санскрит". Ну, наприклад, він проголошує, що "14 вересня 2012 року буде ще один ювілей Ж.-Ф. Шамполь-она". Що ж це за ювілей такий? Виявляється, це…

"190 років від його (Шампольона. — Б.С.) вичитування праукраїнського ієрогліфічного єгипетського письма на основі стародавньої української (старо-скіфської) мо-ви…"(?!).

Найделікатніше зауваження, яке можна зробити з приводу цієї глибокодумної сентенції Кобилюха, то це пояснити йо-му: якщо вже ви, шановний, ототожнюєте стародавню українську мову з мовою скіфів, то називати її "старо-скіфською" не лише некоректно, але й ненауково. Кажу "найделікатніше" зауваження, оскільки все інше з цієї фрази жодному цивілізаційному аналізові не підлягає.

До речі, Жан-Франсуа Шампольон, який до кінця життя свого вважав, що розшифрувати "ієрогліфічні, образотворчі та буквені системи Стародавнього Єгипту" йому вдалося, завдяки знанням кількох різних мовних систем, в тому числі сучасної єгипетської, а також китайської та коптської, — був би приємно подивований, дізнавшись, що, виявляється, насправді, він розшифровував – за Кобилюхом – "праукраїнське ієрогліфічне єгипетське письмо на основі стародавньої української (старо-скіфської) мо-ви…"(?!).

Або ще один пасаж… Посилаючись на працю Кузича-Березовського, який описує "Праукраїну від Рейну до Ган-гу", Кобилюх раптом доходить ( стор. 17) висновку:

" Так тривало до 375 року, до першої навали монголо-китайців, які напали на ту проукраїнську державу, дійшовши аж до Волги. Численне військо Праукраїни за-лишалося для оборони українсько-індійської держави. Змагання було тривале і героїчне. Індійську державу вря-тували. Проукраїнська культура під небом Індії врятова-на. Але материкову частину Праукраїни різні монголоїдні племена тривалий час завойовували, внаслідок чого за-лишили нам у сорок разів меншу територію нашої пра-держави Україна"

Залишається тільки гадати, про яку саме монголо-китайську навалу, яка 375 року дійшла аж до Волги і тим са-мим погубила Праукраїну, йдеться? Від кого захищало чис-ленне праукраїнське військо далеку Індію, у той час, як мон-голо-китайці купали своїх коней у Волзі? Про яку це "мате-рикову частину Праукраїни" на теренах Індії йдеться, адже навіть у ті часи Індія ж островом начебто не була? Хто спо-ряджав ті праукраїнські війська в Індію, і хто командував ними? І чим у цей час займалися оті ледачкуваті хлопці-праукраїнці, які жили собі на решті Праукраїни, тобто на "хуторі" між Карпатами та Рейном?

2

Або ось вам ще одне канонічне твердження Кобилюха… Пропагуючи свої філологічні розвідки, він пише (стор. 16):

"Прочитайте статті, що з'ясовують глибинну таїну слова без жодних запозичень ні від турків, ні від німців, лишень рідні слова з часів прaукраїнської мови, що її наші переселенці в Індії уклали у словник під назвою "Санскрит", який став відомий у Європі лише 1762 року, коли вже давно були створені і розбудовані майже всі відомі європейські мо-ви.

Праукраїнська мова була дуже багата. Її носії поширюва-лися майже по всій земній кулі, а найбільше по Європі, Азії та Північній Африці. Найбільшим свідченням цієї події є топоніми, гідроніми та корінні слова тої материнської праукраїнської мовної основи, котра й донині збереглася в основному словниковому складі тих мов".

Відчуваєте, як глобально закручено? Але постає питання: а як Василь Кобилюх, який у певних науково-патріотичних колах вже вважається провідним вітчизняним санскритоз-навцем, доводить цю тезу? Елементарно!

Він подає слово "Сулиця", і зазначає, що це топонім у Карпатах. Далі, методом "олівцевого втику" у "Санскрит-ско-русском словаре" (!) В. Кочергіної (Москва, "Русский язык", 1987) віднаходить його дуже й дуже приблизний сан-скритський відповідник "su-lalita" (?!), що в санскриті означає "дуже приваблива, граційна".

"То й що ми з цього маємо?" — запитаєте ви. Не поспішайте. Далі Кобилюх буквально нафаршировує цю статтю десятками різноманітних топонімів, гідронімів, прізвищ з різних країн світу, як от: "сулія, Сультівський, Сульжин, султан, Сулейманія, Сульца, Сулько, Султанпур (Індія), Сульмона (Італія); острови Сула і Сулавесі в Індонезії" і, нічтоже сумняшеся, доходить висновку про те, що, ви лишень вдумайтеся:

"поширення праукраїнської кореневої основи Сула географічно засвідчує цивілізоване перебування на-ших предків задовго до нашої ери на величезних ши-ротах земної кулі"!! Аж, як бачите, до островів Сула та Сулавесі в Індонезії!

Коментарії до цього потрібні? А тим часом скажу, що подібних прикладів можна наводити й наводити. Кобилюх уже широко розрекламував себе, як дослідник, який виявив аж " 167 синонімічних назв землі у санскриті", і навіть видав книжку з такою ж назвою. Ось перед нами 123-я за ліком на-зва "землі" за санскритом, Кобилюхом, ясна річ, віднайдена:

"randa (прочитується як "раньдя") – означає "вдова"! По-чекайте, а до чого тут "вдова", якщо нам обіцяють чергову назву "землі"? Е, в тому ж і весь секрет, що… сам секрет — в манері тлумачення Кобилюхом подібних термінів. Ось воно:

"…Дуже цікаве слово, що означає дослівно постійні клопоти, наділена ранами. Похідне: село Рандава Харківської області. В галицьких говірках одвіку побутує лексема "ринді" (риндя), тобто стара, порвана одежина, що аж висять клапті чи лахміття. Це слово є історичним свідком нужденного життя вдови покійного князя чи господаря дому. Тому ще до нової ери, щоби уникнути наруги над княжою родиною, коли гинув князь, умертв-ляли дружину дитину, коня, і навіть слугів, та ховали в одній високій могилі"(?!)

Ось вам і все пояснення!

Одразу ж хочу засмутити пана Кобилюха. Подібний ме-тод порівняння непорівнюваних, невідповідних за значенням та звучанням слів, давно запатентований англійцями у класичній, суто англійській лінгвістичній формулі: "Пишеть-ся "Манчестер", читаєш — "Ліверпуль"!

Я розумію, шановні читачі, що зараз ви почнете порівнювати слова "раньдя", тобто вдова" і "земля", та прискіпуватися, а де ж тут співзвучність з українською "зем-лею", в чому синонімічність назви "земля"? А ще — почнете з'ясовувати, а де ж глибинність аналізу, на основі порівняння історичних граматик санскриту й української мови?

Не мучтеся цими лінгвістичними "збоченнями", а краще подивіться, як пан Кобилюх, натрапивши на санскритське слово "прьтіві", що означає "земля", "богиня землі", шляхом дуже нескладних маніпуляцій доходить епохального виснов-ку:

"Вплив однієї й другої імперіалістичної навали призвів до нівеляції нашої оригінальної української вимови. Отже із ПРьТІВІ-ПИЛТІВІ згодом, під впливом повноголосся, утво-рюються ПаЛТІВІ, ПОЛТІВІ= ПОЛТАВІ=ПОЛТАВА. Ось так ім'я нашої богині землі зазвучало Полтава"

Піддавши сумніву тлумачення греками імені Гомер, як "сліпий", Кобилюх віднаходить у "санскритско-русском сло-варе" слово "hameru", тобто "вмілий, діяльний, зоряний…", а після цього подає кілька віддалено схожих за звучанням топонімів та інших назв і прізвищ, що трапляються в Україні, і доходить не менш глибокодумного, ніж у попередніх ви-падках, висновку:

"Основа лексеми ГАМЕР входить до колишніх і сучасних імен Європи Амер, Амеріко, від чого походить топонім Америка та прізвища Амерман, Гаммерштуц, Гаммер-шельд… Отже, проукраїнська назва Гомер, чи Гамер, і донині побутує на одвічній Батьківщині героя і патріота Праукраїни".

Ну, що з цього приводу можна сказати? Хіба що порадіти за греків, які поки що не мають змоги читати творіння нашо-го Кобилюха.