Грає синє море - Сторінка 12

Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця... Так і чекай, що не сьогодні-взавтра замість нього хтось знову сяде на престол. А втім, Мустафі не вперше летіти з трону. Він султанував ще до Ос-мана Другого, потім його "зсадили", а теперечки знову чекає, хто його зсадить...

Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?

У вікно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?

Та ні, вони прийшли б тихо, без шуму та стрілянини.

Свічка світила на столі рівно, спокійно.

Підійшов до заґратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.

— Кім о? — запитав.

— Імдат! — почув замість відповіді...

Цього пізнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу. Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати.

Свічка палала-палахкотіла високим урочистим полум'ям. Розплавлений віск лився з одного боку прозорим струмінцем, — і той струмінець застигав унизу химерними сталактитами.

Муса сидів навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:

— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, хто його не знає?

— Не з-знаю, — відповів по-грецьки Муса.

— О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо мовив по-грецьки Спиридон. — Хто ж він є насправді?

— Я з К-києва.

Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.

— Чому ж ви, ясний пане...

Муса зрозумів, про що хотів запитати грек. Чому він, родом з Києва, не є християнином?

— П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, і щ-що ж-ж д-далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять... Ах, яка це дівчина! Софія звуть її... Очі її...

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, що лежить він під березою в лісі й дивиться в рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листям.

Ах, як давно Мусій не був удома, у своїх рідних Лозівцях. Ріка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатись. І справді, в лісі жили розбишаки. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної охорони розбишаки були страшні.

Тяжко приневолював граф та його підслужники лозовецьких селян. І Мусіїв батько Богдан Ціпурина гнув свою спину на зайд-ляхів.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко. Яремкові зараз тринадцять літ. А коли востаннє бачив його Мусій — зовсім ще дитинча було. А проте — вперте, буцмате, сердите й розумне. Ішли повз графський палац — став Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався.

А Яремко: буду — і все. Графові на зло.

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха-ха-ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусія: який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли у тебе в голові аж гуде?

— А він заїкається! — знов же Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Мати:

— Та хіба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!

Випнулись на лобі Яремковому дві гулі-моргулі, як роги стирчать. Сипнуло іскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:

— Я ось піду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися... Отакий парубійко. Усе — навпроти!

Коли то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька-матір, землю рідну?

Не Мусій він уже — Муса, а от тягне до тих беріз у лісі, до рідного борщу, до річки Унави, до Лозовець рідних, наймиліших...

А Київ, Київ!

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей — голодранець з-під Фастова) ходили по горах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлявся, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя? — всміхнувся Мусій.

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов'яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони... Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого-го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде більше, ніж тут. Тут учиш-учиш, як треба любити рідний край, а люди назавтра вже й забули й по-польському цвенькати починають. А там — орли! А ти сиди тут — молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус .

Махнув лозинякою по бур'янині, мов шаблюкою з турка голову змахнув...

...Стріпонув головою. То про що цей косоносий грек розказує? Про якусь Софію?

А-а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювались та Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався рідної землі, але в його серці зараз двоє сердець — земля українська й земля турецька. Він служить Туреччині, але не її збройній силі, він намагається створити на цій землі величний храм божий. І яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — на Україні чи в Туреччині? Головне — він стоятиме для всього людства. І все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з-під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть... Софія... Айя-Софія... Свята Софія... Храм Софії був і є, а чи він християнський, чи він магометанський — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г-га? — Муса не помітив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумів це по-своєму і повторив сказане.

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. Сину, каже, доки ти їздив у далекий край, Надир-бей забрав від тебе твою майбутню жону, а від нас майбутню невістку...

Грек аж заскреготав зубами.

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане в центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім'я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу. Спиридонова розповідь раз у раз перебивалася плачем, він намагався схопитися на ноги, але тут же зі стогоном падав на землю і знову плакав.

Це був молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий ("зовсім не грецький", — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були вимазані грязюкою й кров'ю.

— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров'ю Спиридон, — він-таки мене підслідив... О, сто проклять на його нікчемну голову!

Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала записку Спиридонові, щоби він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє... А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав своїм слугам зробити засідку. І от Спиридон на неї якраз і наскочив...

— Н-навіщо т-ти м-мені в-все це р-розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не г-грек. А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що т-той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п-поранений?.. Адже той же Надир-бей д-дає мені гроші на побудову мечеті...

— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли. Він притис волохаті руки до грудей. — Ніякий хазяїн, що прийняв до себе на ніч гостя, хоч і непроханого, не дозволить собі зробити йому лихо наступного ранку.

— Ц-це єдине, що тебе рятує, — пробурчав Муса, чухаючи потилицю. — Але чи надовго? Якщо Н-надир-бей узяв т-тебе на к-кінчик стріли, то, будь певен, він зажене її в тебе аж по пір'їну...

Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Вбіг захеканий служник:

— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.

— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і запорізькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.

— Х-хто там? — владним голосом запитав зодчий Муса.

— Воїни султана. Відчиніть! І знову затарабанили.

— А я — з-зодчий султана. Н-негайно ідіть з-звідси, б-бо взавтра з-з н-наказу н-найяснішого х-хондкара М-мустафи з-з вас п-познімають голови!

— Але ми шукаємо злочинця!

— В будинку султанового м-мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Ц-це вам д-давно слід затямити! Чекіл!

За дверима після паузи почали віддалятися кроки. Пішли...

Муса витер піт з лоба. Слава тобі, господи... Ледь не перехрестився...

У його кімнаті було темно. Важко сопів носом Спиридон.

— А ч-чого с-свічка з-загасла? 3-згоріла вся, ч-чи що? — запитав Муса.

— Чому згоріла — упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому читач докладніше познайомиться з вельмишановним паном Сулптицьким, а також сеньйором Гаспероні та його таємницею

Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от-от залунає ослячий крик, який зблаговістить на обід... Пан хтів підвестися, та відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону впав знову на постіль.

— Матка бозка, цо то є?..

Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцімто вона не пам'ятає, що вона вчора витворяла... Ця свиня...

"Ця свиня"... Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він є свиня? Ах, то, здається, був сон... Хоч навряд чи добре почути навіть уві сні, що ти — свиня... Ну й снилося ж... Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. І буцім той пан сказав, що... Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня.