Грає синє море - Сторінка 14

Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспероні, що ну! Скільки він знав усяких побрехеньок, смішних небилиць з життя французьких, гішпанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли.

Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й ішли далі в своїх справах.

А розмова за столом не припинялася.

Година... Друга... Третя...

Нарешті панові Сулятицькому стало на потребі вийти з корчми в одній нагальній справі. Сеньйо'р Гаспероні теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було біля заходу, десь далеко за Молдавією злотився Дністер.

— Господи, — мовив пан Славек, — отак непомітно промайнув день. А мені ж іще їхати й їхати.

— Куди, прошу ясного пана? — простуючи разом з паном Славеком за хлів, запитав сеньйор Гаспероні.

— От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.

— Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспероні насмілився б набиватися їм у попутники.

— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо якраз туди!

— Оце й усе, що пан Сулятицький мав мені сказати? — трохи звузивши свої очі й вишкіривши зуби, запитав сеньйор Гаспероні.

— А-а-а... та то я хтів поділитися деякими міркуваннями...

— Щодо?

— Щодо тих людей, якими пан так пильно цікавиться.

— Ви знаєте цих людей?

— З головним — з графом — я мав навіть добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим.

— І коли була ця зустріч і ця сварка?

Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного сеньйора Гаспероні. Але, з другого боку, за ці ж відомості сам сеньйор обіцяв гроші якомусь Лейбі...

— Візьміть ось це від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і подав до рук пана Сулятицького гаманець. І мовби між іншим: — Тут саме золото... Ну? Так коли?

"Не обдурює? Ой, як незручно відкривати гаман і перевіряти... Ах, та чорт із ним! Такий славний сеньйор. Не міг же він мене обманути..."

— Вчора увечері...

І пан Славек розповів про тую сварку все, що йому запам'яталося.

— Ай-ай-ай! І оцей негідник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому віддячити?! Ні, це вище моїх душевних сил... Дайте мені пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!

— Та що ви, та що ви?! Мені здається, що я теж винен перед графом.

— І це говорить людина, — підняв угору руки сеньйор Гаспероні, — шляхетність якої гідна того, щоб бути оспіваною Данте чи Петраркою!

— Мені соромно якось слухати... — почав було ошелешений таким виявом дружніх почуттів пан Сулятицький.

— Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що він — аніякий не граф?

— А хто ж — Дмитрій Самозванець?

— Не Димитрій, ні, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.

— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сла-век. — І я прохав у нього пробачення!!!

— Отож бо й є! Ну, ходімо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться.

— Яке нахабство! Нечувано! — жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек.

— Атож. І за це його треба здорово провчити.

— Герць? — аж загорівся пан Славек.

— Простіше. Кулю в спину.

— Як то?! Я — благородний пан.

— По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті в трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно величезну нагороду тому сміливому чоловікові, що вб'є цього мерзотника.

— Е-е-е... — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?

— Як то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспероні. — Я давно вбив би цього пройду, але ж він весь час від мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.

— О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Він не захтів прийняти мого виклику на герць!..

— Отож то й хе-хе... Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину... А крім того, треба перебити і його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.

"Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене", — подумав пан Славек, а вголос сказав:

— Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу... Га?

— От-от... Ви — геніальний стратег.

Вуста пана Славека розтяглися мимоволі в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспероні те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх-усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які це були блискучі розгроми — до ноги, упень!

— Ви надто переоцінюєте мої сили та можливості, — скромно озвався пан Сулятицький.

— Таж ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого він недооцінив — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Жечі Посполитої.

— Хай! — мимоволі зірвалося з вуст пана Славка, але він тут же скромно потупився і сказав: — Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна-де, а він, пробачте, уже з довбнею.

— То якась дуже мудра приказка...

— Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, — несподівано озвався з-за рогу пан Адамек.

— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась покоївка!

— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов у тій потребі, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якісь вояцькі справи, а потім про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самі...

— А що роблять пан Влодзімеж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспероні.

— Допивають другу сулію і співають сороміцьких пісень. Мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Сулятицький.

— То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, — потвердив пан Адамек.

На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з юорчми долинає хвацька пісенька про пана Твардовського та його вельми люту жінку.

— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспероні, — а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Києва, нам треба поспішати.

— На ніч їхати не варто, — заперечив пан Сулятицький. — Залишимося тут до ранку, а завтра рано-ранесенько на свіжих кониках гайнемо в догоню.

— За ким то в догоню? — зацікавився пан Адамек.

— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.

Сеньйор Гаспероні уважно подивився на пана Адамка:

— Якщо пан Сулятицький не заперечує, то я міг би розповісти вам, дорогий друже, тему нашої розмови.

— Чого ж, я не проти, — з кислою міною згодився пан Сулятицький.

І сеньйор Гаспероні розповів Адамкові те, що вже стало відомо панові Славекові, промовчавши, правда, про те, що аж три королівства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.

— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця, — урочисто мовив сеньйор Гаспероні.

— Так, безумовно, так, — підтакнув пан Адамек. — Але я не знаю, які то злочини вчинив той псевдограф.

— Як? Ви не чули? — вигукнув італієць. — Та ж уся Європа тільки й говорить про злочин цього псевдографа... Адже він обікрав, а потів убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!

— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?

— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив у Францію. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відкрило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника цієї знаменитої тюрми...

— Матка бозка! — судорожно зітхнувши, мовив пан Сла-век, — що то за страшного чоловіка ми вчора стріли!

— А мені все оте на фантазії скидається, — сказав пан Адамек.

— Що ви! Точно таке враження було і в мене, коли я почув про це! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — Я готовий був сміятися в обличчя кожному, хто посмів би назвати це правдою, а не вигадкою... — Але, — тут голос пана Гаспероні затремтів, — але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був тоді венеціанським послом при дворі іспанського короля... — сеньйор Гаспероні заридав.

— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. — Ось на цім місці присягаємося, що...

— Давайте відійдемо, бо це місце не годиться для високих присяг, — порадив сеньйор Гаспероні.

Вони підійшли до дверей корчми і там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек:

— Присягаймося нашими життями, що ми відплатимо мерзотникові й пройді, вбивці й грабіжникові псевдографу

Олександру за все, що він накоїв. Присягаємося!

Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек і сеньйор Гаспероні притьмом повиймали й свої шаблюки і встромили їх у землю. І потім, тримаючись кожен за ефес своєї шаблі, виголосили:

— Присягаємося!

— Присягаємося!

— Присягаємося!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

у якому йдеться про морську баталію, мро отамана Недайборща, про його козаків та ще про деякі справи

Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.

Над морем пролунало:

— Підіймай вітрила! Підійма-ай!

— Ну, нарешті... Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто немає сил.

Карпо стояв на самому носі, біля невеликої гармати, й дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. З правого боку насувалася ніч. Попереду було море й море, порожнє й гостинне, а позаду... Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кішла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.

— Ну й поставили ж ми свічку, господи твоя воля, — поглянувши назад, аж перехрестився Карпів джура Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тонесенькі вусики затіпалися від ледве тамованого сміху.

— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось ми відірвемося од них, тоді радіти будемо!

— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик.