Грає синє море - Сторінка 16

Шукаємо... Ідіть далі... Наздоженемо... Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз повернувся до веслярів.

— Не горніть! Сидіть тихо! Слухайте!

— Хлопці! Не тре...

Ні, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить і припливе. Він плаває добре.

Карпо не думав про те, що турки от-от засиплють їх ядрами; було тільки одне: врятувати Клюсика — веселого кучерявого спудея з-під Фастова.

Вітер рвав шматини полум'я і кидав їх у море.

Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро.

— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!

— Цить! — з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. — Приготувати рушниці! — скомандував. Та збагнувши, що рушниці зараз нездатні до стрільби, дав нову команду: — Покладіть рушниці назад. Беріться за шаблі та ножі!

— Добре, батьку! — озвалися на чайці.

Ще раз блиснуло — на цей раз зовсім близько, бо одночасно із зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетіло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і хоч втримався-таки на носі, проте випустив смолоскип у воду.

Запала ревуча, пекельна тьма.

Пролунало кілька рушничних пострілів з галери.

Недайборщ відчував, що турки поряд, але де вони — хіба ж побачиш у такій непроглядній тьмі?

— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.

— Добре, батьку! — озвалася чайка. І в цю ж мить він і відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.

— Назад! — ревнув отаман, та було вже пізно. Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав борт — і Карпо відчув, що це вже кінець... Його підхопила хвиля й кидонула назустріч галері...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому герой більше думає, ніж діє;

а втім, це не так уже й погано...

Граф Олександр осадив коня і пильно подивився на Петра.

— Чого засумував? — запитав він. — Ось уже третій день сумуєш...

— Га? — мовби прокинувшись від глибокого сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чому? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш...

— Тридцять літ... — У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, — тьмяно й важко, мов розплавлене олово. — Додому рвався... А що таке: додому? І де воно оте: додому?

Граф Олександр спохмурнів. Звузились чорні очі.

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, співучу, зоряну Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її собі, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Вкраїну.

Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: "Е ні; на моїй Україні не такі!"

Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: "Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!"

Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: "Ні, українці не такі! Це — гордий народ!"

Чув недолугі пісеньки й побрехеньки і думав: "Еге, а як співають і розповідають у нас!"

Бачив пустелю, а уявлялося: "Ой у нас, на Вкраїні, так там усюди сади квітують!"

Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися...

І от він приїхав додому. Першим стрів його шинкар Лейба, якому нема ніякого діла до того, що ти вимріяв у муках тридцятирічної недолі. А потім — кілька зарозумілих польських панків. І аж потім — Сугаки.

Він заскочив туди на якусь лише годинку — збрехав графові Олександру, що сюдою — найкраща дорога до Києва...

Треба ж було ото статися, що граф Олександр і його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.

Двоє чорних волів з білими зірочками на лобі тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як місяць, дід з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив-вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався — і сльози, мов іскрини, бігли по його щоках.

Вершники зупинили коней, спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.

Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч кого-небудь... І — не пізнавав. Ішли якісь чужії люди, що не знали його, Петра Скрипника... І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани...

— Кім бу? — запитав він пошепки в людей, забувши, що це — рідний край й що тут треба говорити по-рідному.

Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.

Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, став виводити:

— Ой же господи мій милосердни-и-ий...

Та й сестричко моя рідне-е-е-сень-ка...

Та й чого ж то ти закрила свої очень-ки-и...

Та й вони ж тепер не бачать ні ясно-о-го дня...

Та ще й темно-ої ні-і-іченьки...

Жінка замовкла, мов їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.

— Хто це? — прошепотів він.

Люди німували, наче змовилися не казати чужому чоловікові жодного слова.

Ось уже пройшли останні...

— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.

— Поїхали далі, — мовби не почувши Йованових слів, сказав Олександр.

Вони посідали на коней і помчали в село. Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися й розкручувалися перед очима.

"Де ж це було наше дворище?" — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.

Все навколо мовби поменшало, змаліло й зміліло... Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялись тут старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє... Десь тут відрубали голову попові — як це його звали? Боже ж ти мій, жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім'я... Тут же й Никодима-бідолаху... І Тодорові руки відрубали...

У Петровій голові ожив бумкіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня...

Чи не богомаз Тодор Трагіра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах — безум? Чому він сміється, як дурний Дода — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову, мов галку?

Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.

— Кім бурада? — вигукнув Петро і відчув, як йому сухо стало в роті. Стільки літ був у Туреччині й тепер завжди,. тільки-но розхвилюється, переходить на турецьку мову.

— Гей, хоч хто є? — знову вигукнув Петро. І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з'явилося дівча років сімнадцяти.

— Добридень, дівчино! — закричав Петро.

— День добрий! — відповіла дівчина.

— Чи не дала б ти води напитися?

— Води? — на хвилину вона мов замислилась. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?

— А що — кричу?

— Та трохи...

І — шаснула в сіни.

— Злазьте, хлопці, — по-турецьки звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду. Джузеппе, Йован, Олександр зіскочили з коней. Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.

— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.

— Галя.

— А чия ж ти?

— Шлапакова.

— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але згадати не міг.

— Ну... Шлапака Демида... коваля...

— То він, Шлапак Демид, тут живе?

— А то хто ж? — здивувалась дівчина.

— А...

Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце; довгі кучеряві "оси, а в косах — квітки. І — малесеньке родименятко на лівій щічці.

— То, кажеш, Галя Шлапаківна? — усміхнувся Петро.

— Та не Вівдя ж...

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам свіжої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це найкраща.

— Та ну вас, — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала в корці, мов манюній човник у морі. Сонце світило в прозору воду і на дні червонясте від тієї пелюсточки відблискувало...

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного вусатого дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула перловими зубами дівчина.

— А батько? Чому я не пам'ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А... З іншого села.

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне...

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол...

— Як то — заборонила? За яким правом?

— А хто теє право питає? Помовчали.

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий... Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один... Він у нас живе, он у тій хатині.

— А без рук чому?

— Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось...

— Як то — за щось? — аж розсердився Петро. — Ім'я в цього чоловіка яке?

— Тодором звуть... Але на селі всі його дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодорові-богомазові тільки руки повідрубували!

— Не знаю, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була...

— Слухай, Петре, — обізвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— Не знаю, — похитала головою дівчина.

— Та як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки повідрубували, а ти про це нічого не знаєш!.. Та ти бачила його ікони?

— А де?

— Ну в церкві?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому...