Грає синє море - Сторінка 18

Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував... Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс.

"Ну, ходи, ходи!.."

Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дише. Простягнув руку й помацав... темінь...

І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком правиці бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в щелепу.

Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидко обмацав пояс, знайшов ключі і ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. Наглядач здригнувся й затих.

Поліз назад.

— Пугу!

— Козак... з Лугу...

— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.

А сам — далі. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз-два!

Раз-два!

Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.

Шуміло море, скрипіли борти галери.

Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувся.

— Це я! — почувся знайомий голос "козака з Лугу". — Розкувалися. Веслуємо. Що далі?

— Всі розкувалися?

— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.

— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але треба зараз знищити наглядачів.

— Добре.

Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тільки десь щось ніби скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти. Ні — знову озвався...

Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:

— Пливіть сюди... Галера наша! З п'ятдесяти козаків уціліло всього лиш двадцять дев'ять. Люто відплатили запорожці яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не залишили на борту галери, всіх, навіть капудана-агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.

— А моїх хлопців хто мені поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!

Ляпнув об хвилю — та й усе.

— Хлопці, вилазьте на щогли та видивляйтеся — може, кого з наших побачите! Гуде, реве море.

Дрейфує, гловає на хвилях турецька галера, захоплена козаками.

Десь на півночі — козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської... Пливуть додому...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому дивовижно перехрещуються людські долі...

Мабуть, Петрові Скрипнику недаремне привиділася чорноока Галя... Бо саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився... Напевно, глибоко нещасливий чоловік. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінько рідного чи бодай знайомого не зустріти...

Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрібний — передосінній — дощик.

Пришвидшила крок — біля старого-престарого береста в степу на неї чекає братик Олелько, що разом з дідом пасе худобу.

У горщику братається борщик, смачко-смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братові та дідові.

Берест стоїть-бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ. Буває, що починає всихати — от-от його схопить за горло смерть берестяна. Аж ні — після сніговитої та віхолистої зими, як розгуляється весна-рясна, як роздзеленчаться срібні шибеники-струмки, як розпашіє від весняної хіті земля, то ніяка ні божа, ні чортяча сила не встоїть; от і берест — торік повистромлювались голі гілки-караки, а зараз — диви! — геть увесь забуяв, загойдався під юним весняним вітром, і устало зелене степове диво небаченим вітрилом, і вже здається, що весь степ поплив під оцим божевільне блакитним небом...

Берест стоїть-бовваніє, а ступнів отак за тисячу від нього — кам'яна могила непорушна. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить... Кажуть, що якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило в того дядька з неба; та й убило тут же, тільки перелякані коні з повним возом білого, як людські черепи, каміння примчали до дядькового дворища...

Під берестом чомусь не видно нікого. Може, погнали худобу в балку?

На білій кам'яній могилі з'явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.

"Бідний, нещасний", — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, що пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником. Господи! Та невже в цього нещасного чоловіка нічого в душі не лишилося? Невже страшна біда так скаламутила й затемнила йому розум? Он — танцює на могилі... Чому? Навіщо? Що це означає?

Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з-за кущика й біжить назустріч.

Тут злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну музику. Й одразу збагнула: співає-виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.

— Г-г-и-и! — почулося здаля. Галя з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно-чарівну музику, що долинала з білої могили.

— Г-г-и-и! — почулося ближче, і Галя подивилася на безрукого. Чого то він справді хоче?..

Її душі хотілося тиші й спокою. Щоб тихо-тихо дощик шелестів, щоб здаля долинав спів захованої в кам'яній могилі скрипки і щоб думалося про щастя...

— Г-г-и-и! — невгавав безрукий чоловік.

Мимоволі поглянула туди, куди показував обрубок Додиної руки. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?

Її серце затіпалось.

— А-а-а-а! — кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжачи назустріч Галі.

А обрубком руки показував на балку: тікай, мовляв!

А Галя не могла рушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, що біг до неї та кричав, на вершників, які летіли просто на неї.

Безрукий богомаз повернувся до Галі спиною й підняв над головою обрубки рук.

— А-а-а-а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з-під копит сиву пилюку.

Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв'язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі...

Упав на землю вузлик, де був свіжий борщ у горщикові, покотилися шмат хліба, цибулина.

Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.

Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода-баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.

* * *

Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії. Яничари зразу не хотіли йти, але колишній бунтарський запал уже вичерпався, й вони підкорилися.

Місяць ходу — і вони вже на березі Дністра.

Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в ліси — воювати з повстанцями, які часто налітали на села та міста, зайняті турками, і немилосердно били чужинців, визволяли з тюрем закутих у кайдани своїх товаришів, які вливалися в їхні загони, чи ж, перейшовши Дністер, ішли на Україну — на Січ.

Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п'ятеро озброєних до зубів яничарів. І що ж? Чотири вірні слуги султана Мустафи залишилися лежати на березі з простреленими головами, а молдаванин щез за Дністром.

Цього стерпіти не можна було. Орта одержала наказ — негайно наздогнати втікача й скарати найлютішою смертю.

Але де його шукати? Задністрянщина велика... Та яничари були вперті. Вони вже обскакали не одну сотню миль по Задністрянщині. А Йона Кодряну не знайшли.

Отже, залишилося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки той Кодряну, а жителів його забрати в неволю.

Ні Селім, ні його воїни не вбачали в цьому нічого поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим , прислужницями, виконавцями найбруд-ніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються і в них військові успіхи, але це через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха — і аллах посилає як мсту поразку для воїнів Магомета. Але зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом , над Індією, над Серендіпом , над усією Африкою, навіть над тими землями, про які знав капудан-ага Пірі-реїс , а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб. Чому мало бути саме так, а не якось інакше — Селім не думав. Він звик так мислити ще в дитинстві, в яничарській школі, він мислить так і зараз.

...Турецький загін повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як і золото та самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом богданське сільце Миндру, а з його жителями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два-три десятки гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати в тому ж таки Стамбулі?

І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Адже оце дівча, яке отак шалено рветься, кричить, кусається, не знає, що на неї чекає. З такою красою вона стане дружиною якогось баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дівчаті пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого... Ні, просто великого султана Мустафу...

Галя відбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику блакитноокого турка, — але він був сильний і невблаганний.

На поміч йому підбігло кілька яничарів. Вони зв'язали — ні, не зв'язали, а оповили мотузками все її тіло.

Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари підіймають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Він чимось навіть скидався на отого чоловіка, про якого Галя згадувала оці дні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямою над правою бровою.

Вона подивилася туркові простісінько у вічі й крикнула:

— Пусти мене!

Турок мовби не чув.

Галя заплакала від безсилої люті.

— Пусти мене, кьопек!

Турок не розсердився, а засміявся.

Вона ухитрилася навіть плюнути йому в ті безсоромні очі, чужі, ворожі, турецькі очі, а він тут же закрив їй рот важкою, шорсткою долонею.

Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної турецької крові, а через мить її рот було запхано якоюсь ганчіркою.

Вона почала задихатися...