Грає синє море - Сторінка 17

Нова церква стояла праворуч на горбі...

Похилив голову.

— Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?

— Та нічого, нічого, дядьку, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я здогадуюся, хто ви такий...

— Хто?

— А ви з турецької неволі втекли... Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, кліщами стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло...

— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять...

Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю...

— Не прийшов ніхто... Всі погинули, мабуть... Царство їм небесне...

— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино... Дай-но ще водички...

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком... А вже потім прийшов на Вкраїну... Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону... Отак...

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували... А Устя... Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю... — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні... Потурчений він. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати... Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає... Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах...

— А ви ж як? Маєте жінку, дітей?

Всміхнувся гірко Петро. Та відповів за давнім козацьким звичаєм: витяг наполовину з піхов шаблю і промовив:

— Оце моя жінка...

— На Запоріжжя їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навідатися додому...

— Будь ласка, раді будемо.

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову...

— А що казати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат... Ну, бувай! — і він скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сідла.

— Слухай-но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?

— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.

— Яка ще казка?

— Про його скрипку. Що він заповів поховати її разом з дим, а сам дідькові продав душу, та як умер, то його тіла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі... Розтоптану...

— Ну і...

— Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час туди носить, на тую скрипку, каміння. Цілу гору каміня за тридцять літ наносив.

— Як же він носить?

— А так.. Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе... Скрипчина могила — так кажуть про те місце, але воно якесь чудне... Буває, що вночі там виє, мов скрипка плаче-грає... Чи нечиста, прости господи, сила?

Петро знову скочив у сідло, аж кінь боком-боком пішов.

— Бувай, молода, не забувай!

— Не забу-у-ду! — махнула вона рукою.

І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси, що впала була у відерце. Скрипник провів рукою по вусах та щоках й намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він ще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою...

"Тридцять літ по світах вештався, але знав: є на світі Сугаки — моя батьківщина. Думав: умирати буду — сюди приїду, бо то — моя земля. І от — приїхав. І нічого, нічого немає того, що в'язало мене з нею...

А все одно — п'єш рідну воду і плакати хочеться!"

Вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.

Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібною риссю. Олександр і Петро сиділи наче влиті, Йован і Джузеппе помітно підскакували, й це діло ні їм, ні коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по-хлопчачи ліктями.

Петро якось озирнувся на молдаванина і мимоволі засміявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дриґав ногами і щось наспівував собі під ніс.

— Що ти, Ионе, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — сказав Петро.

Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв...

— Та заспівай, я ваших пісень не знаю. Ион трохи подумав, а потім, ще дужче почервонівши, попросив :

— Відверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.

— А ти мені розкажеш.

Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.

— Ви знаєте, дядьку Петро, про що я співав?

— Мабуть, .про любов.

— Еге...

— Я тобі можу навіть розповісти, що діється в твоїй пісні. Хлопець каже дівчині: у тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися. Хлопець дівчині каже: в тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста...

Йон засміявся:

— Не так...

— Я тобі дам не так! — визвірився Петро. — Все так. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий ним Трієст і донью в білому у вікні; Йованові згадалися дівчата-чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькій кам'янистій стежині; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати...

А Петрові привиджується родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому герої більше діють, між думають;

зрештою це теж не так уже й погано...

Коли Недайборщ, підхоплений оскаженілою хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:

— Хлопці, хапайтеся за весла!..

Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але вхопився за нього. Ще раз гукнув:

— На галеру, хлопці!

Сам же, підтягшись на брусові, розгойдався і перекинув ноги вгору.

Весла в галери довгі. На кожне з них вирубували по добрячому дубові.

Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусові. Намагався вслухатися в навколишній рев, щоб почути, чи немає поряд ще когось. Але що ти почуєш у цій веремії?

Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.

Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми. Чого його тягло туди, Карпо не думав, він просто ліз, бо треба було щось робити.

І раптом наткнувся рукою на людське тіло. То була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.

— Хто ти? — прошепотів Карпо.

— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.

— Де ти взявся? Ти ж у морі!

— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.

— Як ти мене побачив?

— А я, як кіт, уночі бачу, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.

— Чого ти?

— Чайки жаль і хлопців... Дурно пропали...

— Всі?

— Не всі, кілька почепилося на весла... Та, може, хто з другого борту... Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто.

— Що робити будемо?

— Воювати, — відповів Клюсик.

Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті озброєних турків, не менше, а їх, козаків, поки що лише двоє...

— Почекай, треба узнати, що тут і як, — промовив Карпо.

— Та тихше — почують!

— У цьому ревиську щось почуєш!

Карпо поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз-два, раз-два... Головне, щоби хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невольники і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки.

Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблі з піхов і тримаючи їх у руках.

На тлі чорно-сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не крикнув.

Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.

Турки, напевно, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.

Але ж біля двохсот озброєних ворогів... А їх, козаків, якби навіть з чайки врятувалися всі, — п'ятдесят.

Найстрашніше, що в такій темряві не розбереш, де хто є, де — свій, де — чужий...

Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі — по сім невольників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани. Але як туди дістатися?

Ляда люка, що веде до невольників, — поряд... Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду... Що тоді? Скільки там, біля невольників є наглядачів? Небагато, але ж вони можуть підняти тривогу...

— Клюсику, — прохрипів Недайборщ.

— Ну?

— Лізьмо до веслярів.

— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.

— Тьху на тебе!.. Підіймай ляду. Я сам спущусь. Почуєш шум — лети виручати.

— Добре.

— Та не хлипай.

— Холодно.

Ревло море, шалено стрибали хвилі, перекочуючись через галеру. Хлюпали весла по воді — турки йшли на північ.

Тільки-но відкрився люк, як отаман почув стукіт барабана й хрипіння двох сотень невольничих горлянок. Потім ударило в ніс смородом і спекою.

Поволі спускався вниз. В одній руці пістоль, в другій — шаблюка. Навколо — цілковита темрява. І — невідомість.

Ось уже низ. Хтось ніби йде. Притисся до стінки. Так і є. Пройшов наглядач. Пройшов...

Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг — тьху ти, нечиста сило... Мацнув далі — лава. Тільки тепер спостеріг, що над ним вигойдується туди-сюди держак весла. Тяжко дихало, як із міха. Карпо мацнув ще далі — наткнувся на людське тіло. Нога. І — тут же:

— Пугу! Пугу! — вимовив стиха.

Гуркіт моря, тяжке сопіння сотень людей — і відповідь:

— Козак... з лугу...

Свій!

— У кого ключ від кайданів?

— Тс-с!.. У Абдали!.. Тільки-но пройшов...

— Де саме?

— На поясі!

— Скільки тут їх іще?

— З десяток...

— Зброя?

— Камча... Ніж. І все.

— Не чув — по веслах інші не лізли?

— Чув...

— Ну, бувай! Щасти тобі!

— Й тобі...

Карпо відліз до стінки, принишк, став чекати. Було душно й темно: в морських баталіях з козаками турки боялися палити вогні на своїх галерах — то був би славний орієнтир для гяурів, які тут же могли кинутися на абордаж.

Наглядач-турок наближався.