Грає синє море - Сторінка 25

А тих гадів примусимо фуга самотем петере! Його руки легко підняли хлопця.

— Там їх багато, — задихаючись сказав Яремко. — А тут поблизу є наші люди, їм треба сказати...

— Далеко?

— Як пішки, то ще є...

— А я'к екво вегі?

— Що?

— Ну, конем, верхи?

— Та ні! Тільки треба швидко-швидко... А чого ви так чудно говорите? Все латиною...

— Бо такий розумний.

Козак тут же повернув коня назад — і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовваніла своїми банями перед їхніми очима.

А сеньйор Гаспероні, пробігши ще кілька срт кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлопець од нього втік.

"Проклятий гяур! — аж заскрипів зубами сеньйор Гаспероні. — Але чого я стою? Цей поганець зараз прибіжить до своїх, розповість їм про все — і тоді буде біда. Треба назад..."

...Уже зовсім стемніло, а Йон і Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Коли сеньйор Гаспероні побіг за Яремком, цього ніхто не побачив, але за кілька хвилин перестрілки Джузеппе зрозумів, що число нападників зменшилося.

— Здається, одного підстрелили, — прошепотів він.

— Фарте біне! — озвався Йон Кодряну. Невдовзі Джузеппе вцілив у плече панові Адамку, яке той необачно висунув з-за муру...

— Шкода цього довготелесого, — пробурчав Джузеппе. — Він з-поміж цієї польської компанії найбільше мені подобається.

— Хай знає...

Стрілянина то вщухала, то знову спалахувала.

— Будемо триматися, поки наші не прийдуть, — сказав Джузеппе. — Треба цих іродів половити й допитати... Бо це не просто якісь там панки, а щось більше... Особливо той, хто з ними... Я ніяк не міг роздивитися ні його обличчя, ні навіть який він на зріст. Темно...

Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Кілька вершників проскакали вулицею, стріляючи з пістолів.

За муром почулося тупотіння ніг.

Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пізно — вороги втекли...

За якихось півгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври і розповідали Олександру та Петрові про пригоду.

— Ясно для нас ось що, — мовив Петро. — За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досі не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?

— Не будемо гадати! — перебив Петра Олександр. — Майбутнє покаже, хто то й що... А зараз ми мусимо бути в усьому обережні й обачні. — Він подивився на Яремка, всміхнувся тепло: — Ось кому треба сказати спасибі. Якби не він, то було б нам дуже туго. Може б, і не сиділи ми всі отут.

— Це ось хто, — Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною.

— Диви, яке розумне! — вигукнув Клюсик (а це був він). — Митрополитом колись буде.

Яремко закрутив головою: не хочу.

Олександр нахилився над Яремком:

— Хочеш на Запоріжжя?

Яремко аж підплигнув від радості.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику

Великий візир Ібрагім-паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.

Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди-сюди, то треба його кимось замінити.

О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили ударив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютувався ще дужче.

У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.

— Забери вартового од вікна. Відправ його в гарем.

На обличчі Джемаловому, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Він не сміє ні дивуватися, ні обговорювати накази свого пана й вершителя...

Закутався в халат. Морозило. Чого б це?

Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали в себе будь-який звук, навіть тишу вбирали вони. А великому візирові хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув'язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженілий сипах, рубав би геть усе: і оці килими, й оці леопардові та левині шкури, й оце ганчір'я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.

Отой спис нагадав йому, як сидів він довгі роки в зіндані на Кандії , куди його було посаджено з наказу султана Осма-на. І щоразу виглядаючи в заґратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи!.. Він уже й вірити перестав у те, що буде на волі — надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тільки двоє кримських ханів — Мухаммед-Герай та Шагін-Герай усе ще сподівались на милість божу. І от — відкриваються двері темниці, і він, Ібрагім, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став візиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О ні, тепер він свою волю і свій пост візира дешево не віддасть... Тільки з життям!

Він метався від вікна до вікна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче він наковтався криги.

— Сиди! — махнув рукою на чоловіка, що підвівся в кутку. Перед ним стояло кільканадцять підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити...

— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб, сидіти в присутності такого сонцесяйного пана?

— Сиди! — гримнув Ібрагім-паша і люто підчепив ногою череп'яну піалу з духмяним напоєм.

Чоловік у кутку тут же сів на подушку. Запала тиша.

— Розповідай далі! — наказав візир. Чоловік у кутку відкашлявся.

— Ях'я готується до нападу. У Києві він зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях'ю...

— У кого це була така надія? — різко обернувся великий візир.

— У Суса, в мене...

— Ваша справа не думати, а виконувати накази... Далі!

— Борецький підтримав Ях'ю, хоч і вніс у його плани зміни...

— Які?

— Ми ще не знаємо.

— А коли дізнаєтеся?

— Коли дозволить милостивий аллах...

— Чому я дізнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї?

Великий візир, який до того метався по кімнаті й старався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп'явся у благальні хитрі і водночас холодні сірі очі підглядача й підслухача.

— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.

— Де ж він?

— Я думав, що про це краще знає ваша найясніша милість. Я ж не знаю нічого. Але якщо гінець не дійшов, то значить він загинув. Ми так це й зрозуміли. Потім послали в Кафу чотирьох гінців. Та, мабуть, і з ними щось сталося...

Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з невірними, й вони його пустили під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші... Якесь нікчемне життя — і доля імперії! Жах...

— Далі!

— Взимку Ях'я подався на Запоріжжя. Ми хотіли по дорозі його вбити. Але в Ях'ї чудова охорона. Всі прекрасно стріляють і рубаються на шаблях. Ми вирішили підсунути Ях'ї свого чоловіка. Це нам вдалося. Недалеко від Січі одного з наших людей роздягли й відшмагали — аби подумали, що його пограбували якісь розбійники. Ях'я повірив і взяв цього чоловіка з собою.

— Хто цей чоловік?

— Гяур... На жаль...

— Я не про те. Чи — зможе цей чоловік зробити те, що потрібно?

— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.

— А може, не ненароком? У козаків теж є своя служба безпеки.

— Є в них така служба...

— Далі!

— Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це тисяч п'ятнадцять козаків.

— І це все?

— Ні. Послали гінців на Дон... Звідти навесні має вийти в море на своїх суднах щось близько десяти тисяч війська.

Так-так... Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. А турків — уп'ятеро більше. І що ж? Ех, якби ж то можна було зібрати військо вдесятеро більше та зустріти козаків на місці їхньої висадки...

Великий візир нервово мотався по кімнаті. Джасус мовчав, не перебиваючи йому думок.

А думки справді були невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Мало йому тих втрат, які приніс імперії Осман Другий! Отож, де ти набереш стільки війська, щоб здолати козаків?.. Але що ж зробити, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях'ї?

Треба не пропустити його в море. Треба негайно відправити до Ячакова ескадру Шакір-реїса, щоб замкнув вихід з лиману. І хай там ескадра навіть уся погине, але козаків пропускати в море не можна... Далі, дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоці між Азовським та Чорним морями.

— Коли козаки мають вийти в похід?

— Як тільки зберуться, тут же посилають своїх гінців на Дін, а самі рушають. Тижнів за три-чотири.

— Чому так?

— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запоріжцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як плистимуть запорожці, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.

— А коли приблизно можуть вони піти по Дніпру?

— Мабуть, на початку квітня, не раніше.

— Чому так?

— Чекатимуть, поки зійде крига. Навіщо ризикувати?

— А разом з кригою чи слідом за нею вони не можуть піти?

— Навряд. Раніше такого ніколи не було... "Раніше не було..." Великий візир скривився. Раніше й справді багато чого не було. Раніше не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали-своїх султанів та візирів. Раніше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим... Дожилися!..

Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.

— Ти приніс мені недобрі вісті.

Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови.

— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!

— Ти приніс недобрі вісті, — голос великого візира загримів металом. — І тебе треба за це скарати...

— Ай-ай-ай! — заверещав джасус. — В ім'я найяснішого аллаха, не робіть цього!

— Я зроблю це, але не зараз!

— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших, хай аллах дарує вам щасливі літа!

— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурів, то я тебе нагороджу!

— О спасибі вашій найяснішій милості! Я врятований і нагороджений, бо наше славне військо обов'язково розгромить гяурів!

Хай поки що живе, він робить свою роботу, йому за це гроші платять.