Грає синє море - Сторінка 27

Знову згадалася тая пісня про продану доньку.

— Здійміть, тату, головочку! Що то в полі за димове?

Чи воларі огонь кладуть, чи вівчарі вівці женуть,

Чи то турки людей беруть?

— Не вівчарі вівці женуть, не воларі огонь кладуть,

Ані турки людей беруть —

Марійчині боярове,

Поганий цар з весіллячком та до тебе, Марієчко.

— Ай! — почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.

Галя витерла сльози.

— Чого ти. Ривко?

— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!

— Кинь ці розмови!

— А я не можу, не можу...

— То гріх великий, непростимий, — сумно сказала Галя. Їй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покінчивши життя самогубством, можна обірвати всі муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надія. — Не роби цього, — сказала Галя Ривці. — Ще невідомо, як воно все обернеться.

— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. — Як то невідомо? Відвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольниці до якогось аги... Не хочу, не хочу!!!

— І я не хочу... Але ж треба вірити в краще.

— Що може бути кращого на турецькій стороні? Яка мені різниця — чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.

— Я не про те, — вже спокійніше промовила Галя. — Козаки можуть врятувати... Можуть викупити наші... Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають... Та мало що може бути?

Ривка безнадійно махнула рукою.

— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, хтось заважає їм вивезти нас...

І справді, сталося те, що часто траплялося на окраїнах турецької держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його васалові — ханові кримському. Навіть у часи найдружніших стосунків і найглибшої покори татари не любили коритися султанським наказам. Навіть тоді вони могли відібрати в турків ясир і перепродати потім у Кафі як свій, могли відбити караван із збіжжям, могли пограбувати купців, що мали охоронні грамоти од самого султана. Бахчисарайський державець — і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар. То вийдуть з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном... Цього разу збунтувалася орда Буджацька й "зачинила" дністровське гирло. Саме через те барка з невольницями-українками затрималася в невеличкій фортеці на Дністрі.

На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін без особливих труднощів відбивав кожен такий напад...

— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Галю Ривка.

— Не знаю, — дівчина виглянула у вікно.

У дворі кільканадцять теслярів встановлювали якісь стовпи з перекладками.

— Що то таке буде?

— Гаків хіба не бачиш?

— Гаків? Яких гаків? Навіщо? — розгублено запитала Галя.

— Богданців будуть вішати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем туркам удалося захопити в полон...

Галя дивилася вниз, у двір. Перебіг Лейба, полохливо озираючись на стовпи з перекладками. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, смішно дриґаючи ногами.

З-за ріки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мій, невже це станеться? Невже ти допустиш?

— Ведуть уже, — Ривка прилипла обличчям до грат. — Ведуть, ведуть...

Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам-бам...

Ось уже з'явилися й приречені. Шість чоловіків. З ними йде невеличкий хлоп'як. Років йому дванадцять — не більше... Сорочки на них подерті, скривавлені. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать, їх підштовхують — швидше, мовляв!

Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них каді . Вони мовчать.

Галя відчуває — в неї наморочиться голова.

— Що він каже? — побілілими вустами питає в Ривки.

— Каже, щоб ставали мусульманами, тоді помилують, — мовить Ривка, теж бліда, як стіна.

— А вони?

— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.

Галя бачила, як каді підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді каді подає знак рукою, і троє катів хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, знімають з нього штаненята і підіймаються, тримаючи його, по драбині. Ось оголений живіт хлоп'яти — над гостряком гака. Каді знизу щось питає. Хлопець відчайдушне крутить головою.

Галя у відчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об них головою і кричить, кричить, кричить...

Вона не бачить, що кати внизу підвели голови й дослухаються, як волає у вежі красуня українка.

Її підтримує вся батура. Всі кричать, благають помилувати хлопця.

Каді знову питає. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанців — найстарший — стає на коліна, простягає руки вперед і про щось благає турків. Його б'ють у груди, і він падає, качається по забрудненому майдану,

Галя трясе грати, б'ється об них, несамовито волає:

— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю!

Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро...

Галя кидається до дверей. Двері замкнені. Вона б'є у них ногами.

Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках.

— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш? Галя мов не чує.

— Ода-баші! Селіме!

Селім рвучко підводить голову.

— Ода-баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду мусульманкою...

Вона не бачить, як ззаду рве на собі волосся і б'ється головою об стіну Ривка. Вона бачить, як Селім щось швидко говорить судді. Каді уважно слухає, махає рукою. Кати відпускають повстанця.

Галя притислася чолом до залізних ґрат. Нестерпно блиснуло перед очима — і тут же бабахнув грім. Задимилося височезне дерево, що виглядало з-за вежі. Сипонув дощ.

Він мив Галі обличчя, і вона ковтала холодну воду. І вона їй здавалася теплою й солоною.

За спиною ридала Ривка.

А грім бив і бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотіли доскочити до Галі.

— Громе дужий! Блискавко палюча! — благала Галя, притиснувшись до ґрат. — Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте мені серце! Бо я вчинила найбільший гріх! Я зреклася віри свого народу!.. Я душу свою загубила навіки. Але ж я врятувала цих сімох... Я врятувала, врятувала... Боже мій! Я вже не твоя...

Ривка ридала.

Бив грім. Блискавки стьобали землю — люто, мов кат у Стамбулі лупив присудженого до тисячі бичів святотатця...

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому мімар Муса благає грому на голову Надир-Бея

Мімар Муса прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата й став з мулярами на риштовання. Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бере розчин, приготований за порадами київських майстрів, намащує камінь і акуратно кладе...

Працюється радісно, працюється весело, наче у себе вдома, в Києві, на батьківщині. Міцна мечеть буде — тисячоліття стоятиме, бо знає мімар Муса науку будівничих свого краю...

По-весняному сонце пригріває. А що ж — Великдень минув... Отже — людська пам'ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а згадуються, мимоволі згадуються і великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята вітчизни.

Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — Істина. І для всього світу одна Істина. Невже ти не розумієш, мімаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить... Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари божої, не видрукували її? Тепер сія книга лежить за тридев'ять земель од України...

Камінь за каменем влягається в стіну. Якщо підвести голову й окинути оком весь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Вона встане як виклик небесам... Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано спитав: "А не впаде?" — "Ч-числа к-кажуть, що н-ні" — відповів Муса. "Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир-бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, як що не так... Скажи, а що тобі аллах підказує?" — "Аллах-х з-зі мною числами говорить, а з т-тобою, о с-славний Надир-бею, як?.." Надир-бей не знайшов, що відповісти. Погладив свою мовби відпрасовану бороду і по паузі мовив: "Оскільки числа вигадав аллах і надшив кожне число своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах, мімаре Мусо?" — "Намагаюся. І д-дещо м-можу". Тоді Надир-бей замовк зовсім... Але не заспокоївся.

Кілька раз був він у Баба-Алі, радився з чиновниками, навіть з великим візиром...

Камінь за каменем, камінь за каменем... Уже жарко стало. Робітники дивляться, як скажено працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.

І враз Муса мов закляк. Камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.

Згадалося...

...Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчинка-вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та дивиться в небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море...

Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних стінах зведених ними будівель. І все ж він шукав це ймення, бо знав, що не було ще такого зодчого, який не захотів би своє ім'я лишити десь на стіні чи колоні... Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Муса обійшов тую мечеть не один раз, обдивився кожен візерунок, та заплетених у візерунки арабських слів не побачив.