Грає синє море - Сторінка 26

Він ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів, їсть там свинину, п'є вино, губить свою душу — хоч яка вона в нього нікчемна, а все ж таки душа — і все це в ім'я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницького зграїща, яке називає себе Запоріжжям.

Це — вічний ніж у спину, це, як казали оті нечестиві греки, Дамоклів меч, що на волосинці висить над Османською імперією, готовий кожної хвилини завдати їй смертельного Удару.

— ...смертельного удару, — уголос повторив Ібрагім-паша і здригнувся, почувши свій голос. Шпигун лежав на землі і мовчав.

— Сядь! — наказав, гидливо кривлячись, великий візир.

— Я не смію! Але — сів.

Ібрагім-паша ударив у долоні.

Знову з'явився Джемал. Стоїть, дивиться відданими очима розумного собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу.

— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип'є. А я подивлюся.

Джемал зник. Через мить він з'явився, ніби він був не Джемал, а джінн. На руці в Джемала була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.

— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся.

Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім-паша, великий візир Баба-Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир. Так само й великий султан вважає. О аллах, навіщо ти забрав розум у султана Мустафи?

Він, великий візир Ібрагім-паша, віддає себе всього державі. Всі оці паші, капудани-аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір-реїс... Таж про нього ото говорено:

"Дурний, як корок, а нахабний, як два!" І він, великий візир, мусить відповідати за все...

Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього суб'єкта, що допався до вина.

О, павіани!..

Зупинив погляд на джасусові.

Помовчав, наче не наважувався запитати. А потім:

— Ти бачив Ях'ю на власні очі?

— Так, найясніший з най...

— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?

Джасус завагався. Забігав очима. Повалився на підлогу:

— Змилуйтеся...

— Сядь! Відповідай! Ну?

— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, він зрадив батьківщину — чи ж може він навіть думати про те, що він — султанський син?! Він здрайця!

— Що це — здрайця?

— Зрадник. Поляки так кажуть... Його треба покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима всього Стамбула.

"Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й плювали на нього", — подумалося тут же великому візирові, але вголос він нічого не сказав.

— Він добре розмовляє по-їхньому. Навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Козаки її розуміють. Розмовляє й по-польському та по-італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які він перед ними виголошував...

— Що він говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького?

— Казав, що він не зрадник. Казав, що він мріє зайняти належний йому престол... О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!..

— Далі!..

— Казав, що коли він займе престол, то Туреччина замириться з усім світом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччині переслідувати не будуть. Казав, що велика наша імперія живе не по кишені, казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не візьметься за розум і не стане мирною країною. Колись, казав він, Рим загинув, не витримавши власної ваги. Так само було й з державою Чінгіса. Так само з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого...

— Він багато знає, твій Ях'я! — прошипів Ібрагім-паша. — Але він не знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя — ми дбаємо про найлравдивішу, найістиннішу віру — про іслам. Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом. І це буде щастя для всього світу. І тая воно й буде. Такий закон історії, така воля аллаха.

Ібрагім говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь на глибині, зловтішався в скепсисі малий шайтан... І це лютило.

— Я з захопленням вбираю у себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.

"Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка", — подумав Ібрагім-паша.

— Що він ще казав, цей нечестивець?

— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Туреччини, він вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи. Що відмінить рабство. Що османи мусять здобувати собі хліб власними руками, інакше вони виродяться. Що бог велів здобувати хліб у поті чола свого, а не розбоєм...

— То їхній собачий бог так велить. А що ж козаки?

— "Істину глаголиці!" — от що козаки. "Веди нас на турка!" — кричать. "Визволимо з неволі наших братів і сестер!" Наш чоловік підпоїв кількох козаків, а вони візьми та й вигукни після того: "Визволимо з турецької, а в польську віддамо!" їх там ледь не розірвали на частини. Кричать: "І до ляхів доберемося, католиків проклятих!"

— Хто кого більше слухається — Ях'я козаків чи козаки Ях'ю? — запитав візир.

— Здається мені, що він їх. Він усе-таки чужинець, боїться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть...

"Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо... На Кафу вони не підуть. Та й інших міст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так-так-так, — вирішив Ібрагім-паша. — Тільки треба негайно розробити план їхнього розгрому".

З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося вимазаним у дьоготь.

Сиротою стирчав далекий мінарет.

Уже пахло весною.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому гинуть та воскресають людські душі

За кількадесят верст від Могилева — на південь по Дністру — стояла на богданському березі стара турецька батура . Одно з віконець її на самому верху дивилося на Україну. Бліде лице виднілося крізь грати.

...Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно-сиза, не затулила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по-літньому — цього Галя не пам'ятає.

Ой, як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному стрічному весело гукала:

— Христос воскрес!

І у відповідь чула таке ж веселе:

— Воістину воскрес!

Мінялися крашанками, цілувалися, співали, танцювали...

Ой, як давно це було!

І сьогодні — Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ... З двору чути щебет дівчат-полонянок. Потурчилися вже. За якихось півроку басурманками поставали. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче кидати своєї віри. Та ще — Ривка, донька Лейби-шинкаря. Ця не зраджує юдейської віри.

Ода-баші Селім казав:

— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже її ім'я на свій склад і лад переінакшив)... Ставай туркенею — матимеш щастя.

— Не кину своєї віри! — люто огризалася Галя.

— Ось подивися, скільки кинуло свою віру дівчат і жінок. І що?

— А я не кину.

Пішов ода-баші. Нахмурений.

Здалеку докотилися удари дзвону.

Галя приклала холодні руки до розпашілих щік; їй хотілося плакати.

Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:

Ой був ґазда Андрієчко да мав доньку Марієчку,

за сім тисяч продав її...

Десь за якусь сотню верстов батько рідний побивається за нею, за Галею. Та де ж він дістане сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, якщо навіть Лейба-шинкар не в силі визволити свою Ривку. Коли він, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селім здивовано вигукнув:

— Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?

Лейба впав на коліна і заридав:

— Пане преславний, пане хоробрий, хай ніколи не затупиться шабля ваша, віддайте мені мою Ривку!

— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо! Гроші великі матимеш!

— Не треба мені тих грошей, — залементував Лейба і став рвати на собі волосся. — Паночку, ріднесенький, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.

— Відійди!

— Я дам п'ятсот золотих червінців!.. Я бідний шинкар, але я піду просити грошей у всіх євреїв — вони мені їх дадуть.

— Мені султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.

— Ва-вай! — упав на землю Лейба. — Продай мене на додачу, тільки відпусти Ривку.

— За тебе в Кафі дадуть хіба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярів на галери не буде.

— Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну, що втік з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькій землі загрожує страшна небезпека — що тоді? Відпустиш мою Ривку?..

— Йди звідси! — вже розсердився яничар-ага.

— Навіщо султанові погана єврейка?

— Султан Сулейман одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?

— Я розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!!!

— Не хочу слухати. То все брехня.

— Присягаюся своєю сивою головою, паночку!

— Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну... А те, що найяснішого султана хоче хтось убити — так на те є мухафизлар... Отак. Іди звідси, доки самого в ясир не забрали.

— Паночку, ну, якщо я буду тут, біля вас, буду робити всяку роботу, щоб тільки Ривку свою бачити... Селім пожував свої вуса й кинув:

— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі твою Ривку віддамо.

Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер Лейба, допомагає по господарству; відкрив щось на зразок корчми, намагається грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволі виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві.

А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпустили. І молили, і благали, і ридали, і ноги туркам цілували...

Знову захотілося плакати.