Грає синє море - Сторінка 43

Він стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулові, вбивство Делавера. Ні, той гомін був інший — торжествуючий, зловтішний...

Поглянув униз, а потім огледівся навколо. Всі стояли, як і він, намагаючись вловити в тисячовустому гомоні бодай одну ноту, яка дала б зрозуміти, що ж там відбувається.

З-за рогу вибіг хлоп'як. Він біг наввипередки із собакою.

— Що там таке? — гукнув поляк Владислав.

Хлоп'як на мить зупинився і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись.

— Когось ведуть! На страту! — передав знизу поляк. Промчало ще кілька хлоп'яків, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.

— Ведуть! Ведуть!

І раптом мімарові Мусі защеміло в серці, наче хтось загнав туди скабку.

Перечіпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побіг униз. Біг по хистких дошках, які витиналися під його важким опасистим тілом. Краєм ока побачив, що майстри та робітники кинули свою роботу й теж поспішають за ним. Хотів спинитися (чому ти, Мусо, біжиш, вперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось-ось виллється з-за повороту...

Так, це були вони — Спиридон і Софія. Він упізнав Софію одразу, хоч і не бачив ніколи. Вона була точнісінько така, як про неї розповідав Спиридон.

Софія їхала на мулі, її руки заклякли на гриві. Вона була у червоному-червоному, як яничарське знамено, платті, її чорне, з каштановим відтінком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину. Покривала на її обличчі не було, його зідрали — і тепер десятки тисяч турків дивилися на її обличчя. А вона дивилася вперед і, мабуть, нічого не бачила. Очі нерухомі, обличчя бліде. Мов кригою взялося.

А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтріпаним чубом. Він озирався навколо і плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече.

Муса відчув, як натовп підхопив його і поніс услід за приреченими до страти. Він ледве встигав перебирати ногами.

А натовп ніс його і ніс, а гомін не вщухав, а ще дужче здіймався.

— До Піщаних воріт...

— Там уже й гак новий почеплено — для нього...

— Їй легше...

— Що — л-легше? — обернувся на останній голос Муса.

— Його за ребро на гак чіплятимуть... А її утоплять... Кат зв'яже її рушниками, покладе у човен, відпливе від берега на кілька сажнів...

Муса заплющив очі і зціпив зуби.

— ...а потім зачепить довгою палицею та й у воду... Потримає під водою...

— А вона — хоч би що... Сидить собі на мулові — й нічого...

— А що ж робити?

— Та хоч би плакала...

— ...Потримає під водою, — спокійно-весело вів той самий голос, поки дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають... А оцей грек довго мучитиметься. Днів зо три висітиме живий на гаку. Хіба що хто пожаліє та пристрелить. Так варта не дозволить...

Натовп ніс і ніс Мусу вперед. Він відчув, що бреде по коліна в якомусь багні — це натовп переходив калюжу. Мула із Софією та Спиридона провели по камінчиках, а натовп пішов упрост по смердючій воді та баговинню.

— Надир-бею! Надир-бею! — почав хтось гукати попереду, і от уся юрба закричала хором: — Надир-бею! Надир-бею!

"О аллах! — жахнувся мімар Муса. — Навіщо це все? Невже Надир-бею буде цікаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього серця немає?.. А немає — віддав же Софію до суду..."

І от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов сам Надир-бей. Усі враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами і не сказав нічого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир-бей мовчав теж.

— Змилуйся, Надир-бею! Вони молоді! — вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповідав, як будуть карати Софію та Спиридона.

Юрба, наче лавина, загуркотіла:

— Змилуйся, Надир-бею!

І знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба:

— Змилуйся!

Надир-бей мовчав.

Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав.

Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.

— Що таке?

— Упала з мула Софія. Зомліла...

Натовп знов заворушився, люди стали лізти один на одного, аби зиркнути наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти.

— Дали водички... Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить між головами побачив мімар Муса обличчя Софії. Тепер на ньому був жах і відчай.

— Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! — немов підштовхнутий кимось, закричав Муса і здивувався, що він так уміє гучно кричати. — Тоді т-тебе п-помилують.

І натовп заходився скандувати, забувши про Надир-бея.

— Стань му-суль-ма-нином! Стань му-сульма-ни-ном! І тут Надир-бей підняв руку вгору. Натовп, що розкипів-ся, знову поволі вщух.

— Що він говорить?

— Цс-с! Нічого не говорить! Надир-бей нарешті сказав:

— Не я судив.

Було так тихо, що якби Надир-бей говорив пошепки, й тоді б уся величезна вулиця чула, що він каже.

— Не я її і його судив. Судив суд. Їх присуджено правдиво. Гяур не може кохати дружини мусульманина. За це — обом смерть.

— Він — не гяур! Він буде мусульманином! — гукнув попереду знайомий голос.

— Якщо він погодиться стати мусульманином, тоді я проситиму суд помилувати їх, — у моторошній, але враз потеплілій тиші залунали слова Надир-бея.

Тиша. Тиша. Тиша.

— Ну?! — мов вибухнув натовп.

І знов — тиша. І в тій тиші почулося крізь ридання:

— Ні! Ніколи!

І знов загуло, завирувало, зашуміло, заколобродило натовписько народу. Мімар Муса щосили відбивався від тіл, що валились на нього, вже давно тремтіли коліна й кололо в животі. Нарешті його притисли до стіни. Тепер було трохи легше стояти. Він трохи постояв біля стіни, а потім щось відірвало його — і він, уже нічого не бачачи й не чуючи, а тільки обливаючись потом, сунув разом з усіма.

Юрбу наче хтось перемішував величезними кулаками — вона шуміла, булькала, лилася, повзла, мчала... Муса відчув, що його ноги відірвалися від землі, що його несуть, самі того не помічаючи, люди ззаду й спереду, і він уже не міг розібрати, скільки часу перебуває в цьому ревищі, куди й навіщо несе його якась сила...

Він очутився аж біля Піщаних воріт, коли натовп його раптом викинув із себе біля підніжжя шибениці.

І знову натовп став кричати:

— Стань мусульманином! Стань мусульманином!

— І — тиша. Ну? Ну? Говори ж!

— Ні! — закрутив Спиридон головою.

І юрба знову почала кричати-благати:

— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!

Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І почув Муса, як Софія сказала тихо, по-грецькому:

— Заради мене. Я хочу жити.

Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта:

— Ні! Ні! Ні!!!

Тоді кат підійшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв'язавши руки, став здирати сорочку.

— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софія не кричала, а шепотіла, приклавши кулачки до скронь. І чорне волосся закрило їй обличчя, мов саван.

— Будь проклятий! Будь проклятий!

Кат узяв Спиридона за руку й за ногу і, мов дитину, поніс на ешафот.

Юрба мовчала. Тоді Муса гукнув, сам тремтячи всім тілом:

— С-спиридоне! В-врятуй її й с-себе! С-стань м-мусульманином!

Кат підняв Спиридона вгору.

— Іс-с-скаріот! — прошипів Спиридон. І тут же:

— А-а-а!

Кат уже опустив руки, Спиридон висів на гаку, і червона кров, немов хто сипонув коралів, закапала на дощаний настил ешафоту.

Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софію...

— А-а-а-а!

"Іскаріот... Іскаріот... Іскаріот... Ні, ні, я нікого не продав..."

— А-а-а-а!

О, хоч би не чути цього крику... Хоч би не чути... хоч би не чути...

І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

про те, як несподівано здійснюються деякі мрії

Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафі, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона ніби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижні заморські країни.

Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало потужні пасма стигло-рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті башти Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у замт , — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море. І панові Адамкові здавалося, що він у казці.

А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла, ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.

Усе на ній було рожеве — і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонюні, мов соломинки, весельця, які пінили іскристу воду... О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані божою силою, опускалися у воду й підіймалися з неї, на мить виблискуючи червоно-сліпуче, — що панові Адамкові аж хотілося щось проспівати в такт цим легеньким, просто-таки ефірним рухам...

Йому закортіло якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і пливти-пливти по цьому живо-рожевому морю до незнаних світів, які відкрив колись Христофор Колумб...

Єзус Марія, чи ж думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море, а панові Станіславу Сулятицькому загнав би кулю в самісіньке серце, і того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо він за всі свої підлості заслужив смерть на палі або ж на гаку...

Страшний біль пронизав усе тіло, і думки розлетілися, мов наполохані птахи. Забрязкало залізо...

І пан Адамек знову повернувся до гіркої, безнадійної реальності...

Як жорстоко посміялася з нього доля! Він потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станіславом Сулятицьким над зарожевілим морем. Але як і ким потрапив?..

Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бей-лер-беєвими грішми, він довго блукав по Кара-Дагу й гукав Амета Киримли. В нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере...

"Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімежеві та панові Євгеніушу буде дуже кепсько.