Історія без міфів - Сторінка 4

Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська "багато своїх воїв–варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів". Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: "Хай буде се мати городам руським". Не Ладога і не Новгород були оголошені "матір’ю", тобто столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: "І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю". Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою разом з іншими народами і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію, власне, русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці "Руси". Втім, треба визнати, що подібні спроби були й раніше.

Для з’ясування походження терміну "русь" і його проникнення в слов’янський світ деякі дослідники використали свідчення давніх західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово "руси" — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров’ї та в регіоні Закарпаття й Західної України, де й донині збереглась самоназва українців — русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем’я бастарнів, яке мало самоназву — рутини (русини). Ці рутини пішли на Подунав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після Маркоманської війни 166–169 рр., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема й рутини–руси, частина їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до Криму й Подніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони й могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Йордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора–літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрин повідомляють, що руси — кельтського походження.

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. Табарі. Хан Дербента Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: "… руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам… Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі й власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни". Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI–VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.

У Прикарпатті кельти–русини змішалися зі слов’янами, ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутини, або русини, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XX ст. Можна допустити, що ці рутини–кельти, яких римляни називали також галлами, тобто прихильниками ритуального птаха рутинів — півня (галана), принесли ще одну назву слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси, чи русини є трансформацією племінної назви рутини.

Можуть викликати сумнів окремі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків: 1) назва руси з’являється раніше від появи варягів–норманів у слов’янських землях, а тому твердження літописця про варягів, що "прозвашася руссю",— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені "рос" чи "рус", не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово "рус" і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка, Росвигове і т. д.), у Трансільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), у Словаччині (46 географічних назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.); 2) територіальне поширення цього етноніма прив’язується все ж таки до Подніпров’я, південної межі полянського слов’янського світу й збігається з численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіжних, зокрема особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як повідомляють ті ж таки джерела, злились із слов’янським населенням, зіслов’янились самі й принесли подніпровському та прикарпатському слов’янству свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву слов’янам Балканського півострова).

Тож новітня реанімація теорій про північних варягів–русів у світлі нових фактів також відпадає. Як відпадає спроба довести, що була спочатку створена "від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава", назва якої була "Руска земля" і що центром її були Ладога і Новгород, регіон "племінного княжіння ільменських словен".

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена населенням Подніпров’я, в якому провідна роль належала слов’янам–полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов’янськими племенами, у тому числі й з русами. Держава ця була створена задовго до появи будь–яких приходнів із півночі і була цілком самобутньою у своєму існуванні, зі своїми законами, традиціями й навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно–творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, у тісному контакті з Візантійською імперією та південно–східним світом.

Назва "Руська земля" виникла як назва територіального ядра київсько–полянської держави й уперто утримувалась протягом Х–ХІІ ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись на "инии языци, иже дань дають Руси", тобто, на колонізовані русами й полянами території. До меж Київської Русі, за літописними джерелами, не входив регіон північно–східних, північних і північно–західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи проти неї. Лише в деяких літописах пізнішого часу на окремі частини державних київських околиць поширилася назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення саме подніпровських слов’янських і неслов’янських племен, їх співжиття, з яких у багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроби зробити ініціатором утворення Київської Русі "північних русів", що нібито прийшли зі Скандинавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода, і тим підтвердити споконвічну "єдність" і "неподільність" російського народу з українським, не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв’язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках,— як цілісної самосвідомої етнічної єдності, що нібито жила на всьому обширі східнослов’янської держави в X–XIII ст. і якої насправді не існувало.

Ось як трактується це питання в сучасній історіографії: давньоруська народність визначається такими основними рисами, як: "… спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалекти… спільність території, що збігалася з політичною спільністю у формі Давньоруської держави, яка об’єднала весь східнослов’янський світ. У наявності певна економічна спільність, а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології". Проте факти повністю заперечують наявність такої спільності і мовної, і політичної, і економічної, і релігійної.

Один із відомих сучасних російських істориків, Б. Греков, безпідставно заявляє, що під Давньоруською державою "… ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла внаслідок об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю". Треба сказати, що таку думку проводять не лише російські, а й декотрі українські сучасні історики, що звикли приймати нав’язані чужою імперською наукою концепції.

Як бачимо, Б. Греков стверджує навіть існування "Новгородської Русі", яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована. Власне, ніякої принципової відмінності між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Разом із подібними твердженнями російських істориків, українські історики, принаймні частина із них, також повторюють цю саму думку. Деякі навіть датують цей процес, вважаючи, що вже в IX–X ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська народність, що ця єдність її населення безперечна, через те саме до неї можна застосовувати термін "давньоруська народність" в епоху Київської Русі. Проте факти заперечують ці так звані наукові твердження. Саме в цей же період існували у складі Київської держави й інші досить цілісні державні утворення, що підпорядковувались Києву. У них була своя самобутня політична традиція, своя спільність матеріальної культури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в Київській державі Новгородська земля, літописна Славія, середньовічна парламентська республіка.

До цього можна ще додати свідчення "Повісті врем’яних літ" про те, що плем’я полян було "з роду слов’янського", як і древлян, а "радимичі ж і в’ятичі походять од ляхів" (мова йде про народи Прибалтійського Помор’я). І справді, населення Новгородщини та плем’я кривичів, що осіло на верхніх притоках Волги, як свідчать археологічні пам’ятки, зберегли в собі значні сліди західнослов’янської культури, а також місцевого угро–фінського населення, зокрема мері, весі, муроми, мещери та ін.

Політичне ж об’єднання цих двох великих слов’янських держав Новгородської республіки парламентської та монархічної Київської навіть у пізніші часи було номінальним, нагадувало більше конфедеративний союз, який був завжди нетривкий і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдності між ними ніколи не було, як правдиво зауважує видатний сучасний російській історик Б. Рибаков. Бо й справді, "руська земля" складалась із ворогуючих князівств.

Держава Кия та Києвичів

Початок стабільного державного життя українців–русів пов’язаний із діяльністю князя Кия. Тривалий час ця постать вважалась міфічною, легендарною. Але існування града Києва постійно стверджувало, що князь Кий — реальна особа в історії. І ось сучасні дослідники — М.