Історія без міфів - Сторінка 5

Брайчевський, Б. Рибаков та інші — документально й археологічно довели реальність постаті Кия та його столиці — давнього Києва…

Перші зв’язки слов’ян із Візантійською імперією припадають на кінець VI — першу половину VII ст., коли східнослов’янські племена активно рухалися на Балкани. Через те перші звістки про східних слов’ян–антів подав нам візантійський історик Прокопій Кесарійський, який описав політичне життя слов’ян, їхні звичаї, численні походи на Візантійську імперію тощо. Ймовірно, союз і дружні стосунки між Візантією та східними слов’янами стосуються періоду аварської навали, коли візантійці змушені були відбиватись від неї, — це друга половина VI — початок VII ст. І саме на цей час припадають згадки про князя Кия. Вірменська хроніка VII ст. називає Кия Куаром, а візантійська — Кувером. Ці хроніки разом із вітчизняними літописами допомагають відновити біографію першого князя Подніпровської держави — Кия.

Князь Кий був князем у полян, у роді своєму. На цей час їхніми сусідами були руси. Близько 634 р. він повстав проти аварів, які з’явилися в цей час у Подніпров’ї й підпорядкували собі частину слов’янських племен. Кий зазнав поразки, але знайшов підтримку у візантійського імператора Іраклія. Саме тому Кий із частиною білих хорватів, що жили на прикарпатських рівнинах, та інших слов’янських племен переселився в межі Візантійської імперії, у провінцію Сірмію — це частина сучасної Хорватії. Кий стає другом Іраклія, виховується, як говорять візантійські джерела, "у надрах християнства" і після смерті Іраклія підтримує дружні зв’язки з його сім’єю. Мабуть, тоді ж він дістає землі у володіння чи в управління на Подунав’ї, засновує там городок Києвець, про що згадує пізніше вітчизняний літописець Никонівського літопису–компедіуму. Але тамтешні племена витіснили Кия з цього краю.

Очевидно, як союзник Візантії Кий тривалий час перебуває у візантійській столиці. Та скоро (можливо, при наступних імператорах) Кий став претендувати на місто Солунь. Це викликало невдоволення у візантійців. І ось із середини VII ст. постать Кия зникає з обрію візантійської історії. Зате "Повість врем’яних літ" підхоплює дальшу біографію Кия. Ми знаємо, що він з’являється на Подніпров’ї, на заклик полян веде боротьбу з якимись кочівниками, котрі "поруйнували ниви полян". Історики підказують, що це були волзькі булгари, які почали саме в цей історичний період пересуватись на захід, у Подунайські рівнини, на чолі з ханом Аспарухом.

У землі полян Кий залишився княжити, тут був зведений город в ім’я цього князя. Побудували його два молодших брати — Щек і Хорив. І з того часу Кий і його нащадки — Києвичі — стали правити в полянській державі.

Починається стабільне державницьке існування подніпровського населення — слов’ян і русів. Це були 60–70–ті роки VII ст.

Від цього часу постійно існує наступність державницької традиції поляно–руського народу. Про неї свідчать і зарубіжні історики. Так, наприклад, відомий польський хроніст Ян Длугош (XV ст.), який, певно, користувався старовинними руськими літописами, повідомляє, що "… після смерті Кия, Щека й Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини та племінники багато літ панували у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда й Діра".

Східні джерела окремо повідомляють про державу царя Діра (ім’я, що в кельтській мові означає — міцний, сильний, знатний). Цей правитель має великі городи, і мусульманські купці прибувають до столиці його держави з різними товарами. Так пише автор X ст. Масуді. Ще один хроніст IX ст. Ібн–Русте розповідає, що цар русів Дір засилає інколи злочинців "до правителів віддалених областей" своєї держави. Тобто, його держава була достатньо великою, мала свій адміністративний поділ на окремі області, на чолі яких стояли правителі. Для нас важливо, що існувала держава з певним адміністративним поділом, з певною системою управління.

Більше історичних фактів відомо про останнього Києвича — князя Осколда, як називає його новгородський літопис, або Аскольда ("Повість врем’яних літ"), Б. Рибаков вважає, що слово Аскольд, Оскол або Осколд походить від давньоплемінної назви древніх сколотів–скіфів, про яких ішлося вище. В "Повісті врем’яних літ", яка дісталася нам уже від російських переписувачів–ченців, мові яких притаманне "акання", Осколд став Аскольдом. Інший сучасний історик О. Кузьмін, додав, що існує ряд кельтських імен із суфіксом aid, ard, old і що слово аскольд — має значення "високий". Можливо, давнє сколотське ім’я могло з’єднатись із кельтським — і витворилось ім’я явно кельтського звучання. В усякому разі, князь Аскольд був представником династії Києвичів, як твердять зарубіжні хроніки.

"Повість врем’яних літ" називає його лише воєводою князя Рюрика, якого закликали в Новгород бояри. Чому так трапилося, що останній київський князь з династії Києвичів був низведений в нашому літопису до рангу лише воєводи? А тому, що "Повість" ця, як відомо, не раз перероблялась у XI–XII ст. на догоду князям династії Рюриковичів, зокрема на догоду Володимиру Мономаху. Бо "просвіщенні" князі цієї династії намагалися довести своє юридичне право на Київський престол і на Київську державу, яку вони захопили як узурпатори.

Візантійські хроністи упродовж 300 літ писали про Аскольда, "прегордого кагана скіфів", як назвав його візантійський імператор Василій Македонянин (слово каган у східних народів означало імператорський чин), писали про численні його походи на Константинополь, на Візантійську імперію, писали як про великого войовника. Саме за Аскольда молода феодальна подніпровська держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання, утвердила себе в історії європейської цивілізації першим дипломатичним договором із Візантією, як довів це російський історик А. Сахаров.

Головною зовнішньополітичною акцією Аскольда були його візантійські походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого значення набув похід на Константинополь 860 року. 18 червня воїнство русів, на чолі яких стояв князь Аскольд, раптово оточило столицю Візантії й тримало її в облозі сім днів. Ось що повідомляє нам найбільш авторитетний сучасник, патріарх Фотій, який керував обороною Константинополя від Аскольда: "Місто ледве не було підняте на списа… Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаючий, звідки найшла на нас ця північна й жахлива гроза, які густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запалили проти нас цю нестерпну блискавку?" Далі Фотій дає таку характеристику цьому ворогові: "Народ вийшов з країни північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, як море… "

Дізнавшись про облогу столиці, повернувся до Константинополя тодішній імператор Михаїл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився в церкві святої Софії, просячи заступництва у Богородиці. Руси захопили та пограбували, як повідомляє хроніст Нікіта Пафлагонський, усі поселення й монастирі довкола Константинополя й на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечним те, що руси–поляни захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно в заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що із церкви на Влахерні, в якій вінчали на престол імператорів, вийняли ризу Богоматері й принесли до собору святої Софії. Ця риза була однією з найбільших святинь православної церкви.

З русами розпочалися переговори. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів із "небуття" нову державу в Європі. "Народ неіменитий, — говорив у своїй проповіді Фотій, — народ ніщо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім’я після походу на нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої висоти й незчисленного багатства… О, яке бідування, послане нам від Бога…"

У 863 р. Аскольд робить новий похід — на Принцеві острови в Мармуровому морі. 866 року — ще один, який, як і попередній, завершився невдало: буря розметала кораблі русів. "І бисть в Києві плач велій". 874 року відбувся новий похід, вдалий для руських дружин. Аскольд випросив для Києва ієрарха для християн. Це був Михаїл Сирин — перший християнський архіпастир на Русі.

Одним із найважливіших наслідків цих походів на чолі з Аскольдом було хрещення самого князя та його наближеної еліти. Одні історики вважають, що це було 860 року, інші — що, можливо, пізніше. Але ясно одне, що держава Аскольда була вже настільки внутрішньо стабільною, настільки сильною на міжнародній арені, що створилися умови для прийняття християнської релігії, яка ще більше зміцнювала внутрішню владу князя, яка виводила його Київську державу на міжнародну арену і ставила в один рівень із блискучою християнською Візантійською імперією. Таким чином, можна говорити про те, що епоха Аскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був період її найбільшого піднесення. Проте походи на Візантію і, особливо, прийняття християнства викликали велику опозицію в самій його державі.

Справа в тому, що численні походи вимагали великих матеріальних і людських ресурсів, потребували постійної мобілізації дружинної еліти, яка збільшувала свої багатства. Вона, прийнявши християнство, певно, щільно оточила князя Аскольда. І як це водиться, не допускала в своє середовище провінційної родової аристократії. Християнство ж, яке Аскольд прийняв разом зі своїми наближеними, ще більше посилювало його особисту владу та владу оточення. Це повинно було викликати незадоволення племінної верхівки, яка була усунена від походів, від християнства, від величезного багатства, яке здобували в походах.

Ясна річ, було глибоке незадоволення новою релігією й серед волхвів, які втрачали владу над населенням. І ось відбувається злиття опозиції племінної аристократії та волхвів, а також народних мас, які були незадоволені прийняттям нової віри, що витісняла старих богів, старі звичаї, традиції, обряди. У країні Аскольда внутрішня опозиція мала велику суспільну опору. Опозиція шукала підтримки іззовні, бо хотіла повалити християнського князя і його оточення.

Таку підтримку ця опозиція знайшла — це був язичницький правитель сусідньої слов’янської держави Новгорода — Олег.