Історія без міфів - Сторінка 6

Після смерті Рюрика (879), якого новгородці закликали у 862 р. захищати їхні володіння, Олег залишився опікуном малолітнього сина Рюрикового — Ігоря — та водночас почав розширювати територію новгородських володінь. На той час він уже підпорядкував Новгороду землі полочан, землі смоленського князівства і, отже, з’явився біля верхів’їв Дніпра.

882 року, переодягнувшись на купців, дружина цього новгородського завойовника з’являється на березі Почайни в Києві. Туди був запрошений київський князь Аскольд. Невідомо: прийшов він один чи разом зі своїм боярським оточенням, але, напевно ж, він не сам на сам зустрічався з Олегом. Ймовірно, що він прийшов з тими боярами, які були в змові з Олегом. Тут же Олег убиває Аскольда та спокійно перебирає владу до своїх рук. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести боярської верхівки. Вірогідно, всі вони виступали за те, щоб у Києві був язичницький володар, який би не зачіпав їхніх інтересів, зокрема також і їхніх звичаїв і традицій. Таким чином, у Києві після вбивства останнього Києвича встановлюється нова династія — Рюриковичів. Бо після Олега далі влада в Києві переходить до Ігоря Рюриковича.

Проте, забравши владу в Києві, Олег не скоро передає її Ігореві, утримує її кермо до самої смерті. Отож новгородський завойовник Олег, підкоривши собі київську країну, не створив держави для полян–русів, як писалося раніше в наших підручниках, а покінчив з правлячою династією Києвичів. Він здійснив тут свої автократичні прагнення, ставши речником язичницької боярської опозиції, і так утримувався при владі до самої своєї смерті, до 911 чи 912 року. Те, що проголошувалося у підручниках з історії, що у 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і Київ і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності.

Київська держава існувала вже майже два століття до приходу Олега. Вона витворила свою власну політичну структуру — монархічне правління, не сприйняла новгородського типу політичної організації — віча, або, по–сучасному, — парламентського типу держави. Олег не перемінив монархічної форми правління в Києві, він сам перейняв її й далі зміцнював цю систему. Новгородська земля, як і Полоцька, тепер номінально визнавала київських володарів, зберігаючи свою політичну структуру управління. Ні за Олега, ні за спадкоємців віча як політично–управлінського органу в Київській державі не було. Політична структура монархічного Києва і Київської держави, отже, не змінилась. І це надзвичайно важливо. Через те ми можемо говорити, що 882 рік — це не рік утворення Київської Русі, а рік династичного перевороту, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється через перехідну постать Олега династія Рюриковичів.

Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави, розширювали її межі, зміцнювали самовладдя, а разом і монархічне правління в Києві. Таким чином, Київська держава продовжувала існувати як стабільне самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення.

Подніпровська поляно–руська держава Рюриковичів

Державність на Подніпров’ї розпочинається за Кия. Династичний переворот 882 року й переміна династії Києвичів на династію Рюриковичів не змінили політичної структури державності східних слов’ян.

Декілька зауваг про державу Рюриковичів. Учені в минулому вважали, що це була норманська династія, тобто представники князівської лінії від германських народів — норвежців, шведів чи датчан, які започаткували у Подніпров’ї нашу державність. Пригадаймо: Гітлер, готуючись до війни з СРСР, писав у книжці "Майн кампф", що тільки германський елемент дав "цьому слов’янському зброду" організаційну, державницьку структуру, бо слов’яни, мовляв, не здатні були створити свою державу.

Нині частина сучасних російських істориків продовжує підтримувати норманську теорію походження Київської держави й династії Рюриковичів. Хоча ще у XVIII ст. видатний російський історик і вчений М. Ломоносов заперечив тезу норманського походження династії Рюриковичів. Деякі сучасні російські історики (бо українські цих питань, на жаль, не торкаються) вважають, що Рюриковичі — це представники панівної династії у германських народів. Проте інші вважають, що ці Рюриковичі походять з династії прибалтійсько–слов’янських князів.

На користь цієї теорії найбільш доказовий матеріал дав сучасний московський історик О. Кузьмін у розвідці "Древнерусские имена и их параллели". О. Кузьмін пише: "Только норманистским ослеплением можно объяснить поиски аналогов для летописного Рюрика в Скандинавии. Дело в том, что имя это известно в Европе по крайней мере с IV века. А. Хольдер приводит пять "Рюриков", известных VII веку. 12 "Рюриков" отмечено на территории Франции IX–XII веков. Имя это проще всего может быть понято как отражение племенного названия руриков или рауриков (откуда французские "рорики"). Название племени происходит, очевидно, от реки Рур или Руара… Как было упомянуто в другом месте по генеалогии Фридриха Хемница (це вчений XVII ст.— Авт.), Рюрик с его братьями считались сыновьями Готлейба, ободритского князя, плененного, а затем убитого в 808 году датским королем Готфридом".

Цікаво, що слово "рюрик" у мові слов’ян ободритського племені означає "сокіл" (порівняймо з польським діалектним "рарог"). На території слов’янського племені сорбів була річка Рюрик, що також означала Сокіл, існувало озеро Рюрик. Можливо, звідси й походить родовий знак Рюриковичів — сокіл, оцей наш знаменитий тризуб, що являє собою графічне зображення сокола, розкриленого в польоті.

Династія Рюриковичів, утвердившись у Київській державі, продовжує державотворчі процеси на подніпровському терені, започатковані Києвичами. Першим правителем був Олег. Його ім’я, як з’ясовує О. Кузьмін, іранського походження, означає "творець". Олег утвердив Київську державу тим, що приєднав до неї племена, які відпали внаслідок династичного перевороту. Він ходив у походи на Константинополь, на Царгород і утверджував Аскольдів договір з Візантією (907), за яким імперія сплачувала Русі данину. Цей правитель цікавий тим, що він зміг стабілізувати внутрішнє життя держави, спершись на язичницько–боярську верхівку. Відомо, що після його смерті влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника династії Рюриковичів.

Діяльність його неоднозначно оцінюється нашими істориками. Одні вважають Ігоря слабким правителем, який нічого не зробив для Київської держави. Інші вважають його мудрим діячем. Якщо подивитися на походи, які він здійснив, на відбиття численних печенізьких навал, на приєднання деревлянської землі (яка, очевидно, знову відпала від Києва після смерті Олега), на боротьбу його з уличами, то треба сказати, що цей князь чимало зробив, аби зібрати навколо Києва великий східнослов’янський регіон. Є у нього ще одна заслуга. Його дружина — княгиня Ольга — була християнкою, і, на відміну від Олега і від наступника, сина Святослава, Ігор толерантно ставився до християнської громади в Києві, яка започаткувалася з часів хрещення Аскольда. Цей князь, напевно, відчув значимість християнської релігії для державотворчого життя в Києві й не забороняв самої релігії та дозволяв ставити християнські храми. Через те після вдалого походу на Константинополь у 944 р. язичницька частина його дружини присягала біля капища на горі Перуновій, присягала на мечі перед язичницькими кумирами Перуном і Велесом. А християнська частина князевої дружини присягала в соборній церкві святого Іллі. Тобто, у Києві християнська громада вже мала багато церков, тому була вже й соборна церква. З усього випливає, що цей князь дозволяв будувати церкви й не влаштовував нагінок на християн, як це робив Олег.

Таке ставлення Ігоря до християнської віри історик М. Брайчевський прагнув пояснити тим, що після вдалого договору з Візантією 944 року Ігор, напевно, теж хрестився, можливо, навіть разом з Ольгою. Через це він так добре ставився до християн. М. Брайчевський робив припущення, що й відоме повстання деревлян проти Ігоря у 945 р. було, можливо, не через додатковий збір данини, а через оте хрещення князя.

Але тут вірогідніша інша версія: князь Ігор одружився з болгарською князівною, яка, звісно, була християнкою. І саме під час цього одруження князь–язичник міг бути хрещеним — інакше князівну–християнку йому не віддали б у жони. Тому Ігор як християнин мав одну жону, на відміну від язичницького звичаю багатожонства.

Після повернення князя Ігоря з походу на Царгород 944 р. він пішов на полюддя до деревлян, причому двічі обійшов їх, розповідає літописець. Тоді деревляни повстали, захопили Ігоря й убили його, розірвавши між двома деревами. М. Брайчевський слушно зауважує, що для населення не було дивиною те, що князі двічі чи тричі збирали ту чи іншу данину. Причиною повстання деревлянського племені проти Ігоря могло бути й справді те, що він був християнином. Це означало, що на деревлянську державу Ігор міг накинути новий зашморг, так би мовити, ідеологічний, у вигляді нової — християнської — релігії. Безумовно, волхви й народ деревлянський, який не хотів приймати християнського віровчення, могли піднятись проти Ігоря–християнина.

Після смерті Ігоря (945) при малолітніх синах (як відомо з праць В. Татищева, у князівського подружжя Ігоря та Ольги було два сини — Гліб і Святослав) управління державою перебрала княгиня Ольга (945–969). Це унікальна постать у ранній державній історії Київської Русі, постать, яка залишила надзвичайно великий слід у державотворчих процесах того періоду.

Княгині Ользі належить честь і заслуга внутрішнього облаштування Київської держави. Саме Ольга провела глибоку внутрішню реформу економіки, яка практично протягом усього існування Київської держави не змінювалась. Вона впорядкувала фінансову систему, визначила повністю розміри данини — оброки, дані, уроки, час збирання данини — меду, воску, хутра, шкіри, якими Русь торгувала з іншими державами. Вона визначила місця для княжих перевісищ — місць, де масово виловлювали перелітних птахів для заготівлі на зиму; також визначила княжі місця для добування хутра — це так звані боброві гони, що це було значною статтею державного доходу.