Іван - Сторінка 3

Несміливо, ніби когось шукаючи, виглядаючи, обережно імився за плюшеву червону заслону-перегородку дід Федір Ребричка. Либонь, знав, що в тому закапелку чайної не кожному дозволялося сидіти. Невисокий в статурі, неширокий в згорблених плечах — літа лягли тягарем, колишні заробітки по чужих краях — ношею і передчасною старістю. Дід знітився й уже готовий був задкувати од Івана та Петра.

— Діду, гов! — гукнув Каламар.

Ребричка так покірно став, наче провинився у чомусь.

— А ви, діду, п'єте? — по склянках Каламар мигнув чорними очима, що каламуттю заволоклися.

— Ні.

— Пийте, діду, однаково помрете!

— Нема, синку, за що!..

— Як нема?

— Гм... А нема... Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч їсти було що!

— Продайте, діду, від баби міх картоплі та купіть собі паленки!

— Ого-го!.. То би мене стара з хижі вигнала!

— Продайте, діду, гачі та напийтеся! — Каламар не відступав.

Дід забувся на п'яних, раптом підтягнув дрантливі поли фуфайки з-над пояса дешевих сірих штанів — і тільки пряжка блиснула сковзаючи.

— Не дурійте, папашо! — поспішив Фіцачок, так і не відаючи — жартує дід Ребричка чи направді.

Каламар тицьнув пальцем до склянки:

— Пий, діду!.. Аби ти знав, що на світі добрі люди ще живі.

Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою, повернувся, далі плюнув. Тільки замусолена заслона гойднулася за ним.

— Старий падеться тобі ще якимось і родаком?

— Вуйком... По першій жінці... — Каламар схилив голову на груди, бо відчув біль.

У вухах Івана гуло. Увесь був тепер на Красному груні тої ранньої зеленої весни, коли тільки-тільки вибрався з першою жоною Марійкою ярювати. Од батька дістала в посаг на корову сіна, лісок і толоку. Вперше ґаздували собі. Літувка була понівечена вітрами та негодами. Він латав дранкою дах, вона замащувала полупані стіни, білила глинкою для чистоти і привітності. Потім зносили докупи ріща, розпалювали ватри. Перекопували паленища, сіяли овес і ячмінь, по кошарах садили картоплю.

Намозолений денною працею, Іван увечері прилягав на галявинці обіч халупи й дивився, як вогники блимають у далекій Забережі, у долині Тересви. По легкому вітрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища примовляв потічок, дзвоником подзенькувала корова на палі.

З халупи озивалася Марійка — кликала до вечері.

Заходив тоді, коли ватра осявала засмагле Марійчине лице, — молодиця доладне поралася коло плити: мішала у горщику-залізняку токан, смажила яєчню... Іван ще хапав відра й схилом біг до джерела по студену воду.

Хвильку перед криницею застигав, бо широкий місяць уже не висів над густим темним лісом, а мив лице у воді. Щоб не збити каламуть, Іван обережно зануряв відро, місяць гойдався над вінцями, поки не вихапував його й не ніс до хижі.

Тихо вечеряли, потім двійко лежали собі на сіні. Їм небо світило зорями, місяць щедро кидав сяйва до літувки. Чули, як полонинський вітер гуде у зрубі, а незабаром Марійка засинала — натомлепий сон склепляв повіки хутко. Тулився до неї, чув, як дихає і пахне зеленим полем, проростаючим лісом і теплим молоком...

"Я... Я сам убив її!"— ворушилося у нього, бо перед очима було те надвечір'я, коли одного разу з села Марійка вернулася нечекано-негадано скоро. Він був сам не свій.

Хтось з Марійкою прийшов по хустку для весільної корогви — жінка мала велику, з рясними ружами і трояндами, з довгими шовковими торочками. Молодиця відчинила скриню, а там — Клебанюкова Парася, Іванова любаска. Обімліла господиня в страху, а великий жаль обернувся потім недугою до неї — через рік небога сконала.

— Я сам винен!.. Чуєш, Петре! — Каламар вчепився за чорного чуба лівою рукою, правою ж розстібав комір, бо його тепер щось холодне брало за карк.

— Що ти, що ти, Іване! Не будь дурень! Твоя Марійка померла природною смертю, на сухоти! — розраджував Петро побратима, бо не вперше за столом при горілці бачив його таким.

— А правду кажеш?— ніби за щось хапався Каламар.

— На мою грішну душу, що кажу правду! Аби я так рана дожив! — витверджував Фіцачок і розводив руками перед порожніми склянками, перед тарілкою з шматком пшеничного хліба і дотлілим, пальцями розчалапаним недопалком.

— Коли кажеш правду, коли ти чесний, тепер підеш зі мною до неї! — проціджував крізь великі білі зубища Каламар і вже дзенькав виделкою по тарілці так, що аж підскакували на столі.

— Як?.. До неї? — видивився Фіцачок, а Іван нічого не чув, вже ні на що не відповідав.

Мерщій перед побратимами стала жінка в білому фартушку і легко зібраній на потилиці зав'язаній хустці.

— Два рази по сто? —слухняно спитала.

— Чекай, чекай, неборанько! Не горить, встигнеш! — витягнув руку Каламар. Принеси мені одну "московку", банку грибків, буханку і кусень сала!.. Раз, два!

— Що просите, Іване Івановичу?

— Що чуєш!.. Духом неси!

— Скільки сала?

— На двох! Чотириста грамів.

Повернулася йти, а він:

— Два рази по двісті! Причеп не забудь!

— Іване, що ти! Ми вже і так чуємо в голові дурня! А коли по двісті, довбнею ударить!

— Най б'є так, аби лоб тріщав! А коли ти маєш мене за чоловіка, коли ти мені камарад, коли ти чоловік, а не пуста онуча,— вип'єш! Бо я нині маю дяку випити на її честь, на її вічну пам'ять і блаженний покой! Бо доки вона була мені жінкою, я був собі чоловіком!.. Бо 'м її любив твердо... Та був я дурний, як цап, і все мені пішло з полудня!..

— Не гризи та не їж себе, побратиме! Не завдавай собі жалю! Їй, небозі, трава на гробі зеленіє, а ти живий та й про живе мусиш думати!..

— Ага! Драстуй, моя люба "московочко"! — Каламар погладив пляшку, коли офіціантка поставила паленку на стіл. Дзенькнули і склянки. Побратими переглянулися, потім руками до питва потяглися. Не поспішаючи, повільно, мов ступити мали до холодного броду. Петром трусонуло, аж обм'як, та Каламар уже простягав своїм добром до нього...

Виходили на вулицю.

Кишеня Каламаря відвисала під пляшкою й побулькувала, як жива. Іван тулубом налягав то на праву, то на ліву, злегка ними косив, тому тепер здавався клишоногим. Часом перетинав вулицю аж упоперек, брався до ярка, та тільки опинявся на краєчку, як знову напружував увагу й чалапав прямо. З-під пахи Фіцачка білів згорток, піджак стовбурчило пляшками. Петро тут, там брав побратима під руку, той не давався й казав, що добре знає дорогу сам, сварився й доводив, ніби розуміє і те, скільки одному порядному чоловіку випити можна, а скільки паленки випивати не слід...

Поволі сонце хилилося в тихе надвечір'я.

Овид над Забережжю то спинався в небо ломленими велетенськими горбами, то круто западав глибокими ущелинами, а ген-ген тягнувся рівною смугою-сідловиною й кам'янів холодними хвилями.

Від давнього єврейського кладовища з замшілим тесаним камінням по могилах на рівному пагорку кручі, що безладно поросла вільшаником і верболозом, дорога вгору повела схилом до цвинтаря з хрестами на широкій долині, густо обсадженій ялинами, що в надвечірню пору розхристано чорніли кострубатими чорними прапорами.

Ветхі ворота при вході почеплено на дубових стовпцях гужовками замість петель. Війне вітер — гужовки жалібно риплять, воротами колише... Тут-там у живоплоті ще завалялося на колах по нитці іржавого дроту — мало хто в селі вже і пам'ятає, при якому старості парубки ходили на полонину Чорну, збирали дріт — залишався од першої світової війни. Потім громадою обводили іржавим і колючим цвинтар, щоб корови не топтали могил, а кози не нівечили посаджених щеп.

Побратими часом зупинялися й поглядали в долину. Віддихувалися. Потім знову силоміць долали крутогір і вибиралися на кладовище з такими потугами, що їх, здається, досить було б для повалення не одного бука.

Вже їм у підніжжі гори темною смугою чорніла ріка, тут-там біліли хати новими дранковими дахами, над хатами звивалися сизі димки — жіноцтво перед Великоднем палило печі, пекло... На узбіччі великими погаслими свічками бовваніли надгробні тесані плити, а небо опускалося все нижче й нижче густіючою блакиттю.

— А к-кажи, п-ппобратиме! Ци видиш м-мою хи-хижу звідси? — озвався розморений Каламар до Фіцачка. Так, наче не знати про яку хитромудрість велося.

Фіцачок довго никав зором, брів очима по вулицях, поки нарешті метикнув, а де той куток села з садибою Івана.

— А т-тепер, брате, коли ти т-такий р-розумний, к-кажи: де я д-довше буду — т-там ци-ци-ци тут? — Каламар од своєї хати повернувся до цвинтаря лицем і запитально застиг рукою у повітрі.

— Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усім дорога.— Петро недовго думав.

— Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень!

— Де він є, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби ясні звізди на небі увидів!

— Не треба, не треба!.. — Каламар поступливо вхопив Фіцачка під паху, поволік за собою на цвинтар.

Пленталися мовчки.

З Ясенови подув лагідний вітрик. Гора диміла легким туманом, що спливав поволі з ущелин у надвечір'я.

Каламар ступав між могил — насипаних недавно і ще не порослих дерном, ішов поміж прадавніх замшілих хрестів з раменами і без рамен, похилених і скособочених, обвіяних вітрами і обмитих дощами. Іван брався на праве цвинтарне крило — звідти цілу Забереж було видно як на долоні, і там була похована небіжка Марійка.

— Добрий вечір, Марійко! — Каламар пригнувся над могилою з цупким дубовим хрестом й упав на коліна. Великими руками розкинув, горнучи до себе зелений обліг і розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими раменами, й ураз почулося уривчасте ридання...

Петро Фіцачок стояв над побратимом і не знав, що має тепер йому сказати для розради й потіхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зеленої могили, Іван ницьма коцюрбився, клячав і плакав.

— Годі, годі! Ти її уже не воскресиш! Не плачі — тільки всього й знайшов Петро.

Іван вийняв з кишені ту ж білу пляшку й гепнув денцем по могилі — вибив заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби той подав усе припасене. Хліб, солонина, склянки і банка маринованих грибів мерщій були розкладені на горбочку. Наче з-під самої землі, миттю виросла ще одна пляшка — її з кишені непомітно добув Петро.

— Молодець! Молодчина! — неначе зрадів Каламар, якось дивно розсміявся й ляскав долонищею Фіцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох склянок.

— Бери пий! Аби нам вік продовжився тут, а там як уже буде!..— ткнув Каламар своєю склянкою в небо, потім сягнув до Фіцачка.

— Пиймо, братку! Бо на тім світі нам уже не дадуть! — примовив Фіцачок і посміхнувся до Каламаря.