Іван - Сторінка 6

Хто його, синку, знав... Та ліпше поганий, як ніякий. Мене такому навчили, коли я був малий.

— Треба, діду, переучуватися!

— Пізно, синку.

— Треба хотіти, пізно не буде.

— Голова стара... Для моєї голови вже добре й так... На міністра мене пани не покладуть!

— А хто знає? Може, ще і покладуть! — пробував жартувати Каламар.

— А ти чий будеш? — Ясенова наче тільки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палаті.

— Іван Каламар. Ви не знаєте мене?

— Чий?

— Івана Задільського! Я — Каламар!

— Ага! Задільського?

— А я думав, що ви мене добре знаєте!..

— Отець іще робить?

— Коло хижі...

— А каліцтво, небоже, де тебе найшло? У бутині?

— На гладкій дорозі...— помовчавши, перегодя відповів.

— То, синку, впала кара за якийсь гріх...

— А за який гріх? — ніби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнів і задумався.

— Аще ділом, аще словом, аще помишленієм... — Ясенова доводив спокійно, з переконанням і певністю у кожнім слові.

— А ви, діду, який такий гріх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невістками уже не ходите.

— Усяке зло, усяка біда, усяка неміч на чоловіка паде за гріх! Мала — за малий, велика — за великий!..— Ясенова ніби й не почув злого жарту.

Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспішив:

— А кажіть: у піст, у великодню п'ятницю гріх на скрипці грати?

— Не гріх!

— А коли гріх?

— Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить... — Давній музика тепер чув за собою провину, бо по весіллях смиком так умів виводити, що після танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку викручувати...

— Я чував, діду, небилицю, як колись один музикант від цілої череди вовків оборонився скрипкою.— Каламар був радий, що розмова од нього геть-геть далеко пішла.

Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далі посміхнувся:

— Не знаю, як з чередою,— може, хтось і мав діло... А я двом вовкам на скрипці грав.

— Як, коли, де?— ураз Іван взявся цікавістю й схопився на ліктях, чи, бува, дід Ясенова не жартує.

Старий жартувати не думав.

— Було тої зими, коли горіхи в садах геть повимерзали, а дика звірина з хащі в села спускалася за поживою. У М'ясниці мене і мого тезка — грав, прощун би, на цимбалах — попросили на друге село, до Терешева. Старий Федоран сина-одинця женив.

Коли гостинські розійшлися, десь на третій, а може на четвертий, день коло самої півночі я зібрався додому і собі. "Ходім та ходім!" — кажу побратимові. А він — ні та й ні! Мало випив і хоче укладатися спати. Та йому добре, бо ніякої жури не має, — дома у нього нема де горобцеві розгаздуватися, а у мене в хліві жеребна кобила на часі.

Пішов я сам. Іду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарстві не знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та весело і видно, бо довкола сніги білі-білі, небо чисте і звіздяне-звіздяне, а повний місяць світить так, як ясне сонце у днину.

З груня у долину я побіг прудко до невеликого ліска — дорога лежала через лісок. Раптом ні звідси, ні звідти, бо ні з неба не впали, ні з землі не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибігли два вовки. Стали собі — і ні вперед, ні назад. "Ну, — думаю, — тут добра гостина буде! Вже моя кобилка ожеребилася!" А по хребту чую, як мурашки лізуть та лізуть одна поперед одної, а на голові волосся таке, як дріт, — піднімається і стирчить...

Я стою, і вовки стоять. Я дивлюся на них, а вони дивляться на мене. Я рушаюся, і вони рушаються. "Будь-що будь! — думаю собі. — Так легко із сього світу не йду!" І взяв я скрипку та й заграв наостанок. І такий мені жаль учинився, що мушу молодий пропадати, а дома залишаються малі діточки на жінчину голову, що видиться мені — і моя скрипка уже гіренькими слізками плаче. Не тямлю нині уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю лишень, як вовкове голови до неба попіднімали і жалісно завили самі... А потім взялися й зникли у гущавині...

...Нарешті ґелґіт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому здавалося, ніби на голову треба накладати обручі,— розпадалася од того гомону, що ним палата наповнилася. Спершу коло Каламаря на ліжку сиділа жінка — принесла і печеного, і смаженого, і вареного. Потім ввалився голова ССТ — середній, червонощокий, кругленький чоловічок. Цей собі розпитував, що, та як, та коли, та де, знову що та як, далі нищечком з-під цахи вийняв пляшку, й почалося взаємочастування.

Було, хотіли пригостити і діда, але той після відвідин онуків відчув слабість, повернувся лицем до стіни й удав, що спить. Мабуть, сам голова ССТ підійшов до Ясенови близько, а старий захропів. Відвідувач лишень рукою махнув:

— Даймо йому покій! Дід уже своє випив!.. Коли гутірка хворого Івана і його відвідувачів натомила, хтось забачив скрипку й забажав музики.

— Дєд! Ану бери свою подружку та потіш нас маленько! — гукнув Каламар.

Марно!

— Дивний дід! Ні пити, ні на скрипці грати не хоче! — кинув хтось.

— Може, старий грає лишень за гроші та думає, що у нас їх нема! — хтось пустив сумнів.

Питво розійшлося по тілу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися повіки, тому гості поволі розходилися.

Небо спливало вгору легкою блакиттю, що над овидом здавалася золотавою, бо сонце поволі хилилося на нічний спочинок.

Латка неба у вікні мріла тихим спокоєм синього надвечір'я.

Петро Ясенова відчув полегкість і захотів глянути надвір. Йому здалося, що недуги од нього відійшли остаточно, що він цього літа ще візьме косу й вибереться на Прелуки, на Кичеру з косарями — давно не бував по цих кісницях. Він уже чув, як його волосся розчісують настояні на травах і пахучих зелах полонинські вітри, прижмурював очі на сліпуче-ясному сонці — таке світить тільки в горах, відчував приємну ломоту од криничної води з-під того предковічного бука, що увесь поріс кудлатим лишайником та зеленим шовковистим мохом.

В одну мить гори мовби покликали Ясенову гомоном чар, і він уже знімав з цвяха скрипку. Спершу ніби несміливо, пробуючи звуки по струнах, потім певніше, певніше, й старий музика заграв. До палати саме збиралася входити дівчина в білому халаті медичної сестри. Та вона тільки імилася за мосяжну клямку, дверей не відчинила, бо воліла слухати пісню тут, перед порогом, — боялася її сполохати.

Ранок і полудень, золоте надвечір'я і таємничий вечір у горах, чарівливий шепіт ялин і богатирський гомін букового лісу, передзвін овечої отари на полонині і далека луна трембіти, переливи флояри і нехитрий бренькіт дрямби, спів колискової, радість весільної і туга мандрівницької — мелодії усіх пісень тепер зібралися в дідовій скрипці й струменем виливалися...

Коли скрипка замовкла, дід почув раптову слабість. Він зрозумів, що більше грати не зможе, тому дбайливо й охайно вклав її до чохла, далі турботливо почепив над своїм ліжком.

Пишним розчесаним прядивом на подушці біліло волосся Ясенови. Прикритий теплою ковдрою, витягнувся на увесь зріст так, наче тепер чув повноту спокою.

Вечір на лице старого упав присмерком, поховав карби й повивав у таємничий, ніким ще не розгаданий цвіт...

Дума застигла на високому чолі глибокою печаттю, а дві руки Петра Ясенови тепер лежали, мов спочинок заслужили собі по закону і праву довгих літ.

— Дєд! А дєд! Візьми свою подружку і забав мене! Чуєш, дєд! — прокинувся зі сну Каламар.

— Дєд, а дєд!.. Коли ти не хотів усім, помузич мені одному! Чуєш, дєд! — гукав-докликався Іван.

— Дєд! Слухай, дєд! Не будь гордим!.. Плачу рубля!

— Дєд!.. Не дури!.. Плачу, скільки хочеш!

— Вуйку! Не дуріть! — скрикнув Каламар так голосно, що до палати вбігла наполохана медична сестра.

— Чого ви кричите, хворий? — стала коло дверей.

— Еге... старий чиниться, що спить!..— Каламар тепер уже виправдувався.

Сестра тихо приступилася до ліжка. Постояла над ним, потім обережно взяла руку Ясенови.

— Він уже не спить...

На хвіртці гуторили бабки...

— Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?..

— Яку?

— Що, еге, Івана Каламаря до шпиталю поклали без ноги...

— Ой кумочко люба та солодка! І не кажіть нічого, бо голова в мене розболюється, як собі подумаю, що чоловік пропадає ні в честь, ні в славу... Як до такого міг дожитися?...

— Коли святий богочко хоче покарати грішника, розум відбере од нього... Кажуть, що Іван, неборак, цілий страсний тиждень ходив, як збісний.

— Доки собі гірку бідку не найшов...

— Ой свашко дорога! Коби лишень собі! Але то тягота старшині, терпіти мусить небога, жінка... Бо тепер у шпиталі лежати би, та й аж з цього мирно вийде, буде іще, сарака, щасливий!

— Щаслива, свашко дорога, буде і жінка, бо як їй, небозі, коли чоловік у немочі?.. А як з ним сталося.

— Кажуть, що на дорозі йому явився чорний чоловік... Та мав той чорний чоловік таку силу, що як на Івана лишень одним оком мигнув, то Іван репнув на землю! Та й уже на свої ноги більше не став.

— Ба що то був, люба свашечко, за чоловік такий? Наш ци чужий?

— Ні наш, ні чужий!.. То, люба свашко, був нечистий!

— Чорт?

— Самий чорт — Люципер, не мав би моці, як жаба хвоста!

— Аби, свашко, до чоловіка не мав моці, треба богу святому молитися!..

— А Каламар над богом смішкувався.

— Та смішкувався він, свашко, не просто над святим господом, а над грішними людьми. А то вже, свашко, є неспасенний гріх, і кара за нього — велика...

— Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем і непочтивістю, від того і праведний господь лицем відвертається!

— Маєте правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею приходив бити за гріх. Одному на кару покажеться так, іншому — інак... А Іван, бодай не снився, еге, якого допустився гріха! Пасочки праведні заборонив святити. Стах з тяготи аж з ніг упав — розболівся.

— Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так благословив.

— Ой благословив, благословив!.. Казати нічого!.. Великдень прийшов і якось минувся... Але мені, свашко, не виходить з голови, не сходить з розуму те, що Іван витворяв та виробляв на цвинтарі у великодню п'ятничку. Видаться мені, що тої кари на землі нема, якою грішний міг би спокутувати. За таку провину мусай у смолі кипіти, на рожні пектися, вогненним мукам на іншім свічі притерпіти...

— Ой кумице солодка, і не кажіть про цвинтар, бо страх по мені біжить!.. Коли 'м почула, як Іван ломить та кришить хрести, виділося мені, що мертві з гробів устають та й мають Івана потрощити на сухий хворост...

— Кажуть, кумичко, що то Іван не від себе забороняв.

— Що кажуть, кумочко?

— Кажуть, що Іван не сам від себе забороняв паски святити...