Іван - Сторінка 5

Пам'ятай, що старість, коли собі її заслужиш, прийде й до тебе... А ще одне скажу тобі і дам тобі одну пораду: нічим себе так не обрубаєш, не покалічиш, як своїм язиком! Язик теж приводить до гріха!..

— Видно, з вами вже і пожартувати не можна!

— Я не твій ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив спокійно, розважливо. Каламар відчув, як щось вогнем струменить од його серця й розпалює обличчя. Розпашілий, не витримав:

— Кажете, що таких, як я, треба причащати буком?

— Буком!

Тут Каламар, тепер уже в уяві, пригадував, як Іван Стах здалека йому кланявся. Правда, це тоді було, коли він, Іван Каламар, ходив по селу з печаткою голови сільради. Так було ще й тоді, коли Каламар головував у сільському споживчому товаристві...

— А ви до мене кланялися!

— Кланявся? Може, і кланявся... Та коли це було?

— Як я був головою сільської Ради.

— А ще коли?

— Ще тоді, коли я був головою есесте...

— Не кажу нічого, може, кланявся і тоді. Але признаюся тобі, Іване... Гоп, Іване Івановичу, я кланявся тій печатці, що у тебе була... То була моя хиба.

— Тепер я, правда, не на горі! Тепер я йду з гори! І на вас дивлюся всього з долини завідуючого громадським харчуванням Забережі... Подумаєш, начальник! Завідує буфетами... Чайною... — сміявся уже сам над собою Каламар.

— Хто на яку гору може, на таку піднімається. Буває, що на горі підпирають з усіх боків підпорами, аби неборака вітром не здуло... Але хто якими дорогами може і вміє, такими ходить... Дороги призначені кожному... Та повір мені, Іване Івановичу, що я радів би, коли б кланявся не тільки печатці!

— Ви кланялися печатці, що була довірена мені?

— Ти мене, Іване Івановичу, научив печатці не кланятися! І я перед усім чесним світом кажу: буду кланятися людям!.. Тільки людям!..

— Хе-хе-хе, — Каламаря розібрав сміх. Він втупив похмурі очі на ковпак з солом'янки — був посунутий набакир, з-під нього вибивалося біле пасмо.

— Ти, синку, не смійся й не думай, що я в житті робив усе тільки погане...

— А що ви вчинили, що ви чинили доброго?

— Я до твоїх горщиків не заглядав. Там, де твоє мололося, я свого міха не підставляв! — рішуче карбував од природи м'який і лагідний Стах. Та сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед Каламарем.— А повім тобі, синку: те, що тобі давалося, — печатка голови сільради з усіма законами, правами і правдами, з усіма поклонами і почестями, печать голови сільського споживчого товариства з усіма повноваженнями і повновладдями, довіреностями і передовірами, — усе-усе тобі давалося на віру, у борг, з надією на тебе... І знаєш, яка біда тепер сталася?

— Яка? — схопився Каламар, хоч сам досі не второпав і частини з того, про що повідав Стах.

— Сталася біда! Ти не зміг повернути боргу! І тепер ходиш великим боржником...

— Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про які такі борги ви мені тут мелете? Ще скажете, що я і вам довжен? Може, і вашому Іванові, прощун би, чимось довгую? То кажіть, прошу вас ласкаво, най віддам усе, доки я живий і здоровий!

— Моєму синові дай покій! Най миром спочивав! А мені не віддаси нічим ніколи. Бо не віддаси і тисячам тих, від кого брав довір'я в кредит!.. Від імені кого тобі давали довір'я в кредит.

— Про який кредит ви кажете? — дивувався Каламар.

— На виборах! Про той, що його тобі давали люди на виборах.

— Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не смієте! Бо коли наказ порушите, будете суворо відповідати! Не смієте більш дурити людей кропилом.

— Тебе слухати не буду!

— Чому?

— Бо ти мені — не закон.

— Я вам не закон? Іван Іванович вам не закон? Люди добрі! Чуєте, що він каже?

Іван Стах задивився па розсердженого Івана Каламаря й не знав, що з гостем ураз коїться. Каламар стулив кулаки, ніби готовий був ними датися до погрози. Очима не кліпав, зміряв старого од ніг до голови, од голови до ніг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батьківськи взяв його за ручища й трусонув легко, жартівно!

— Іди виспися, синку мій! Прийде новий день, прийде з ним і більше розуму. А тоді і все буде добре.

— Коли спати, знаю і сам! А кажу вам останній раз: посвятите паски — дасте відповідь!

— Перед ким?

— Ви не знаєте, перед ким? О, ви мені не кажіть, що не знаєте перед ким! Ну, хоч би й переді мною!

Та отець Стах уже притискав коліном дошку до колоди й зарубував зубці. Легку тирсу, що полетіла смужкою білої пороші, підхапував і розносив без сліду вітер. Каламар постояв ще, хотів було промовити слово, та на нього вже Стах не дивився. Мугикнувши іще щось, похмурив брови й рушив з двору.

Латка синього неба

Лежав горілиць, і лишень латка високого неба у вікні йому синіла...

Лихо скоїлося так негадане, що досі не може прийти до себе. Котрий раз перебирав у пам'яті все до останнього моменту! Перед ним Іван Стах, коли йому дає наказа й погрожує відповіддю. Потім бачить веломашину під воротами й береться на неї сідати, бо має їхати до села. Уже їде. Голова каменем, у вухах дзвенить, у роті гірко, в горлі сухо, а в струнку — ніби з нього хтось вирвав чи випоров щось. Усе од вчорашнього перепою в чайній, потім на цвинтарі.

Чує, як кидає, б'є заднім колесом по камінню — вибирається з баюристої вулички од церковної садиби на рівний широкий шлях.

Несподівано з-за вигину показалася вантажна машина. Кермом мерщій крутнув до пішохідної обочини, а навпроти, як з-під самої праведної землі, виріс у чорному довгому плащі, в чорному капелюсі дебелий чолов'яга. Страх напав, що трапить під машину, тому рвучко загальмував.

Сидіння з-під нього вирвалося, телеснув собою на брук. Почув такий біль у лівій нозі нижче коліна, якби хтось залізною жердиною хряснув по кістці. Стрибнув набік і тут же впав: біль від ноги зів'ялив, потлумив усього.

За машиною пороша никла на вітрику по нивах і полях. А він лежав, стогнав і оглядався, а де той невідомий у чорному плащі, чи нема кого, хто б зарадив у біді. Схопився вставати й сперся на лікоть, щоб не впасти. Потім якось звівся на правій нозі й обережно торкнувся лівою грунту — хотів ступити. Та тільки частину ваги опустив на ногу, коли засікло-закололо такими страшенними болями, що аж памороки взяли й піт холодний виступив.

Не пам'ятав того, як, коли, хто привіз його до лікарні.

Не пам'ятав і того, як перев'язували каліку-ногу...

Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою і невідомістю.

Безглуздя каліцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним — ладен був кричати. Та не знав, на кого вилити лють,— у палаті чотири порожні ліжка були охайно застелені гладенькими покривалами й чогось нагадували йому тепер чотири снігові могили-намети. Тільки на п'ятому, в кутку, коцюрбився калачиком дід Петро Ясенова — колись перший скрипаль на цілій околиці. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака, заходився таким голосним кашлем, якби хтось гупотів у сто бубнів. У хвилини, коли кашель минав, хворому легшало. Він про щось довго собі шепотів, окремі слова вимовляв голосно, потім замовкав, думав, поки знову не починав говорити сам з собою.

Потішним видався хворий дід Каламареві одразу. Тому він прислухався, чи, бува, щось не зрозуміє. Та швидко докучили дідові примовки і перемови...

Цілу ніч Іван пролежав.

Нога начебто не боліла — тільки ворухнути нею не смів. Чоло вкривалося холодним потом, застиглі очі тримав на вікні, що йому темніло великою чорною плямою.

Нарешті недільний досвіт з-за Красного груня являвся на землю ясніючим пругом. Од темного тла високої гори синява віддалялася спершу несміливо, а далі все певніше, певніше, аж поки не блиснуло, не розсвітилося радісним ранковим сяєвом.

Тільки тепер, змучений думками і виснажений безсонням, Каламар склепив повіки. Та сон його був короткий. Пробудився, ніби із гарячки вихопився. А можливо, Івана зі спанку рушив Ясенова?

Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасені для великодня святкові домашні ногавиці, рясно мережану і білим шовком гаптовану чисту сорочку, розчесав біле волосся, пробрав серед голови рівний проділ і розпустив косми пишним прядивом до самих плечей.

Тільки промінь блиснув розквітаючою черешнею біля самого будинку, Ясенова покірно став лицем до сходу. "Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ..." — неначе комусь віщаючи радісне і незвичне, старий голосно поспішив у молитві. Він далі слова уже ковтав, губив, додавав од себе таких, що зовсім не в'язалися купи у молитовнім плетиві, бо тими словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому відомого, просив благодаті, спокою, миру та щастя скрізь і всюди.

Над ліжком Ясенови у кутку висіла скрипка на вбитому до стіни цвяшку. Іван забачив її вчора, хотів спитати старого, яким чином скрипка примандрувала до лікарні, а потім медсестра сама сказала про все: часом сільський музика брав вірну подругу давніх літ і грав на ній. Хворі слухали, а він вигравав, поки не втомлювався...

— А ти, дід, можеш мені якоїсь затягнути?.. — зненацька Каламар озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих світів, де він тепер перебував.

Даремно! Прохання послати "літечко тепле, порятунок худобиці од дикого звіра і мору, а людям спокою, миру і щастя скрізь, усюди" Ясенову захопили так, що він уже нікого й нічого не чув.

— Христос воскрес, синку! — нарешті дід повернувся до Каламаря.

— Драстуйте, діду! — голосно гукнув Іван, хоч добре знав прадавню звичку на Верховині — у літніх ще трималася — на Великдень, якийсь час по великодню тут один до одного кланявся не як в інші дні року.

Дід помовчав. Сів на ліжко, склав руки на колінах і хитрувато прищурив кліпки-повіки ясних очей.

— А чого ти, дєд, молишся? — Каламар застиг повернутою боком головою і занипав очима.

— На землі, синку, все живе молиться, бо свій порядок має. Коли ясне сонечко ще спить, моляться соловій у верболозі; моляться трави і дерева до неба, моляться корівка й овечка, коли лягають спати; ще і цвіркун уночі цвірінчить, бо і він, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї діждатися...

— Я, діду, не про усяку твар, не про мізерних хробаків хочу знати!.. — не дав договорити Каламар.— Я хочу знати, чому ти молишся?..

— Я?..— Ясенова дивився тепер проникливим оком.

— Еге!

— Я так... Бо 'м уже звик! — Жменю до вуха старий наставив човником.

— То, діду, поганий звичай! — Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дід його обходить хитрістю.

— Може, й поганий...