Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя - Сторінка 12

Коли, повернувшись на Січ, посланці розказали, що цар запорожців під свою руку не приймає, то козаків обхопив страх татарської й турецької помсти за зраду. На Січі зчинилося замішання і запорожці погрожували вбити кошового Гусака за те, що призвів Військо Запорозьке до такого непевного становища. Побачивши таке, Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі на Гетьманщину.

Після втечі Гусака очі всього Війська Запорозького знову обернулися до тільки недавно покривдженого й ображеного Костя Гордієнка. Всі запорожці добре знали, що тільки один він своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву і, зібравшись на раду, у дванадцятий раз обрали Гордієнка кошовим отаманом. Тільки він через свій немалий вже вік, а може, через пережиту од товариства тяжку образу, не схотів вже прийняти булаву.

Засмучені запорожці не знали вже що й робити, та Гордієнко їх заспокоїв, що хоч він і не згоден бути кошовим отаманом, а служити товариству буде до смерті і серця на товариство за незароблені кайдани не має. Незважаючи на старість, він сів на коня і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, ніби запорожці покинули Олешки виключно через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі переходити під зверхність російського царя.

Хоч Гордієнкові й пощастило зрятувати запорожців од помсти хана й султана, а проте останній через якийсь час прислав Бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені таким чином знову покинути Стару Січ, запорожці року 1730 перейшли на устя річки Кам’янки і вдруге стали там Кошем.

З року 1731 обставини почали складатись так, що російська держава знову почула потребу у запорожцях. Цариця Ганна Іванівна звеліла будувати по Орелі цілу низку кріпостей, так звану "Українську Лінію", а розпорядчик цієї роботи граф Вейсбах упевнив її, що найкращою обороною для цієї лінії було б Військо Запорозьке. Серппя 31, року 1731 кошовому отаманові Малашевичу було послано од Вейсбаха за згодою цариці таємного листа, у котрому Військо Запорозьке сповіщалося про те, що наближається час, коли цариця згодиться прийняти запорожців на свою службу.

З того часу влада на Запорожжі вже весь час була у руках партії, прихильної до московської зверхиості. Старий Кость Гордієнко ще кілька раз намагався застерігати товариство, що, повернувшись у російське підданство, Військо Запорозьке не зможе зберегти своїх земель і своєї волі, та всі його застереження йшли вже на вітер — Малашевич розбивав його вплив на товариство, упевнюючи запорожців, що за вірну службу цариця буде держати Військо Запорозьке з стародавніми його правами й вольностями.

Серпня 31, року 1733 у Кам’янську Січ була прислана царицнна грамота, котрою "провини" запорожців прощались і вони приймались у російське підданство. Але Кость Гордієнко не дожив до цієї рішучої хвилини: кайдани, набиті на нього товаришами у 1728 році, підтяли його здоров’я, дальніші ж події на Січі та заходи Малашевича до повернення Війська Запорозького під російську владу без ніякого забезпечення за Військом Запорозьким незалежності, підтяли його ще більше. Все це сприяло передчасній його смерті, й 5 травня 1733 року Кость Гордієнко зійшов зі світу.

Запорозьке товариство, пригадуючи правдиву душу, завзяття й лицарство свого старого кошового отамана, поховало його урочисто з мушкетною та гарматною пальбою й насипало над його домовиною таку саму високу могилу, яка була насипана й над домовиною Івана Сірка біля Чортомлицької Січі. Та могила й хрест над нею збереглнся й до наших часів над Дніпровою протокою Козацьке Річище, недалеко села Кам’янки на Таврії. На хресті ще можна розібрати напис, зроблений слов’янською мовою: "Во імя Отца і Сина і святого Духа. Зде опочиваєт раб Божій Константин Гордієвич отаман кошовий славного Війська Запорожського Низового, а куріня Платнирівського: преставився року 1733, мая 5 числа".

----------------—
Примітки:
[1] Сірко Іван Дмитрович (помер у 1680 році) — кошовий отаман Запорозької Січі. Народився в місті Мерефі. Талановитий і хоробрий воєначальник, учасник війни 1648-1654 років проти шляхетської Польщі. Після Андрусівського миру 1667 року соратник Петра Дорошенка, який орієнтувався на Туреччнну. Виступав проти обрання гетьманом I. Самойловича, за намовою якого був засланий на Сибір. Після повернення з Сибіру багаторазово обирався кошовим отаманом Січі. Найбільш удатливий козацький полководець у боротьбі з турками і татарами. З його ім’ям пов’язаний переказ про лист запорожців до султана, увіковічений у знаменитій картині I. Репіна.
[2] Мазепа Іван Степанович (1644-1709) — гетьман Ліво-бережної України (1687-1709). Походив з українського шляхетського роду. Був пажем при королівському дворі. Втік до гетьмана Петра Дорошенка. Був генеральним писарем у його уряді. В 1674 році перейшов на бік I. Самойловича. В 1687 році був обраний гетьманом. Вступав у таємні зносини з шведським королем Карлом XII, а в 1708 році повністю перейшов на його бік. Після поразки шведів під Полтавою відступив з ним та запорожцями у Молдавію, де и помер у м. Бендерах.
[3] Голіцин Василь Васильевич (1643-1714) — князь, начальник Посольського приказу при царівні Софії Олексіївні, котра правила під час малолітства царів Петра та Івана Олексієвичів. Головнокомандуючий російським військом у кримських походах 1687-1689 років. Після падіння Софії за співробітництво з нею був відправленнй на заслання.
[4] Самар — старовинне козацьке місто з монастирем для літніх запорожців. Нині Новомосковськ.
[5] Кодацька фортеця — заснована шляхетською Польщею в 1635 році на правому березі Дніпра проти Кодацького порогу з метою перешкоджати втечам селян на Січ та повністю ізолювати Запорожжя від України. В серпні того ж самого року була зруйнована козацьким загоном I. Сулими. Відбудована в 1639 році, знову взята приступом в 1648 році. Стала осередком невеликої козацької залоги, згодом Кодацька паланка, з якої постало село Старі Кайдаки, яке пізніше розчинилося у нинішньому Дніпропетровську.
[6] Скальковський Аполлон Олександрович (1808-1899) — український історик. Народився в місті Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. В 1827 році закінчив юридичний факультет Московського університету. З 1848 року працював Головою статистичного комітету Новоросійського краю. Один із засновників Одеського товариства історії і старожитностей. У своїх історичних працях зібрав величезний матеріал з історії Запорозької Січі. Одначе до історії козацтва та гайдамацького руху підходив з російських шовіністичних позицій, за що одержав відсіч Шевченка у вірші "Холодний яр".
[7] Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР (з 1929). Народився в с. Соснівці Харківського повіту Харківської губернії в родині диякона. В 1881 році після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету був залишений тут для наукової роботи. Звільнений у 1886 році у зв’язку з політичною неблагонадійністю. Працював у Петербурзі в гімназії, а після чергового звільнення — в Ташкенті. З 1902 року — завідувач історико-краєзнавчого музею в Катеринославі. Зібрав понад 60000 експонатів з історії Запорожжя. Написав історичні праці "Історія запорозьких козаків" (Т. 1.3, СПБ, 1892-1897), "Вольності запорозьких козаків" (СПБ, 1898), дослідження з фольклору та ряд романів і повістей. За радянської влади очолював кафедру українознавства Дніпропетровського Інституту народної освіти.
[8] Булавін Кіндрат Панасович (бл. 1660-1708) — донський козачий сотник. Очолнв козацько-селянське повстання 1707-1708 років, котре охопило весь південь Росії та частину України. Оточений ворогами, чинив опір до останньої можливості і, не бажаючи потрапити в полон, застрелився.
[9] Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. Стор. 511.
[10] Грушевський М. Історія України. Стор. 416.
[11] Галаган Ігнат Іванович (помер у 1748 р.) — чигиринський (1709-1713) і прилуцький полковник. Походив з козацької старшини. Брав участь у Північній війні 1700-1721 років. Допомагав у 1709 році царському війську руйнувати Запорозьку Січ. Дістав від Петра I значні маєтності. Жорстоко знущався над селянами. Т. Шевченко назвав його "прилуцьким полковником поганим".
[12] Та могила й надгробок кошового Сірка, що стоять зараз у слободі Капулівці Катеринославського повіту, на тому місці, де було січове кладовище, упорядковане вже після 1711 року, коли по Прутській умові всі запорожські землі знову були повернені запорожцям (Прим. автора)
[13] Грушевський М. Історія України. Стор. 425-426.