Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 16

Маючи такого мудрого, талановитого й енергійного вождя, українське козацтво могло б удатися до спроби створити українську державу задовго до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Ми ж, нащадки козацької слави, маємо зробити все залежне від нас, щоб звитяга князя Ружинського стала надбанням сучасних оборонців нашої Вітчизни. Щоб його ім'я гордо сяяло на борту крейсера чи ескадреного міноносця. Аби прийдешні покоління могли покласти квіти до його пам'ятника...

Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

Поки українські козаки воювали з турками по землях молдаван та валахів, у південноукраїнських степах ситуація склалася надзвичайно тривожна. Скориставшись із того, що основні козацькі сили перебувають у поході, кримський хан повів свою орду на Україну і чимало люду побив, чимало полонив, багато сіл та містечок лягли руїнами чи пішли з димом.

Гетьман Свирговський загинув. Тепер потрібен був полководець, який би підхопив його булаву і розпочав війну проти татар і турків уже тут, на теренах України. Таким полководцем став Богдан Ружинський, який увійшов в історію ще як "Богданко". А в "Історії русів" він виступає під іменем Федора Богдана. До речі, автор "Історії русів" жодного разу не називає прізвища — Ружинський. Одначе, співставляючи те, що мовиться в "Історії русів" про Федора Богдана, з тим, що розповідають інші автори про Богдана Ружинського, доходимо висновку, що все ж таки Федір Богдан і Богдан Ружинський — одна й та сама особа.

Походив він з того ж таки роду князів Гедиминовичів, що й князі Вишневецькі. З татарами він мав особисті порахунки. Під час одного з походів вони напали на волинський маєток Богдана Ружинського, пограбували його, матір убили, а дружину взяли в полон. Саме це погнало молодого князя Ружинського на Січ. Людиною він був освіченою, хороброю і рішучою, а таких у козацькому середовищі помічали одразу. За гетьмана Свирговського він уже став полковником. А коли той загинув, саме князь Ружинський очолив військо, що повернулося з Молдови, значно зміцнивши його городовими козаками за загонами запорожців. Діялося це, за одними відомостями, наприкінці 1575, за іншими — на початку 1576 року.

Щойно ставши гетьманом українського козацтва, князь Ружинський звернувся з листом до короля Стефана Баторія з проханням видати Універсал про визнання Війська Запорізького законним військом Речі Посполитої. Тобто, по суті, зрівняти це військо перед польськими законами з польською армією. І, як відомо, такий Універсал 1576 року з'явився. Територія, яку вважали зоною козацького контролю, визначив король Польщі, — від Бугу до Дону. Але таке визнання можна вважати формальним, оскільки цю територію українське козацтво завжди мало за українську й козацьку. Відтоді король вручав кожному новому гетьманові запорожців корогву, булаву і бунчук — символи влади й законності.

Цікаво, що гетьман Ружинський застосував власну тактику боротьби з татарами, до якої ординці так і не змогли пристосуватися.

Як поводилися гетьмани та кошові отамани до нього? Дізнавшись про черговий похід татар в Україну, вони або намагалися перестріти їх і розгромити в бою, хоч зробити це було нелегко, бо татари завжди йшли великими загонами, що чисельністю значно переважали козацькі сили; або ж вирушали слідом за ордою, щоб низкою нападів знесилити її. Існував ще один спосіб боротьби з грабіжниками — дочекатися їх повороту назад, виснажених боями з гарнізонами та переобтяжених здобиччю... Одначе й тоді не завжди вдавалося перемагати татар. До того ж, таке очікування ніколи не було до вподоби козакам: адже там, на Поділлі, на Київщині, Брацлавщині, терпіли кривду їхні земляки.

Проаналізувавши досвід попередників, князь Ружинський запропонував свою версію боротьби з кримчаками. Під час чергового нападу татар гетьман спокійно пропустив їх повз козацькі застави і спорядив невеликий загін услід, щоб не давати спокою грабіжникам і створити ілюзію гонитви. А сам з основними силами козаків пішов на перекопські улуси, вчинивши там жахливу різню та винищуючи всі загони ординців, які пробували заступити йому шлях до Криму.

Коли мурза, що вів військо в Україну, дізнався про це, йому не лишалося нічого іншого, як повернутися, щоб захистити власні поселення. Але козаки влаштували засідку біля Сиваша і розвіяли ординців по навколишніх степах...

Так само повівся гетьман і тоді, коли довідався, що татари подалися через козацькі землі на Московію. Він послав гінця з листом до Івана Грозного, щоб попередити про ворожий похід, а сам у цей час напав на Крим. Татарські гінці, що наздогнали орду, розповіли ханові про такі жахливі спустошення на кримських землях, що йому не лишалося нічого іншого, як повернути свої війська назад.

Така хитра та дійова тактика козаків примусила хана та його мурз замислитися над дилемою: як не припиняти нападів на землі України і Московії, але при цьому не допускати нападу козаків на свої власні землі? Адже татари не мали регулярної армії. Орда формувалася на час походу, повернувшись з якого вцілілі грабіжники розходилися по своїх улусах. А вирушати в далекі походи треба було великими силами...

За гетьманування Ружинського справа ще дужче ускладнилася: доводилося формувати дві орди — одну для походу, другу для того, щоб протистояти контрударам козаків. І тоді хан вирішив: годі! Треба якнайшвидше винищити козаків і зруйнувати Січ! Можливо, він і вдався б до такого заходу, та не спала козацька розвідка. Навесні 1575 року, саме коли хан збирав сили, щоб ударити на козаків, гетьман Ружинський, поєднавши реєстровиків, городових козаків та запорожців, вирушив у великий похід на Крим.

По суті, Богдан Ружинський розпочав справжню війну з Кримом і Туреччиною. І робив це не свавільно, як його попередники, а з дозволу короля Стефана Баторія. Тож цілком можна припустити, що король допоміг йому артилерією, набоями і провіантом. Знову ж таки, під час цієї українсько-татарської війни — я б назвав події, що розгорталися тієї весни в Криму, саме так — Б. Ружинський постає перед нами як талановитий військовий стратег і тактик. Ще до виступу своїх головних сил він сформував дві козацькі ескадри, на які посадив близько п'яти тисяч піхотинців-десантників — з тих, що вже мали досвід морських походів, і наказав одній ескадрі блокувати Козлов (Євпаторію)" другій — Керч. Завдання: до підходу гетьмана з військом не пускати в ці порти турецьких кораблів з підмогою, а коли козацьке військо наблизиться, висадити в Козлові й Керчі десанти і вдарити по ворогах з тилу.

Погляньмо на карту й уявімо собі відстані, що пролягали між Січчю і цими містами. Стане зрозуміло, наскільки небезпечним і, водночас, далекоглядним був план гетьмана.

* * *

"Історія народу така ж свята й праведна" як Святе Писання. Зіткана з трагедій і мужності багатьох поколінь, вона не підлягає ні сумнівам, ні оскарженню. Ті належить осягати тільки з вірою і сприймати тільки з поклонінням".

Богдан Сушинський

Досить вдало вмотивовував гетьман Богдан Ружинський свій похід у Крим і з погляду польсько-татарських та українсько-татарських відносин.

Рейд козацького війська під командування Івана Свирговського по Молдові, хоч і мав на собі знак особливої хоробрості й мужності запорожців та їхнього лицарства, закінчився для них — принаймні для більшості — трагічно. Але він дав ще й інші наслідки. Втрати, що їх Туреччина зазнала в Молдові, викликали в Стамбулі страшенне роздратування. Султан Амурат зрозумів, що в даному разі йдеться вже не про поразку чи перемогу в якомусь бою, а про престиж самої імперії. Тому він не обмежився традиційними погрозами на адресу польського короля та прокльонами на непокірні голови козаків. Отож трагізм молдавського походу гетьмана Свирговського можна завважити ще й у тому, що султан вирішив помститися Польщі. Жорстоко. Руками кримських татар. Хроніст Мартін Бєльський твердить, що в жовтні 1575 року орда чисельністю понад 11 тисяч шабель вдерлася в Україну, як смерч, пограбувала й попалила все, що тільки могла, захопила близько 50 тисяч бранців і погнала їх до Криму.

Ці події й дали змогу князеві Ружинському виправдати — і свій похід, і навіть його жорстокість. Наздогнавши орду, він — перед українським народом, польським королем і цілим світом — не тільки визволив більшу частину бранців, а й бурею накрив ханські володіння. Сучасники засвідчують, що в боях у Криму козаки не знали жалю. Вдираючись до міст і поселень, вони винищували не тільки татарських вояків, а й мирне населення. Траплялися навіть випадки знущання з жертв. Звичайно, це недобре, що козаки вдавалися до такого. Зрозуміло, що власну жорстокість не можна виправдовувати жорстокістю ворога. Але хоч-не-хоч треба визнати: батьки, матері, дружини, сестри й діти тих, хто чинив у Криму кривавий суд над ординцями, зазнавали ще більшої наруги від останніх. Ясна річ, це, повторюю, не виправдовує ні татар, ні українців. Але що вдієш? Так воно було.

Ружинський добре розумів, що татари — лише знаряддя в руках турків. Ось чому вдалий похід на Крим не задовольнив його. Він посадив своє військо на чайки і могутньою бойовою ескадрою вирушив через Чорне море до берегів Малої Азії.

Та, перш ніж говорити про наслідки цього рейду, поговорімо про козацький флот. Оскільки в усій історичній і художній літературі чайки, як тип суден, відносять не до кораблів, а до човнів, то в нашого сучасника, який має конкретне уявлення про сьогоденні човни і сьогоденні кораблі, виникає питання: що ж це за човни такі були, на яких ціле військо перепливало через усе море, і на яких козаки ставали до бою з військовими кораблями турків?

За фрагментарними описами, що трапляються по різних виданнях, можна скласти таку характеристику чайок. Кіль, тобто основу днищ цих суден, козаки робили зі стовбурів верби або липи, належним чином видовбуючи та обтісуючи їх. Далі корпус формувався з грубих дошок. їх дуже ретельно припасовували одну до одної, а щілини між ними забивали клоччям. Борти цих суден, довжина яких сягала 20, а ширина 4 метрів, просмолювали, а потім обшивали тугими оберемками сухого очерету, іноді ще Й липовою корою. Це робилося для того, щоб підвищити плавучість човнів.