Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 17

Ніяких надбудов та захистків од негоди козаки на чайках не робили. Зате ставили по два стерна — на носі та кормі і посередині щоглу. Було також по 10 весел з кожного борту. Щодо екіпажу, то він, залежно від розміру судна, становив від 50 до 70 чоловік. Озброєння — 6 легких гармат, рушниці, луки, пістолети, списи.

За наших часів були спроби реконструювати чайки за рештками, видобутими з Дніпра. І багатьох дослідників охопив подив: козацькі бойові човни багато в чому схожі на човни вікінгів. Вони, по суті, ідентичні. Тому логічніше називати чайки не човнами, а малими бойовими кораблями, на яких мореплавці досить упевнено могли виходити у відкрите море, долати великі відстані і ставати до бою з ескадрами, що складалися з кораблів, значно більших за своїми розмірами.

У розвідці історика Михайла Драгоманова(1841-1895) "Про українських козаків, татар та турків" знаходимо такий виклад народних переказів про морські походи козаків: "Запорожці пускалися на море найбільше восени. У кожну чайку сідало чоловік 50-70 з усяким припасом. Коли вони, бувало, стрінуть турецьку галеру або корабель, то вони робили так: спускали щоглу і заїздили, щоб сонце заходило їм за спину. Через те, що чайки невисоко стояли над водою, їх не видно було на морі. За одну годину до заходу сонця підходили вони на милю до турецького корабля, щоб не згубити його з очей, а опівночі нападали на бусурманів і потопляли корабель разом із людьми. Удень козаки на чайках не могли нічого вдіяти туркам, бо турки гарматами розбивали і топили їх чайки".

Ну, останнє твердження — щодо неможливості нападати вдень — не зовсім вірне. Маємо свідчення того, що подеколи козаки нападали на турків і вдень. Оточивши ворога кількома чайками, влучити в які з корабельної гармати було не так уже й просто, козаки зі своїх гармат завдавали неабиякої шкоди супротивникові і навіть топили або палили його. Але в цілому тактику бою Драгоманов описує досить вірогідно.

У названій розвідці мовиться також про те, що, за переказами, під час нападу козаків на Стамбул у 1694 році, в бою брало участь 150 десятивесельних чайок. їхні екіпажі зуміли спустошити передмістя турецької столиці і вийти в море, незважаючи на те, що їм протистояло близько 500 великих і малих кораблів Туреччини. М. Драгоманов не називає командора козацької флотилії. Але нам відоме ім'я Богдана Микошинського. З літа 1594 року він став гетьманом на Січі.

А перед тим довго, ще з часів гетьмана Григорія Лободи, справляв службу кошового отамана. Очевидно, саме він і командував козацькою флотилією біля ворожих берегів...

Та повернімося до нашої розповіді. У деяких не лише польських, а й українських джерелах можна зауважити наголос на жорстокості, з якою козаки нападали на турецькі міста чи татарські улуси. Ми про це вже говорили. Воно й справді без жорстокості не обходилось. Але, перш ніж засуджувати її, звернімося до свідчень про те, як поводилися з полоненими турки й татари. Коли під час нападу на Україну татари захоплювали бранців, то гнали їх у Крим нагаями. При цьому чоловіків, як правило, таврували розпеченим залізом. У Криму ослаблених невільників віддавали підліткам-татарчукам, щоб вони могли вправлятися на них, як треба рубати голови та стріляти в людей з лука. Міцніших чоловіків вихолощували й використовували як рабів у самому Криму чи в Туреччині. Або на галерах — за веслярів. Дівчат продавали в гареми або тримали за служанок для найчорнішої і найважчої роботи.

Козаки добре знали про долю тих, хто на лихо собі потрапляв до лабет рабовласників. Сама думка про можливість полону викликала в українських селах і містечках жах. А кожен з гетьманів чи кошових отаманів вважав за найвищу честь і доблесть піти походом у Крим чи Туреччину та визволити полонених.

Цю благородну мету ставив собі й гетьман Богдан Ружинський, опоряджуючи козацький флот, що мав вирушити до турецьких берегів. Першим портом, до якого влетіли чайки, став Трапезунд. Усі кораблі, що намагалися чинити їм опір, пішли на дно або мусили ставати до абордажного бою, і залога їхня гинула. Гарнізон міста козаки теж винищили. А потім штурмом здобули фортецю і визволили всіх полонених.

До речі, вирушаючи в морські походи, козаки не могли важити на підкріплення з Січі. Єдиним їхнім резервом ставали бранці, що їх вдавалося відбити у ворогів. І ці недавні раби та галерники, серед яких траплялися й козаки, негайно бралися до зброї, і пощади від них уже не було нікому.

Те саме сталося й на підступах до Синопа. Потопивши кораблі та перебивши гарнізон, козаки, як свідчать історичні джерела, мало не дощенту зруйнували місто, і майже до ноги вирубали його мешканців. І їх можна зрозуміти: Синоп, як і Трапезунд, був одним з найбільших центрів торгівлі невільниками, що надходили сюди через Кафу (сьогодні це Феодосія) з України, Польщі і Московії. А неабияка частина мешканців міста була саме рабовласниками та работоргівлями.

Напевне, в Стамбулі вважали, що козаки обмежаться нападами на названі міста та узбережжя між ними. Тож були страшенно вражені, коли одного ранку побачили козацький флот під стінами своєї столиці. Самої стамбульської фортеці козаки не штурмували: не мали для цього сил. Але їхній десант збройно пройшов передмістями, і турецький уряд, та й сам султан, заціпеніли од жаху.

Цей похід теж виявився вдалим. Втрати козаків були незначними, а здобич великою. Проте ще більшим і значущим став резонанс — не лише в Польщі, а й у всій Європі. Бо хто ще, крім козаків, наважувався в ті часи потикатись до всемогутньої Порти?

Отже, маємо всі підстави говорити про князя Богдана Ружинського як про талановитого флотоводця. І про те, що за його гетьманування козацький флот став вирішальною силою на Чорному морі.

Польський історик Ожельський писав, що навесні 1575 року, після нападу кримської орди на Україну (це сталося напередодні походу князя Ружинського на Крим), сенатори від українських земель прибули на засідання польського сейму в жалобних шатах. А по всіх цих землях жалоба була суцільною. Татари, як уже мовилося, захопили в полон тисячі бранців. І сила люду полягло від їхніх стріл і шабель...

Тепер же, після нападу козаків під командуванням князя Ружинського на Крим і Туреччину, у цих країнах теж з'явилися підстави для жалоби. Натомість дух українців зміцнів. Вони відчули, що козаки здатні боронити свою Батьківщину. Що Україна має полководця й армію, які можуть дати відсіч навіть такому ворогові, як Османська імперія.

Сам гетьман Ружинський вважав, що настав час закріпити вихід України до Чорного моря. Що цьому заважало? Передусім — фортеця Аслам-город, яка, стоячи поблизу гирла Дніпра, перекривала шлях козацьким ескадрам, що формувались у Січі. До того ж, заволодівши Аслам-городом, можна було перетворити його згодом на власний, дуже вигідний і потрібний порт. Не встигли козаки відпочити після походу на Стамбул, як невгамовний гетьман уже повів їх на цю турецьку фортецю.

Тут може виникнути ще одне запитання. Відомо, що польські королі завжди побоювалися будь-яких виступів українських козаків. Щойно українське воїнство рушало в похід проти татар чи турків, як у Варшаві або Кракові — залежно від того, де на той час перебувала резиденція короля — здіймалася паніка: як це так?! Напад козаків може викликати гнів кримського хана! А на допомогу йому прийде султані А це призведе до війни між Польщею і Туреччиною!

Чому ж гетьман Богдан Ружинський дозволяв собі походи і на Крим, і на Туреччину, не побоюючись гніву польського короля? Бо такою була внутрішньополітична ситуація в самій Речі Посполитій. Після смерті короля Сигізмунда Августа, що сталася 1572 року, в Варшаві не змогли коронувати нового короля-поляка. Чому? Та тому, що Сигізмунд Август (Сигізмунд II) не мав прямого спадкоємця. Таке в будь-якому королівстві сприймалося за національну трагедію, оскільки завжди призводило до тривалої боротьби за трон. Щоб не допустити такого й у Польщі, сейм ухвалив неординарне рішення: надалі королів обирати на засіданні сейму, а не ставити за династичним правом.

Одначе обрати короля теж виявилося нелегко. Претендентів безліч, за кожним — впливові династії, а трон один. Тому "висвятити" нового короля поляки спромоглися аж 1576 року, запросивши на трон семирадського князя — угорця Стефана Баторія, що був чоловіком сестри Сигізмунда Августа, принцеси Анни. А хто ж правив країною у проміжку між смертю Сигізмунда та обранням Баторія, тобто впродовж майже чотирьох років? На певний час вакантний трон припав французькому принцові Генріху Анжуйському. Але Генріх не до вподоби був польським аристократам. Не розуміючи, що реально діється в цій країні, не знаючи психології поляків, француз досить швидко нажив собі багато і дуже впливових ворогів. До того ж ситуація в самій Франції складалася таким чином, що вимальовувалась перспектива посісти трон у Парижі. Одне слово, польські історики й досі твердять, що 1574 року Генріх Анжуйський "утік із Польщі" . Ну, втік то втік. Кому як поведеться, королям теж іноді жилось несолодко. Але самим полякам знадобилося цілих два роки — з 1574 по 1576 — щоб спромогтися на запросини Стефана Баторія: "їді к нам княжіті".

Цей період польського імперського безкоролів'я й використовував — та ще й, як бачимо, досить активно — гетьман Богдан Ружинський. Аслам-город надалі не повинен був стояти перепоною на шляху українських флотилій. Козаки мали право на вільний доступ до моря. Гетьман повів їх на штурм. Козаки здобули могутню фортецю. І, як засвідчують хроністи, вщент зруйнували. Одначе під час штурму, коли висаджували в повітря частину стіни, козацькі сапери помилилися. А сапери всіх часів, як відомо, помиляються тільки раз. їхня помилка коштувала життя гетьманові, який брав особисту участь у закладанні фугасу...

Деякі дослідники звертають увагу на те, що козаки не забували подвигів свого гетьмана. За часів Самійла Зборовського запорожці навіть поривалися знову напасти на фортецю, яку турки собі повернули й відбудували. Зборовському ледве вдалося втримати їх від цього нерозважного на той час учинку, оскільки військо не було готове до штурму. Та думка про помсту за смерть свого гетьмана не полишала козаків.

Загибель гетьмана Богдана Ружинського — того оспіваного в піснях та звеличеного в легендах гетьмана Богданка — можна вважати трагічною втратою не лише козацтва, а й усього українського народу.