Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 18

Маючи такого мудрого, талановитого й енергійного вождя, українське козацтво могло б удатися до спроби створити українську державу задовго до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Ми ж, нащадки козацької слави, маємо зробити все залежне від нас, щоб звитяга князя Ружинського стала надбанням сучасних оборонців нашої Вітчизни. Щоб його ім'я гордо сяяло на борту крейсера чи ескадреного міноносця. Аби прийдешні покоління могли покласти квіти до його пам'ятника...

Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.

Відомостей про цього козацького ватажка (не плутати з гетьманом Павлом Бутом — 1637 р., що мав лише прізвисько Павлюк") дуже мало. Може, тому ніхто й ніколи не говорив про нього в жодному з історичних досліджень. Його ім'я виникає перед нами завдяки одному з універсалів Богдана Хмельницького, датованого 5 січня 1655 року. Щоб нагадати польському королеві та уряду про права й вільності, що їх надав козакам іще Стефан Баторій, Хмельницький посилається на грамоту Баторія, яку той надіслав 1576 року кошовому отаманові Павлюку. Мріяв про таку грамоту свого часу ще гетьман Богдан Ружинський. Це він послав Павлюка до короля з проханням видати її. Але гетьман загинув, а з грамотами, в яких би йшлося про права козацтва, польські королі ніколи не квапились. Отож і вийшло, що просив грамоту гетьман Ружинський, а вручали її посли короля вже кошовому отаманові, його наступникові, Павлюку.

У цій грамоті Стефан Баторій визнає, що козаки мають право контролювати всі землі від річки Дону до Південного Бугу і його притоки Синюхи; Дніпровський і Бузький лимани; а на півночі їхні володіння мають сягати річки Орелі... Тобто, по суті, було окреслено територію козацької республіки, яка надалі мала жити за законами козацького лицарського ордену. Щоправда, королеві хотілося при цьому, щоб козаки ще й ревно трималися законів польського королівства та вірно служили самому королеві. Одначе воля козацького коша рідко коли співпадала з волею польських королів — у чому Стефан Баторій досить швидко переконався.

Завдяки згаданій грамоті кошовий отаман Павлюк увійшов в історію України як один із небагатьох отаманів — не гетьманів, зважте — з якими листувалися королі. І можна не сумніватися в тому, що клопотів кошовому у зв'язку з реформою козацького війська судилось немало. Адже, згідно з грамотою, утворювалось реєстрове козацьке військо чисельністю шість тисяч шабель. З цих воїнів формувалось 6 полків: Корсуньський, Чигиринський, Черкаський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський. За ними закріплювалася земля і цілі поселення...

Одначе поділ козаків на реєстрових (їх у народі звали лейстровими), тобто тих, що служать королеві й отримують за це платню, і нереєстрових, які лишались нібито поза формуваннями, викликало невдоволення значної частини козацтва. Нереєстрові пішли в пониззя Дніпра й утворили там своє військо, назвавши "вельможним Кошем славних низових козаків".

Таким чином отаман Павлюк опинився у вирі політичних, соціальних і суто людських пристрастей. Ясна річ, сам він був серед козаків реєстру, гетьманів якого король призначав особисто. Але відомо, що стати одним з гетьманів кошовому отаманові Павлюку не судилося. Може, тільки тому, що він загинув під час чергового нападу орди. Але пам'ятаймо, услід за Б. Хмельницьким, що був у козаків і такий отаман, був...

Сава Ганжа. Полковник, командир козацького корпусу.

Ми вже не раз натрапляли на постаті українських полководців, про яких наші історики, та й то далеко не всі, згадують двома-трьома рядками, ніби знехотя. І стає прикро, бо ж розумієш: йдеться про талановитих воєначальників, які могли б стати окрасою літопису військової слави будь-якого народу світу.

Належить до такої когорти і полковник Сава Ганжа, який здобув досвід у походах запорізьких козаків на Крим і Туреччину, а по-справжньому уславив себе під час тривалої Молдавської кампанії гетьмана Івана Свирговського (1575 р.).

Велика битва під Сороками (автор "Історії русів" датує її 23 квітня 1575 р.). Як уже розповідалось, українська армія гетьмана І. Свирговського розгромила, в повному розумінні нього слова, велике військо турків під командуванням полководця Кара-Мустафи. Сам Кара-Мустафа, а разом із ним і чимало вищих турецьких офіцерів, потрапили в полон, і Свирговський відіслав їх до Варшави — як гоноровий дарунок польському королеві. Додавши до гурту полонених ще й чималу долю здобичі. Ефектно?! Ще й як!

Так от, одним із флангів у цій битві командував полковник Сава Ганжа. Тут його талант спалахнув так яскраво, що гетьман вирішив доручити йому окрему велику операцію. Він поділив своє військо на два корпуси. Один з них очолив сам, другий віддав під команду полковникові. Завдання стояло не з легких: Ганжа мав перетнути всю територію Молдови, увійти до Валахії і, долаючи опір будь-яких військ — валаських, татарських, турецьких — які трапляться йому на шляху, здобути столицю Валахії Бухарест.

Простежте за картою шлях від молдавського міста Сорок до Бухареста. А тепер уявіть собі, що цей шлях треба подолати ворожою територією, з боями, не маючи ні підкріплень, ні тилового забезпечення, силами порівняно невеликого козацького корпусу. Кількома битвами полковник Ганжа зумів прокласти собі шлях до Валахії, увійшов до цієї загарбаної турками країни і, незважаючи на шалений опір турецьких та союзних їм валаських військ, штурмом здобув Бухарест.

Погортайте всі наші сучасні вітчизняні підручники з історії. Чи знайдете ви там хоч невеличку згадку про цей блискучий рейд, цю вражаючу перемогу. Про те, що Суворов узяв штурмом Ізмаїл, а потім його знову віддали туркам, ми знаємо всі. Чому ж не знаємо про європейської слави полководця, який здобув Бухарест? Тільки тому, що полковника Ганжу не вшановано було чином фельдмаршала чи хоча б генерала? Ну, не існувало тоді в козаків подібних військових чинів!

Він зумів розбити всі війська, які наважувались протистояти йому. Здобув Бухарест. Кілька днів перебув там, закликаючи валахів надалі самим подбати про свою долю: повстати проти турецьких поневолювачів і витіснити їх геть зі своєї землі. Проте зрозуміло, що тривалий час утримувати —до того ж, силами невеликого козацького корпусу — далеку від України столицю іншої держави полковник Сава Ганжа не міг. Тому він залишив Бухарест, передавши його валаському ополченню, і непереможеним повернувся до Молдови, на з'єднання з військом гетьмана. Ну, хіба це не шлях маршала? До речі, як одне з вищих військових звань воно відомо було у Франції ще з XIII століття.

Сам гетьман І. Свирговський у цей час заволодів Яссами, а потім спустився берегами Пруту й Дунаю до Кілії. Тут, у битві проти набагато чисельніших військ, він зазнав поразки — так само, як зазнав її і союзник козаків, молдавський господар Іон Вод а-Лютий, — і загинув. Проте решткам його корпусу вдалося вирватися з оточення і повернутися до Молдови, де вони цілком випадково зустрілися з корпусом Сави Ганжі. Сталося це, як твердять дослідники, після тривалих блукань "гетьманців". Та коли все ж таки сталося, полковник

Ганжа швидко зумів дати лад цьому війську, ввів його до свого корпусу і гідно, як і належить переможцеві, привів на Січ.

Як склалася подальша доля талановитого полководця —невідомо. Він цілком міг стати чи гетьманом, чи кошовим отаманом. Але не став. Бо літописці зафіксували б це. Та ми з вами вже знаємо, що великий внесок в антитурецьке повстання молдаван під проводом господаря Молдови Іона Води-Лютого зробив саме він, український полковник Сава Ганжа. Переможець битви під Бухарестом.

Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.

Під час одного з походів на Крим Богдан Ружинський (Богданко) поставив собі мету визволити всіх полонених, яких татари нагнали до Козлова та Кафи. Але як це зробити? Гетьман розумів, що варто йому наблизитись до названих міст, як полонених негайно переправлять на кораблі і відвезуть до Туреччини чи до іншого міста Криму. Щоб не дати татарам такої змоги, Богданко спорядив козацьку флотилію під командуванням військового осавула Нечая.

Цей офіцер уже мав досвід морських походів, показав себе в них добрим флотоводцем, і гетьман вважав, що цілком може покластися на нього. Поки Богданко добувався до Козлова та Кафи суходолом, розвіюючи загони ординців, що намагалися перешкодити його просуванню, флотилія Нечая з п'ятьма тисячами козаків на борту перекрила підходи до портів цих міст. Дочекавшись, поки гетьман приведе своє військо під Кафу, Нечай висадив з моря великий десант та обстріляв фортецю з корабельних фальконетів. Жодного ворожого корабля чайки не випустили у відкрите море. Козаки брали їх на абордаж, топили чи пошкоджували.

Як засвідчує автор "Історії русів", Нечай у цьому бою поводився настільки продумано і вміло, що коли військо гетьмана підійшло до Кафи, місто вже було заблоковане не лише з моря, а й з боку гір. І Кафа — цей проклятий від кількох поколінь українців ринок невільників — перейшла до рук козаків. Понад 500 полонених стали вільними. Увесь гарнізон фортеці козаки винищили, вважаючи, що работоргівці не мають права на полон.

Так само Нечай збирався блокувати й Козлов. Але поблизу річки Салгір козаків перестріла велика делегація, яка від імені хана попросила їх не йти на Бахчисарай і взагалі припинити похід. А щоб улагіднити козаків, кримчаки повернули їм усіх полонених християн, які на той час були в Криму. До того ж, піднесли багаті дарунки. Маючи 713 визволених, гетьман вирішив, що своє завдання він виконав і може вертати в Україну.

А що мав діяти Нечай? Наділивши його повноваженнями наказного отамана, гетьман звелів йому йти до берегів Туреччини — до Синопа і Трапезунда, і спробувати визволити ще й тих бранців, які вже опинилися по той бік моря. Зараз навіть важно уявити собі, як, маючи під своїм командуванням лише п'ять тисяч воїнів, можна було зважитись на таку операцію. Проте козаки справді були професіоналами найвищого рівня — на диво хоробрими, витривалими й досвідченими вояками, для яких смертельна небезпека давно стала способом життя. До того ж вони покладалися на свого талановитого флотоводця, отамана Нечая.

Давні хроніки кажуть, що й цього разу вірниками козацької мужності стали їхні перемоги.