Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 29

До того ж, його треба утримувати, давати йому постій. Все це й примусило козаків зайнятися збиранням податків на Київщині, а самого гетьмана — ще й спорядити великий загін на чолі з Матвієм Саулою, наказним отаманом, до Білорусії. Але не з політичних інтересів.

Наші дослідники справді забувають, що дії отаманів і гетьманів козацьких частенько мотивувалися не потребами політики, а тим, що їхня армія була суто професійною і жила з війни. Щоб зрозуміти це, варто порівняти витяги з двох листів, що їх наводить Яворницький, але з різного приводу і без аналізу.

Ось як виправдовував свій похід в Угорщину С. Наливайко в листі до короля Польщі Сигізмунда III: "Не маючи вдома заняття, а марно жити не звикши, ми за листом до нас християнського цісаря, подались у цісарську землю, де не за гроші, а з власного бажання лицарського прослужили немало".", А ось як виправдовував напади на поміщицькі маєтки та похід у Білорусію гетьман Лобода в листі до польського головнокомандувача Я. Замойського:

"..Якщо ми прийшли в цей край, то причина цього для кожного за нас очевидна: у цей зимовий час негоди (листа писано в січні 1596 року — Б.С.), коли ти нікуди не вимагаєш нас на допомогу, Бог знає куди нам піти; тому покірно й принижено просимо, будь ласкавий, не борони нам хліба-солі".

Отак: якщо армії не давати змоги здобувати провіант на чужій землі, вона починає шукати його на власній. Тими ж самими способами. З цього й почався похід — кривавий, руйнівний — до Білорусії.

До речі, в цьому листі Лобода різко й категорично висловив своє ставлення до Наливайка: "Щодо того свавільного чоловіка Наливайка, котрий, майже зовсім забувши страх Божий і занедбавши все на світі, зібрав на свій розсуд людей свавільних і чинив великі збитки короні польській, то ми про нього ніколи не знали і знати не бажаємо".

Ясна річ, цей пасаж проти Наливайка можна, маючи таке бажання, витлумачити, як дипломатичний хід. Проте подальша поведінка Лободи показує, що він і справді всіляко намагавсь утриматися від участі в повстанні, націлюючи козацтво на зовнішніх ворогів. Але одразу ж постає питання: кого вважати зовнішнім ворогом, а кого внутрішнім?

Опинившись у скрутному становищі на річці Сині Води, загнаний військами Жолкевського у степи, де ні укріпитися, ні прохарчуватися, Наливайко знову звертається до Лободи: допоможи! С. Жолкевський, командуючий польськими військами, знає про ці зносини і теж надсилає листа Лободі: бери своїх козаків і вертайся на Січ, не май діла з такою непорядною людиною, як Наливайко! І все ж доля звела їх — Наливайка і Лободу — разом.

Перед остаточним з'єднанням з повстанцями козаки обрали гетьманом Саулу. Можна не сумніватися, що вони зробили це, знаючи, що Наливайко не терпітиме команд Лободи, а Лобода не витримає на посаді командувача Наливайка. Тож Саула, який уже здобув авторитет під час білоруського походу, виявився вдалою альтернативою обом гонористим ватажкам.

Та коли в битві під Білою Церквою Саулі одірвало руку, козаки все ж обрали за гетьмана Лободу, а не Наливайка. І, зрештою, це знову призвело до конфлікту між ватажками. Хоча дехто з козаків виправдовував необрання тим, що й Наливайка теж було поранено (нехай і легко) в тій-таки битві в урочищі Гострий Камінь під Білою Церквою. Ми могли б не зупинятися так докладно на цих стосунках, але, не знаючи їх, важко зрозуміти, що діялося потім, коли поляки оточили повстанське військо в таборі на річці Солониці.

Табір було укріплено досить надійно: високий вал, вози в 5-6 рядів, тридцять гармат. З одного боку табір захищало непрохідне болото.

Після двох тижнів голодного стояння в таборі, Лобода зрозумів, що битви їм не виграти. Кінчалися набої для рушниць і гармат. Не було води, нічим було годувати коней. У таборі перебувало кілька тисяч біженців. Усе це змушувало Лободу вдаватись до переговорів з польським командуванням про перемир'я. Згадаймо, як успішно здобував він дипломатичні перемоги під час переговорів з коронним гетьманом М. Вишневецьким і князем Острозьким, що діяли від імені польського уряду. Та ці ж таки переговори давали підстави Наливайкові і його прихильникам підозрювати гетьмана в зраді.

Кілька днів тривали бурхливі дебати між запорожцями та реєстровиками. Під час однієї із сутичок (наприкінці травня 1596 р.) "наливайківці" вбили гетьмана Григорія Лободу, сподіваючись, що гетьманом оберуть Наливайка. Але й цього разу низові козаки відмовили Наливайкові в довірі й обрали чергового альтернативного гетьмана — Стефана Кремпського.

На жаль, життя своє гетьман Григорій Лобода закінчив безславно. Але це аж ніяк не повинно принижувати його заслуг перед козацтвом, перед Україною. І я рішуче проти того, щоб цей талановитий полководець і надалі залишався в нашій історичній та художній літературі лише як антипод Наливайкові, як зрадник повстанців, як "угодовець", що за будь-яку ціну шукав миру з поляками,

Я певен, що Лобода одразу відчув: Наливайко — не з тих вождів, що здатні привести народ до перемоги. Його програма дій і його способи досягнення мети — не ті, які можуть здобути підтримку всього народу. Лобода діяв, виходячи з власних міркувань, власних переконань; з того бачення військової і політичної ситуації, яка дозволяла йому шукати ворогів не в середині держави, а поза її межами. Принаймні поки що, на той час, шукати поза її межами. Тож нехай народна слава С. Наливайка не затьмарює слави іншого талановитого полководця — Григорія Лободи.

МАТВІЙ САУЛА, полковник, наказний кошовий отаман, гетьман повстанської армії.

"Для будь-якого українця, що поважає себе. Запорізька Січ — то духовний храм, нації, в якому всі вожді і герої занесені в іконостас; мощі всіх полеглих у бою грішників визнані святими, а самі грішники спокутували свої провини на вівтарі Вітчизни... власними мощами".

Богдан Сушинський

Якщо про Матвія Саулу (в деяких джерелах — Шаулу) й згадують, то лише побіжно і лише у зв'язку з повстанням Наливайка. Звичайно, злет і занепад гетьмана пов'язані саме з цим повстанням, одначе варто б сказати про нього й окреме слово.

Як і про багатьох інших козацьких ватажків, відомостей про Саулу маємо обмаль. Вважають, що родом він з Київщини. Судячи з усього, не з аристократів, а мабуть, із козаків. Рік народження не з'ясовано. Коли сформувалося військо Григорія Лободи для походу проти турків і татар, що діяли в Молдові (восени 1594 р.), Матвій Саула командував одним з козацьких полків. З цим полком він і воював під Цецорою, Сучавою, брав штурмом столицю Молдови Ясси.

Восени 1596 року, коли гетьман Лобода обрав собі за резиденцію місто Овруч, гостро постало питання про забезпечення війська продовольством, зброєю та всім іншим. Певні загони займалися цим і на території України. Але їх зусиль виявилось замало. Тоді гетьман спорядив окремий посилений полк до сусідньої Білорусії. Його завданням було: пройти по польських гарнізонах міст Білої Русі, винищити в боях окремі польські загони і повернутися до Овруча з обозом

продовольства. Очолив цей бойовий та інтендантський похід Матвій Саула, що став на той час наказним кошовим отаманом.

Подробиць походу тепер вже не знає ніхто. Проте відомо, що діяв Саула в подніпровських районах Білорусії. Здобув там кілька визначних перемог над поляками. Штурмом узяв Могилів. "Інтендантський" наказ гетьмана Саула теж успішно виконав. У Бихові він завантажив основну частину здобутого провіанту на човни і, прикриваючи флотилію береговими загонами кінноти, попрямував до Києва. Там він і зустрівся з військом Григорія Лободи, що спеціально прибуло до стольного града, аби з'єднатися з корпусом отамана.

І тут сталася цікава річ. Досі гетьманом вважали Г. Лободу. Він виводив козаків із Січі, він виряджав Саулу в білоруський похід. Та після об'єднання двох військ постало питання про нового гетьмана. І козаки віддали перевагу Матвієві Саулі. Чому? По-перше, своїм білоруським походом Саула продемонстрував мудрість полководця, показав себе поміркованим, розсудливим керівником козацького товариства. По-друге, козаки знали, що між Лободою і Наливайком існує непорозуміння, яке щомиті може перерости в одверте протистояння. Отож, передаючи булаву Саулі, козаки сподівалися таким чином пригасити амбіції обох ватажків та врівноважити їх позиції. На жаль, як побачимо згодом, цього їм досягти не вдалося.

Ще перебуваючи в Києві, новий гетьман почав бойові дії проти поляків. Зокрема, він дав завдання полковникові Саську рухатись у напрямку Фастів — Біла Церква, винищуючи загони поляків, що діяли там під командуванням Кирика Ружинського, рідного брата колишнього гетьмана запорізького козацтва Михайла Ружинського. За гетьманування брата, князь Кирик теж був на Січі і водив у бій козацькі загони. Але тепер, під час повстання Наливайка, він був одним із командирів польського війська. Ось так учорашні спільники ставали ворогами.

Полковникові Саську не дуже пощастило. Та все ж він зупинив просування князя Ружинського в бік Києва. Щоб ще якось виграти час і дістати змогу сформувати нові загони повстанців та зайняти вигідні позиції, Саула звернувся з листом до коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, в якому пропонував примирення. А князь К. Ружинський, теж діставши такого листа, здивувався ще й з того, що гетьман пропонує йому роль посередника в переговорах із Жолкевським. Хоч Саулу можна зрозуміти. Він звертався до князя як до колишнього козацького полковника, якого чимало запорожців добре знали і на слово якого могли покластися.

Одначе і Жолкевський, і Ружинський розуміли, що ці пропозиції — лише тактичний хід. І переговори не відбулися. Перша по-справжньому велика й запекла битва між військами Ружинського й Саули сталася під Білою Церквою. Містом і фортецею володіли поляки. І фортечний замок, і саме місто були добре укріпленими. Замок, що стояв на високій горі, взагалі мав славу неприступного. Проте козаки й не поспішали штурмувати його. Вони створили поблизу міста власний укріплений табір, і почалася боротьба нервів та дрібних загонів, що не давали спокою обом військам.

Хтозна, як довго це тривало б, якби Ружинський, нарешті, не зважився. Вночі він вивів із замка маже весь гарнізон і кинув його на штурм козацького табору.