Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 30

Проте через своїх розвідників козаки вже знали про наміри поляків. І в той час, коли Ружинський підкрадався до козацької "фортеці на колесах", Наливайко зі своїм загоном уже входив через задні ворота в місто.

Залогою козацького табору командував сам гетьман Саула. Людей у нього було обмаль. Та гетьман зумів так організувати оборону, що козаки не тільки вистояли, а навіть спромоглися відтіснити поляків. Скориставшись із цього, Наливайко зайшов полякам у тил, і вони опинились в оточенні. Тільки незначна частина їх змогла вирватися з цього пекла і повернутися в замок.

Перемога козаків була б цілковитою, якби в цей час не підійшов з великим загоном сам коронний гетьман Жолкевський. Сили були надто нерівними, тож козакам довелося без бою відходити в бік Трипілля. Але відступ тривав недовго. Нагледівши придатну місцину — в урочищі поблизу села Чорний Камінь — козаки знову отаборилися.

В оцінці битви, що невдовзі розпалилася там, джерела різко розходяться. Польські дослідники вважають, що перемога була за поляками. Українські — за козаками. Мені ж здається, що битва взагалі не виявила переможця. Після навального штурму поляків козаки все ж відтіснили їх, і ті так і не змогли вдертися до табору. Українці ж знялися й організовано відступили в бік Переяслава. То кого ж тут можна вважати переможцем? Інша річ, що штурмові передував сильний гарматний обстріл. І сталося так, що гетьманові Матвію Саулі одірвало руку. Тримався він при цьому мужньо, проте командувати, ясна річ, уже не міг. Поранення, тільки легше, дістав і Наливайко. Загинув ще один впливовий козацький командир — полковник Сасько. Отже, обставини склалися так, що гетьманську булаву знову мусив прийняти Г. Лобода.

Під час оборони в Солоницькому таборі поблизу Лубен, де проходила, можна сказати, остання дія повстанської драми, полковник Саула теж перебував серед повстанців. Але стан здоров'я його був таким, що після вбивства гетьмана Лободи прийняти булаву він уже не міг. Гетьманом став інший полковник — Стефан Кремпський. Що ж до Матвія Сау-ли, то повстанці (угодовська частина їх, як заведено уточнювати, витлумачуючи цей ганебний вчинок), видала його, тяжкопораненого, полякам, сподіваючись за таку ціну здобути собі порятунок. Видали і Наливайка. Страчено Саулу у Варшаві, але раніше за Наливайка. Кат спочатку відрубав йому вцілілу руку, потім ноги, і аж тоді — голову. Така люта кара мала залякати козаків. Але викликала протилежну реакцію, збудила ще більший гнів на поляків.

Так загинув один із славних козацьких лицарів, ім'я якого має право на окремий рядок у нашій вітчизняній історії.

Стефан Кремпський, полковник запорізького козацтва, гетьман повстанського війська.

Навіть Д. Яворницький, який загалом з повагою ставився до будь-кого з козацьких діячів, вводить його нам у свідомість фразою: "Розбрат серед козаків призвів до того, що "наливайківці" вбили Лободу, обравши замість нього своїм вождем якогось Кремпського" (підкреслення моє — B.C.). На жаль, "якимось Кремпським" він і залишається в нашій історії.

Але уважніше, наскільки це можливо, придивімося до цієї постаті. Що ми знаємо про Кремпського? Ні дати народження, ні дати смерті. Проте відомо, що за часів гетьманування Богдана Микошинського він уже був козацьким полковником. У поході козаків до Молдови навесні 1695 року командував полком, що діяв самостійно. Його ж таки полк становив основу війська гетьмана Лободи, коли той мав осидок у місті Овручі. Брав активну участь в боях під Києвом, Білою Церквою... Саме С. Кремпський очолював невеличкий гарнізон Канева, коли до нього підійшло військо Жолкевського. Після запеклого бою, розуміючи, що такими малими силами міста втримати не вдасться, Кремпський посадив козаків на човни і пішов угору Дніпром, урятувавши таким чином і козацьку флотилію, і рештки свого полку.

А потім був найтрагічніший період оборони Солоницького табору. Коли гетьман Лобода став жертвою підступного вбивства; пораненому Наливайкові запорізькі козаки не довіряли, як "убивці", а колишній гетьман Саула (з відірваною рукою) перебував у важкому стані, погляди козаків і всіх повстанців звернулися до цього полковника. Тільки він не брав участі у чварах з приводу булави. Його полк зберіг найкращу боєздатність. Він здатен урятувати становище.

Найперше, до чого вдався Кремпський по тому, як прийняв булаву, це заспокоїв обидва табори — "наливайківців" і "лободинців" — і закликав їх до спільної оборони. Він наказав закласти посеред табору окопи і, посадивши до них кращих стрільців, досить успішно відбивав усі спроби поляків прорватися в глиб території. Ще один його прийом: відчувши, що поляки готуються до чергового нападу, Кремпський посилав загони охочих, які несподівано виривалися з табору і нападали на табір поляків. Подеколи їм навіть вдавалося захоплювати кількох польських офіцерів, яких вони страчували перед очима в усього польського війська.

На що ж важив Кремпський, вдаючись до таких засобів боротьби? Звичайно, прагнув деморалізувати військо противника. Бо коли козаки були у важкому стані, то не легше було й полякам. Там теж бракувало харчів, воду доводилося пити з річки — застояну і брудну. Але якщо козаки були звичними до польових умов та до життя надголодь, то польська шляхта звикала до цього важко. Тож і сподівалися повстанці, що врешті-решт вороги не витримають і почнуть шукати перемир'я. Можливо, так воно й сталося б, але в цей час полякам надійшло підкріплення з Києва, яке мало в своєму обозі і продовольство, і, головне, важкі гармати. Кілька днів підряд — з 4 до 8 червня — поляки безкарно обстрілювали табір повстанців важкими ядрами, призводячи до тяжких втрат.

Завдання Кремпського ускладнювалося ще й тим, що Наливайко не визнавав його зверхності. "Наливайківці" відгородилися від основного табору і діяли на свій розсуд. Відомо, зокрема, що С. Наливайко кілька разів водив полк на прорив облоги. Але ніколи не узгоджував своїх дій із Кремпським, а отже, й не діставав підтримки від нього. Чи ж варто дивуватися, що всі спроби прориву закінчились невдачею?

Після посиленого артобстрілу коронний гетьман С. Жолкевський повів 8 червня свої війська на штурм. Кінні атаки мало що давали, тож він наказав усім кавалеристам спішитися. Помітивши це, козаки зрозуміли, що цього наступу їм не витримати. З піхотою доведеться битися врукопаш, а сили були нерівними. Тоді в таборі повстанців ударили в бубни та заграли в сурми, подаючи знак, що готові до переговорів. Умови поляків відомі: видати Наливайка, Саулу і третього, мало знаного нам ватажка — Шостака. Про Кремпського не йшлося. Можливо, поляки й не знали, що гетьманом обрали саме його. А може вважали, що цей новоспечений вождь дістанеться їм і так. Серед засновників повстанського руху імені його однаково не було.

Звичайно, можна звинувачувати Кремпського, що він, як гетьман, допустив до того, щоб повстанці виловлювали своїх ватажків та віддавали їх полякам — адже нічого ганебнішого для козаків не вигадаєш. Але не варто поспішати. Згадаймо, що табір розколовся на дві ворогуючі сторони. Що в ньому перебувало, шукаючи захисту, близько 12 тисяч мирного населення. Що серед оборонців були сотні поранених, хворих і просто знесилених. Що вже не стало зарядів ні для гармат, ні для рушниць. Тобто ситуація в розмежованому возами й ворожнечею таборі стала некерованою. І було дуже багато людей, здатних душу чортові продати, аби лишень урятуватися. Що міг вдіяти за таких умов Стефан Кремпський? Але зауважу: жодних свідчень того, що Кремпський сам брав участь у розпалюванні ворожнечі між Наливайком та Лободою, або у видачі ватажків полякам — не існує. Згодом у своїх нотатках Жолкевський так прокоментував момент найгострішого конфлікту: "Нарешті настигло сім'я ворожнечі... посіяні [мною] між Лободою, з одного боку, і Наливайком з його прибічниками — з другого". Тобто робота по розкладу противника провадилася досить активно.

Коли, видавши ватажків і віддавши всю артилерію, повстанці почали виходити з табору, поляки підступно кинулися на них і заходилися просто нищити. В цій ситуації Кремпський повівся так, як і личило повестися відважному полководцеві. Він згуртував найбоєздатніших козаків-верш-ників і, вдаривши в одне місце облоги, зумів її прорвати. Чимало козаків у тій січі загинуло. Але понад півтори тисячі з них гетьман Кремпський усе ж порятував. Вони відірвалися від переслідувачів і втекли в степ. Цим учинком Кремпський не тільки зберіг ціле добірне військо степових лицарів, які ще потім не раз показали себе в боях, а й зіпсував полякам свято остаточної перемоги. Бо ж кого тоді вони вирубували в таборі повстанців — поранених, жінок та дітей.

Ясна річ, можна закинути Кремпському, що, вирвавшись з оточення, він кинув напризволяще тих, хто прорватися, пройти крізь польські лави не зміг. Але ж гетьман добре розумів, що вирятувати всіх йому несила. Отож рятував тих, кого міг.

Існує версія, що, вивівши козаків з оточення, Кремпський натрапив на отамана Підвисоцького, що з порівняно невеликим загоном підійшов по Дніпру на чайках і стояв напроти гирла Сули. Допомогти повстанцям, що були блоковані в таборі, цей отаман не міг. Але відтягував сили поляків, діючи в них у тилу. Об'єднавшись із цим загоном, Кремпський повернувся на Січ, де на той час перебувала лише невеличка залога.

Як склалася подальша доля цього відважного полковника, невідомо. В ті часи довго гетьманської булави, як правило, не носили. Тож, можливо, і йому козаки не могли подарувати поразки на Солониці та видачі полякам Наливайка і Саули. Але хочеться вірити, що за всіх умов цей мужній козак до останнього дня залишався справжнім лицарем Січі.

Каспар Підвисоцький. Полковник, кошовий отаман.

Досі ще нікому не спадало на думку виокремлювати цього козацького ватажка, тож ім'я його можна віднести до незнаних. Навряд чи запам'ятовували його навіть ті, хто натрапляв на нього в розвідках Д. Яворницького в "Історії запорізьких козаків".

Уперше про цього козацького офіцера згадано у зв'язку з повстанням Криштофа Косинського, оскільки зберігся лист гетьмана Богдана Микошинського до Каспара Підвисоцького, в якому мовилось про те, що кримський хан збирає орду для нападу на Україну, а звістку про це надіслав сторожовий загін Косинського.