Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 37

Самозванець зазнав там поразки, але козаки воювали так, як їм і годилося. Історія донесла до нас факт, що саме козацька піхота, яка прикривала козацькі артилерійські редути, своєю мужністю врятувала Лжедмитрія від цілковитого розгрому. Заплативши своїм жителям, козаки затримали росіян і дали змогу польським військам "царевича" відійти в напрямку Рильська.

Можна було б докладніше говорити про ці події, але ми не маємо достеменних відомостей, хто саме з козацьких отаманів командував козаками. Найімовірніше, вони не мали свого спільного командування, а діяли окремими полками чи загонами під рукою Лжедмитрія та польських генералів.

Зате добре відомо, що під час походу Лжедмитрія II (1607-1610) понад 13 тисяч українських козаків (тут були не тільки запорожці, але й реєстрові, городові та надвірні козаки) воювали під проводом князя Романа Ружинського. Який, утім, обіймав загальне керівництво усіма польсько-українськими військами.

Перша битва між ними і московітськими військами князів Дмитра Шуйського і Василя Голіцина сталася поблизу Орла. Вона була запеклою і кривавою. Російські війська зазнали нищівної поразки і врятувалися тільки тому, що їх відступ прикрили германські найманці, які невдовзі перед битвою виказували нібито бажання перейти на бік Лжедмитрія. Рештки цього полку, на чолі з полковником Ламсдорфом, після розгрому, знову звернулися до "царевича" з проханням прийняти їх на службу. Та їм не повірили. Побоюючись зради, а також із помсти, князь Ружинський наказав козакам стати з найманцями до бою і вирубати їх. Що й було негайно виконано.

Коли Лжедмитрій II заклав свій табір поблизу Тушино під Москвою, козаки й тут становили чи не основну військову силу. До нас дійшли відомості про битву війська князя Романа Ружинського побіля села Батнівки. Тут козакам протистояла рать воєводи Андрія Ртищева. Бій тривав довго і був надзвичайно запеклим. І козаки не просто перемогли російське військо, а "витяли його, мов траву"* Самому Ртищеву пощастило врятуватися тільки дивом. З невеличким загоном особистої охорони він утік до містечка Устюжна. Об'єднаному загонові поляків, литовців і українців треба було негайно кинутися навздогін, але Роман Ружинський дещо згаяв час, захопившись дрібнішими сутичками з ворогом. Зрештою, Устюжна не становила для нього якоїсь особливої цінності. Після нетривалої облоги цієї фортеці і кількох досить млявих штурмів, князь відвів свої війська до тушинського табору.

Тут слід нагадати, що князь Ружинський був надзвичайно обмежений у своїх діях, адже "політику" цієї війни творив не він, а Лжедмитрій та польський король. У цей час до Тушинського табору позбігалося чимало російських дворян, які одверто виступали проти царя Василя Шуйського. Після тривалого перегруповування цієї войовничої опозиції, її представники поїхали під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда Ш, і звернулися до нього з проханням дати згоду на царювання свого сина Владислава.

Маючи таку вагому підтримку російської опозиції, С. Жолкевський привів свої війська під Москву і з'єднався тут з військами князя Ружинського. Цар кинув проти них останній свій резерв — дружину під командуванням свого брата Дмитра. Одначе поляки й козаки князя Ружинського знову розгромили російське військо.

Отже, шлях на Москву відкритий. Столицю росіян захищає тільки нечисельний гарнізон. Щоб запобігти штурмові, бояри скинули Шуйського з трону, створили новий уряд і, після нетривалих переговорів з С. Жолкевським, самі відчинили перед ним браму Москви. Отак і сталося, що князь Роман Ружинський зі своїми козаками опинився в російській столиці, де війська Речі Посполитої пробули, як відомо, до жовтня 1612 року — коли змушені були відійти під тиском ополчення на чолі з Мініним і Пожарським.

Далі за діяннями князя Романа Ружинського як полководця простежити не вдається. Очевидно, він повернувся в Україну, до своїх володінь.

Кернозинський, полковник війська запорізького.

У кожній війні виринають полководці, імена яких входять в історію тільки на якомусь досить короткому відтинкові часу. Саме такою постаттю є полковник Кернозицький. Під час дій польсько-українського війська в Московії, обставини склалися так, що значна військова сила зосередилася в Новгороді. Місто це далеко від Москви, проте польське командування не випускало його з поля зору. Чому? Адже тамтешній гарнізон аж ніяк не міг вплинути на перебіг подій під столицею, де вже йшлося до того, що Шуйського ось-ось позбавлять влади.

Річ у тім, що саме в Новгороді перебував один з претендентів на російський престол, небіж царя князь Михайло Скопін-Шуйський. Гарнізон міста, по суті, підлягав йому, і на цій основі князь формував велике ополчення, з яким збирався вирушати на допомогу Москві. Але й це ще не все. Князь Скопін-Шуйський розгорнув надзвичайно активну діяльність на дипломатичній ниві. Вів переговори з представниками шведського короля, намагаючись відірвати шведів від союзу з поляками, пропонував шведським військам влитися до його ополчення на умовах найму. А це вже становило певну небезпеку.

Поляки бачили дві розв'язки проблеми князя Скопіна-Шуйського: умовити царевого небожа перейти на бік Лжедмитрія, або ж захопити місто. З останнім і вирядили до Новгорода запорізьких козаків на чолі з полковником Кернозицьким. Однак до міста ще треба було дійти, а шлях перепиняло кілька російських гарнізонів. Тому козаки взяли в облогу й штурмували Торжок. Далі під їхніми ударами впала Твер. Та, очевидно, полковникові хотілось випробувати й мирний варіант, і він розпочав таємні переговори з одним із новгородських воєвод, Михайлом Татіщевим. Це не минуло уваги спадкоємця трону. Після чергової зустрічі з козацьким посланцем, Татіщева схопили агенти спадкоємця і скарали на смерть.

Полковникові Кернозицькому не лишалося нічого іншого, як розпочати облогу Новгорода. Та до штурму не дійшло-ся, бо на допомогу князеві Скопіну-Шуйському прибуло кілька російських і шведських підрозділів. Тверезо оцінивши ситуацію, Кернозицький з'ясував, що підмоги від поляків чекати марне і відвів свій загін від Новгорода. Зате під Старою Руссою козаки стали-таки до бою з російсько-шведськими військами. Сподіватись на перемогу козаки не могли, бо сили супротивника значно переважали їх кількісно. Але й розгромити їх Скопіну-Шуйському не вдалося. Підчас відступу до головних польських сил козаки дали ще один бій російським військам, цього разу поблизу Твері.

Звичайно, тут може виникнути питання: "А чого досягли козаки, беручи участь у польсько-російській війні?*. Запитання справедливе, тільки адресувати його треба не козакам і не полковникові Кернозицькому. Бо чого, в такому разі, козаки досягли у Лівонській війні, у походах до Молдови? Вони були воїнами і виконували накази уряду Речі Посполитої, до складу якої входила тодішня Україна. Виконували, якщо тільки не повставали проти цього уряду та самої Польщі. Але це вже інша історія.

Олевченко, гетьман українського козацтва.

Польсько-російська війна часів Лжедмитрія Другого висунула ще одну помітну на той час постать — гетьмана Олевченка. Історія його сходження на козацький Олімп дуже нагадує історію Северина Наливайка. Згадаймо, як Наливайко, забажавши взяти участь у турецько-німецькому конфлікті, з власної волі зібрав козацький загін і розпочав бойові дії проти кримських татар, що йшли на допомогу туркам (ідея повстання виникла в нашого звитяжця згодом).

Те саме й з Олевченком (в деяких джерелах — Оленченко). Він теж вирішив стати учасником польсько-російської війни. І теж на чолі власного загону. Король і місцеві польські адміністрації заохочували такі формування, центрами яких були Канев, Черкаси та Переяслав. І на час походу Лжедмитрія II ополчення становило вже понад 10 тисяч, тобто, за уявленнями тодішніх полководців, це вже була велика армія.

Восени 1609 року ці козацькі загони, обравши своїм гетьманом реєстрового полковника Олевченка, приєдналися до польської армії, яку повів до Московії сам король Сигізмунд ІІІ. Безпосередньо ж керували військами коронний гетьман Польщі Станіслав Жолкевський і канцлер (тобто прем'єр-міністр) Великого князівства Литовського Лев Сапіга, що водив у бій литовські загони, підсилені ротами німецьких найманців. Одначе українські козаки слухалися в основному тільки свого гетьмана, а з наказів короля та польського командування виконували лише ті, що визначали загальну схему "російського походу".

Відомо, що першим великим містом, облогу якого козаки почали разом з королівським військом, був Смоленськ. Табір українців, а отже й ставка гетьмана Олевченка, були поблизу Духівського монастиря. Поляки обрали тактику тривалої облоги могутньої смоленської фортеці. А козакам, звиклим до далеких степових походів, таке стояння було не до вподоби. Тому, як свідчать хроністи, Олевченко то відводив свої полки від міста, винищуючи дрібні російські гарнізони по навколишніх містах та добуваючи собі харч, то знову повертався під стіни Смоленська, щоб поцікавитись у поляків та литовців: "Стоїмо, хлопці? І що вистоїмо?".

Деякі наші історики, зокрема В. Голобуцький, пояснюють тривалість облоги тільки надзвичайною мужністю смоленського гарнізону та ополчення. З цим можна було б і погодитись, якби поляки штурмували місто. Але вони, а з ними й українські козаки, просто чекали, коли воно саме здасться. Не хотіли втрачати людей. Чи були підстави для таких сподівань? Може, й були, бо в цей час у Москві виникла змова проти царя Василя Шуйського, і велика група впливових бояр та воєвод пробилася до Тушинського табору поляків. Вона оголосила, що не хоче бачити Шуйського на троні і пропонує польському королеві угоду: вкласти мир і разом увійти в Москву. З цим російські бояри й прибули під Смоленськ, до ставки Сигізмунда ІІІ. А ще прагнули ці заколотники, щоб король Сигізмунд дозволив коронувати на царство в Росії свого сина Владислава (майбутнього короля Польщі Владислава IV).

Польський король, як відомо, не мав наміру залишати на російському престолі королевича Владислава. Він хотів приєднати Московію до польського королівства та додати до свого титулу ще й титул "короля Московського", Але це вже закулісно-політичні нюанси.