Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 38

Для нас же важливо те, що угоду такого змісту між поляками й боярами було вкладено, і на її підставі Жолкевський повів частину польських військ до Москви. Разом з ними знялися з-під Смоленська й полки гетьмана Олевченка.

Намагаючись не допустити з'єднання двох польських армій — Жолкевського і королевича Владислава (він очолював Тушинський табір) — цар кинув проти польсько-козацького корпусу свій останній резерв — корпус свого брата Дмитра Шуйського. Але 24 червня 1610 року поблизу села Клушино російські війська зазнали розгрому. Активну участь у цій битві взяли й козаки гетьмана Олевченка. Відтак шлях до столиці Росії став вільний. А за місяць бояри-змовники скинули Шуйського й відчинили перед військами Жолкевського ворота Москви.

Цікава деталь: якщо під Смоленськом українські козаки особливої ініціативи не виявляли, то коли дійшлося до визволення від росіян міст Сіверської України — Новгорода — Сіверського, Стародуба, Чернігова, то тут вони показали і мужність, і відвагу. Бо кращої нагоди для визволення цих міст годі було чекати. Щоправда, міста були українські, але після звільнення їх жителі мусили складати присягу на вірність польській короні. Та що вдієш? Незалежної України поки що не існувало. А козаки вірили, що незабаром очистять ці міста і від польських гарнізонів: Польща все ж таки поставала перед ними слабшою, ніж велетенська Росія.

Історика Д. Яворницького (він же — Еварницький) вважають у нас мало не канонічним. Але якби його шанувальники уважніше читали "Історію запорізьких козаків", то звернули б увагу на один дивний факт: у більшості випадків, особливо коли мова йде про війну з Росією (та й не тільки з нею), козаки постають з її сторінок, як грабіжники й розбишаки, що поводяться з переможеними з надзвичайною жорстокістю. Я розумію, що книжку він писав за часів Російської імперії, що користувався російськими та польськими джерелами, які висвітлювали дії козаків зі своїх позицій. Але ж історик — на те й історик, щоб подеколи критично поставитися до тих джерел, осмислити, про що в них ідеться. Хіба у війні поляків з росіянами жорстоко поводилися тільки козаки? Або, може, поляки забезпечували козаків продовольством? Чи, може, для Яворницького лишалося таємницею, що в ті часи мало не всі армії дбали про себе самі, обдираючи місцеве населення? Навіть коли це було населення їхньої країни.

Може, на цьому не варто було б акцентувати увагу. Але саме коментуючи дії козаків гетьмана Олевченка (йому відведено кілька рядків), Д. Яворницький береться до аналізу їхньої поведінки. І ось як велемудро це робить: "Відмінність історичної долі, різниця в культурі, мові, одягові, почасти в обрядовості, зробили південноросів, а особливо запорізьких козаків, багато в чому несхожими з великоросами. І за зовнішніми проявами, і за внутрішніми поглядами південно-роси радше були схожі з поляками, ніж з великоросами. Саме цим (?!) можна й пояснити ту ворожнечу, яку українські й запорізькі козаки виявили до великоросів у тривожний для Московської держави час".

Як вам подобається такий пасаж?! Виходить, у Московської держави "тривожні часи", а тут раптом десь узялися люті за самою суттю своєю (бо ж не схожі на великоросів, а радше на поляків, теж, ясна річ, жорстоких) українці і почали знущатися з великоросів. Ніби наш шановний Яворницький забув, що йшла війна, що козаки діяли в складі польської армії, що дії їх були зумовлені воєнними обставинами. А головне, він полінувався поцікавитись, скільки крові коштувала самим великоросам ворожнеча їхніх власних боярів та воєвод. Скільком повідрубувано голови на плахах, скількох закатовано по в'язницях, скільки полягло в боях під час всієї отієї колотнечі, що знялася в часи Шуйського та Годунова.

І це не поодинокий випадок, коли наш національний історик подає українське козацтво саме в такому висвітленні і саме з такими тлумаченнями його надзвичайної жорстокості, подаючи останню мало не як національну рису українців (південноросів). До речі, в цій таки війні проти військ Шуйського виступали й російські донські козаки. То як? Продовольство й фураж населення віддавало їм із доброї волі? З радістю? Насильства з їхнього боку не було?

Те, що українські козаки не дуже скидались на ангелів, зрозуміло. Але чи не настав час дещо критичніше перечитати твори деяких наших канонічних істориків, на яких покоління українців незалежної України будуть виховуватися, як на описах діянь "запорізьких грабіжників і насильників"?

А перечитавши, згадати добрим словом і гетьмана Олевченка, що визволяв міста Сіверської України і воював, як і годилося козакові.

Михайло Найманович, кошовий отаман запорізького козацтва.

Розмірковуючи над долею українського козацтва, над його перемогами, походами і невдачами, ми не повинні забувати того, чого ніколи не забували самі запорожці, — що їх січове товариство було лицарським орденом. Таким його задумано, й таким, у кращих своїх виявах, воно й зосталося до кінця.

Цей лицарський Орден мав свої писані й неписані закони, свої традиції, свої поняття честі й гідності.

Кодекс козацької честі не дозволяв, наприклад, жодному отаманові, який поважає себе, терпіти нахваляння ворога розправитися з ним. Не терпіли такого й козаки. Щойно вони дізнавалися, що хтось там нахваляється зруйнувати Січ, поставити козаків на місце, залякати їх, розбити... — це негайно сприймалося як виклик, як рукавиця в лице.

Я не випадково акцентую на цьому увагу, бо тільки знаючи про такі нюанси поведінки козаків та реакцію їх ватажків, можемо зрозуміти, що діялося 1608 року, під час походу на Крим під проводом отамана Михайла Наймановича.

Та почнемо з невеличкої передісторії. В Бахчисараї, як це вже не раз бувало, сталася, так би мовити, зміна караулу: до влади прийшов наступний хан з роду Гіреїв, цього разу такий собі Салятмет-Гїрей. Ну, прийшов то й прийшов. Пощастило чолов'язі, що його не отруїли ще на підступах до трону та не вбили в колотнечі кланів за право висунути свого претендента.

Можливо, цього сходження на ханський трон ніхто б на Січі й не помітив, якби не та обставина, що царевич (ханевич?), одне слово, принц ханської крові, на лихо собі потерпав від хвалькуватості. Ще тільки спинаючись до, як ми б сказали сьогодні, передвиборчої кампанії, він похвалився — ба ні, навіть заприсягнувся, — що, варто Йому стати ханом, як підвладне татарство взагалі забуде, хто такі козаки та коли й де вони існували. Він запевняв, що кожного року ходитиме в Україну та Польщу з ордою, і Крим не знатиме, куди подіти оту силу-силенну бранців, що їх він поприганяє до Кафи і Бахчисарая. Він навіть повелителеві своєму, султанові Туреччини, управивсь наобіцяти: не турбуйся, мовляв, старий, допоможи мені сісти на трон, і твій флот завжди матиме рабів-галерників, яких я тобі посилатиму за спасибі, на знак поваги. І султан повірив. Він бо й сам був не від того, щоб часом на те чи те нахвалитися. Тому й допоміг принцові стати ханом. Визнав, так би мовити.

Дізнавшись про всі ці нахваляння, козаки аж знетямились від нетерплячки. Просто-таки цікаво було швидше з'ясувати, яким воно побитом новий хан розправлятиметься з ними, адже нікому досі такого ще не вдавалося. Чекали, чекали, а потім подались до свого кошового та й кажуть: "Скільки ж можна чекати на того хана? Що за звичка: на цілий світ нахвалитися, а потім удавати, ніби нічого такого й не мовилось?".

Одне слово, спорядили козаки флотилію з чайок і вирішили першими зробити ханові візит ґречності.

Час, як це випливає з дослідження В. Сергійчука "Іменем війська запорозького" та тих джерел, на які він посилається, козаки обрали слушний: хан саме прибув до Козлова, де йому мали складати присягу на вірність усі місцеві адміністратори, воєначальники та протчії правовірні.

Загін у Наймановича був невеликий, десь близько 3 тисяч "оселедців". Але отамана це не спиняло. Він вийшов у море і... Вийти він, звичайно, вийшов, але січові "синоптики", як завжди, підвели. Запевняли, що, з Божою поміччю, обійдеться без шторму, та не обійшлося. Така буря знялася, що деякі чайки повідносило мало не до турецьких берегів. Добре, що мореплавці на чайках зібралися досвідчені. Клянучи море, "синоптиків" і хана-хвалька, вони все ж зуміли, як і було домовлено, зібратися поблизу Тендри.

Ну, перепочили на твердій землі, порадились і дійшли думки, що хана в Козлові вже не застануть: усі, хто міг там заприсягтись йому у вірності, вже або заприсяглися, або сидять на палях як неблагонадійні. Тому найкраще, вирішило козацьке коло, вдарити на Перекоп — воно надійніше, та й до Січі ближче.

Перш ніж вирушити в рейд, Михайло Найманович звернувся до козаків із підбадьорливим словом, нагадавши їм про героїчні традиції січового товариства, славу сотень тисяч їх попередників; про те, що на них з надією дивиться вся Україна і зі страхом — цілий Крим. Осоромитись, отже, не можна. Бо станеться так, що вирушали провчити хвалька, а самі серед хвальків опинилися.

"Це ж бо як, батьку?! — посердились на свого кошового козаки. — Та щоб ми!.. Та щоб осоромилися перед отими, трясця їх матері, мурзами-ханами! Та ми їх!.. Та від них там знаєш що зостанеться..."

Ви вже зрозуміли: козаки похвалятися не любили. Ну, хіба що коли-не-коли. Та й то лишень для того, щоб батько-отаман не сумнівалися, що як треба — вони не те що Перекоп, а сам Стамбул із землею зрівняють. Дарма, що їх тут і трьох тисяч після бурі не набереться.

Одне слово, поклялися хлопці своїми шаблями та поріділими в походах "оселедцями", і подалися на Перекоп. При цьому покладалися не тільки на свої сили та хоробрість, а й на досвід отамана, який водив їх у походи ось уже шостий рік. І завжди щасливо. Це теж багато важить: у кого яка рука.

Поблизу Перекопа висадилися перед ранком. Полишали човни і, скрадаючись, без зайвого шелесту, підійшли до фортеці. Заскочити залогу зненацька, на жаль, не пощастило: чутка про те, що поблизу берегів Криму звідкись вигулькнули козаки, певно, випередила їх. Пам'ятаючи похваляння свого хана й завваживши, що козаків тих — кіт наплакав, татари надумали розбити їх ще на підході до міста.

Чим же вирішили взяти? Гарматами. їх гарнізонові Перекопа не бракувало.