Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 39

Повикочували поза стіни фортеці цілу артилерію, прикрили її кількома сотнями піхотинців і гайда палити. Ну, гахнули один раз залпом, а хлопці до землі поприпадали, подивилися на ядра. "Тю на них! — сказали. — Подуріли ці татари чи що?!". Пальнули ще раз. Козаки знову до землі. А тоді бачать, що перекопці геть знахабніли — і заходилися їх одного по одному вибивати з рушниць. А незабаром з'ясувалося, що так іще і краще: влучна куля мало кого минає. Далі дочекалися пори" коли татарські гармаші перезаряджали свої бахкавки, і кинулися з шаблюками. Після масованого рушничного залпу, звичайно.

В рукопашному бою татари ніколи мастаками не були. Особливо, якщо вони не в сідлі. Тож і вийшло, що не встигли козаки ще й добре чуба в бою нагріти, як татари вже знову поховалися за стіни. Поховатися-то-поховалися, але ж гармати лишили. Та ще й під самими стінами. Отож козаки хутенько повернули їх та по стінах як гахнули! А стіни —глиняні. Пилюки од них — світа Божого не видно.

Одне слово, надвечір козаки вже були в місті. І треба ж такого: до рук їм потрапив мурза, намісник хана в Перекопі. А це був великий чин! Оскільки перекопські улуси мали певну автономію, мурза був ніби васалом хана. Але мав власні бойові загони й не раз водив їх в Україну з власної волі —не питав згоди в Бахчисарая.

Оцей мурза й потрапив у полон до козаків. А понад те, їм пощастило визволити з неволі кілька сотень бранців та захопити чимало всілякого добра. Але суть не в цьому. Повернувся Михайло Найманович із тим мурзою на Січ, похвалився ним перед усіма, кому не судилося побувати в цьому дивовижному поході, а далі замислився, що ж із полоненим чинити далі. Воно б, звичайно, не завадило повернути його в Перекоп — за викуп. А там, можливо, й знову захопити та ще раз викуп мати, а потім ще — чи не з такого приводу складено в народі прислів'я: "Ще й не спіймав, а вже скубти хоче"?

Не дала кошовому добити торгу звістка, що в Варшаві збирається сейм. І буде, нібито, на ньому мова про козацькі справи. І тоді котромусь із козаків сяйнула геніальна ідея: а показати мурзу полякам! Та не де-небудь, а просто на сеймі!

Ні, хвалитися, як я вже казав, козаки не любили. Але ж і мурза, намісник ханів у Перекопі, теж не щодня до рук потрапляє. Це раз. А друге: як уже хвалитися, то таки на сеймі — вся Європа через послів своїх про цю подію дізнається! А потім подарувати мурзу королеві. Король утішиться, то, може, хоч тепер сукна не пошкодує. А може, ще й грошенят. Та кілька гармат, свинцю-пороху — знов-таки сказано: думкою багатіє.

Повезли козаки на чолі з кошовим Наймановичем свого мурзу до Варшави. Світ неблизький. Але де кумисом, а де горілкою мурзу підбадьорили — довезли цілого.

А що хан Салятмет-Гірей? Гадаєте, цей хвалько кинувся навздогін козакам іще в Криму? Гадаєте, зібрав орду і посунув на Січ, щоб зголити козакам "оселедці", як запевняв у своїй "передвиборчій програмі"? Де там! Послав гінців до Варшави, до короля — зі скаргою на кошового Михайла Наймановича та його лицарів, що, мовляв, такі-сякі, скривдили. Коли згодом січовики дізналися про це — реготу було! Курені валилися.

Проте реготали, як уже мовилося, згодом. І не стільки з хана сміялися, скільки самі з себе. Бо що вийшло?

Посол хана виступає перед сенаторами та нарікає на кривди, що їх чинять Кримові козаки. Він звинувачує і погрожує. Він вимагає негайної кари. Король і сенатори, приховуючи задоволення з того, що, нарешті, й ординцям хтось жарину під хвоста тицьнув, стримано виправдовуються. Запевняють, що сталося непорозуміння. Українські ж бо козаки — слухняні піддані короля. Вони ніколи б не посміли... Ну, а якщо вже знайшовся якийсь один з другим, що без відома польського уряду і кошового отамана... То їх, певна річ, покарають. Хоч не слід забувати й іншого: скільки разів упродовж останніх років татари самі нападали на козацькі землі, тобто на територію Речі Посполитої?..

Одне слово, поки триває весь оцей дипломатичний спектакль, на кін сейму виходять козаки зі своїм полонеником. Показати, що ось, мовляв, тепер знатимуть, як раз у раз нападати...

Неважко собі уявити, який там, у Варшаві, стався з цього приводу грандіозний політичний конфуз.

Потім козаки довго чухали потилиці: як бо воно сталося, що отак невчасно поткнулися з вихвалянням? Еге ж! Так-таки король і сенатори пораділи з їхньої перемоги над татарами! Так-таки й утішились полоненцеві!

З'явившись із полоненим мурзою, козаки несамохіть підтвердили всі звинувачення ханських послів І, як вважали самі посли, визначили самим собі вирок. І справді був час, коли життя Наймановича та його побратимів було на волосинці. Врятувало їх лише те, що в Варшаві побоювалися: страта кошового може призвести до козацького повстання. Тому навіть до арешту справа не дійшла, але Наймановичу порадили негайно зникнути зі столиці.

Втім, це все козаків не так засмутило, як духу бойового додало. Нічого, запевняли вони поляків і себе, збираючись додому, наступного разу вже самого хана привеземо. Щоб знав, як нахвалятися, а тоді бігати зі скаргами до короля!

Отак, без клаптика сподіваного сукна та без дрібки грошей, зате з палким наміром грунтовно розібратися з ханом-хвальком, і повернулися козаки на Січ. Але без мурзи. Його довелось передати (який там викуп?!) татарським послам...

Зрештою, увесь цей курйоз не завадив козакам чи не на другий день спорядити новий похід на Крим. Хтозна, казали вони собі, вдасться саме цього разу захопити хана, чи ні, а провчити його все ж таки треба. Щоб не нахвалявся!

Григорій Тискиневич, гетьман запорізького козацтва.

Поки переважна частина козаків діяла в складі польського війська на просторах Московії, в самій Україні неабияк загострилася релігійно-політична ситуація. Саме так, релігійно-політична. Формально все почалося 1596 року, коли в Бресті (Бересті) з ініціативи Пали Римського та керівництва польської католицької церкви було вкладено унію. Тобто сталося об'єднання католицької та православної церков. Для українського народу це означало не тільки нові релігійні, а й національні утиски. Значна частина православних священників рішуче виступила проти уніатства, зібрала власний собор і створила власну церкву, що мала протистояти уніатству, єзуїтству, споляченню.

Відомо, що проти уніатства гостро виступив князь Василь-Костянтин Острозький. З'явилася ціла низка письменників-полемістів та проповідників, що прагнула довести протиправність унії, ЇЇ нежиттєздатність і богопротивність. Досить згадати імена афонського ченця Івана Вишенського, богослова Христофора Філалета з його трактатом "Апокризис", письменника, філософа й богослова Мелетія Смотрицького, архімандрита печорського Никифора Тура...

Не залишилися осторонь цієї боротьби і запорізькі козаки. Одним із перших владно подав голос на захист православна запорізький гетьман Григорій Тискиневич. Історикам не відомі будь-які обставини життя цього козацького вождя — звідки він походить, коли народився і коли помер, чи де загинув. Але в історію України він увійшов уже хоча б тим, що 29 травня 1610 року Тискиневич виступив з рішучою пересторогою-протестом проти прагнення уніатів позбавити православний люд його храмів. Зокрема, проти спроб покатоличити храми Києва.

До нас дійшли слова з його послання до церковних провідників Києва й усієї України, в якому гетьман заявив: "Разом з народом православної віри, старовинної релігії хочемо стояти при духовних особах, що не відступали і не відкинулись її, і проти завзяття напасників головами своїми її боронити".

Ця заява мала величезне значення. Адже зрозуміло було, що церковні діячі, переважна більшість яких — українці, з уніатством миритися не збираються. Отже, не минути збройних виступів. І тут церковникам-полемістам важливо було знати, на чиєму ж боці запорізькі козаки. Кого підтримує національне козацьке військо? Чи готове воно допомогти народові у його прагненні зберегти свою давню віру? На всі ці запитання гетьман Тискиневич дав вичерпну відповідь: "Головами своїми готові боронити православну віру!". І це одразу ж додало впевненості православному духовенству.

Особливо запекла боротьба розгорнулася в Києві навколо святині українців — Київського храму Святої Софії, що й досі прикрашає центр нашої столиці. Оскільки 1610 року уніатський митрополит Антоній Грекович захотів остаточно підпорядкувати собі Святу Софію, гетьман Тискиневич пише листа київському підвоєводі Холоневському, в якому знову підтримує зусилля православних церковників, а підвоєводі пропонує вбити Грековича як пса, де тільки його стріне. Даруймо йому зайву емоційність. Але ситуація, як бачимо, була надзвичайно складною.

На жаль, інших згадок про діяльність цього гетьмана наша історія не знає. Ми ж можемо констатувати, що іноді для народу багато важили не самі козацькі шаблі, а й козацьке слово, рішучість козацьких гетьманів, їх знання нюансів тогочасної політичної палітри. Відомо, що 23 лютого 1618 року кілька десятків козаків оточили будинок митрополита Грековича, схопили його і втопили в ополонці. Але нема відомостей, щоб Тискиневич був причетний до цієї розправи.

ДЕСЯТИЙ

Петро Сагайдачний, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

"Відродження нашої історичної свідомості слід починати з відродження, слави гетьмана Сагайдачного як одного з найвидатніших європейських полководців, чи не єдиного в світі, який з однаковою неперевершеністю командував і польовими арміями, і морським флотом, здобуваючи блискучі перемоги на суші й на мори,

Богдан Сушинський

Гетьман Петро Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) —один з найславетніших і найталановитіших козацьких вождів та полководців, що з однаковим успіхом діяв і на полі бою, і на дипломатичних теренах. Про цього полководця в українській історичній літературі написано чимало, його дії стали предметом окремих досліджень і темою історичних нарисів (зокрема, нарис Д. Яворницького "Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний"), багато сторінок своїх праць присвятили йому А. Кащенко, М. Грушевський, І.Крип'якевич... Отож, дізнатися про нього можна чимало. Тому в своєму короткому есе я лише зупинюся на головних подіях із життя цього гетьмана, що першим із козацьких вождів офіційно здобув титул "Гетьмана України".

Народився П.