Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 48

Але, як бачимо, Михайло Дорошенко не подбав про це так само, як не дбали про будь-які територіально-державницькі утвердження на нових визволених територіях його попередники і наступники. Замість того, щоб розвиваючи успіх, закладений під Аслам-Керменем, використати політичну нестабільність в ханстві, його ослабленість, гетьман, спокусившись кримською авантюрою, вирішив допомогти ханові. Мухаммед-Гірей навіть не сподівався, що Дорошенко подасть йому допомогу. І вже геть не важив на те, що гетьман приведе козаків особисто. Проте Дорошенко прийшов. Але привів до Криму лише чотири тисячі чоловік. Іти з таким військом углиб півострова було справжнісіньким божевіллям. І все ж Дорошенко зумів розпорошити під Кафою війська Джанібек-Гірея і вирятувати з облоги хана. Та коли він почав добивати рештки цього війська, чимало татар, що були прихильниками Мухаммед-Гірея, перейшло на бік претендента: впливові мурзи (до речі, в деяких джерелах говориться, що навпаки, козаки воювали на боці Шагін-Гірея проти Кантеміра) полякалися, що гетьман може й сам запанувати в Криму.

Хтозна, можливо, саме на такий кінець Кримської кампанії і важив войовничий гетьман запорожців. Але сталося те, що сталося. Союзники зрадили козаків, підступно напали на них, і в одному з боїв гетьмана було вбито, а голову його настромлено на списа і виставлено на вежі Кафи.

Проте загибель гетьмана не означала поразки. Козаки вистояли. Вони допомогли ханові зібрати військо і дати відсіч його ворогам.

Повернулися козаки на Січ з чималою здобиччю, привезли з собою і 12 польських гармат, що їх свого часу захопили татари. От тільки гетьмана Дорошенка з ними вже не було...

Взагалі, знайомлячись з історією козацтва, історією землі нашої, не можеш вийти з дива од того, наскільки часто Україні не щастило. Дуже багато її талановитих синів гинуло саме тоді, коли здавалося, що вони — за крок од перемоги, що тому чи тому ось-ось удасться зрушити народ і повести його на визволення рідної Батьківщини. Мали вони для цього все — і досвід, і талант, і добрий розум та гарт. Було в Україні і найголовніше — одна з кращих армій світу, козацьке лицарство. Не ставало тільки знаку долі.

Не стало такого знаку й гетьманові Михайлу Дорошенку...

Андрій Діденко, гетьман реєстрового козацтва.

Гетьманування славного лицаря Андрія Діденка тривало недовго. Але сама поява його в ролі гетьмана має цікаву історію, що була і є фактом загальної історії козацтва, історії України.

Готуючись до війни з Росією, новообраний король Польщі Владислав IV вирішив якнайширше залучити до участі в ній українське козацтво. Тож якщо досі польський уряд дивився на зростання його численності з острахом, то тепер сам кликав українців у козаки, обіцяючи їм навіть платню чи якусь іншу винагороду.

Оскільки козацтво почало поповнюватись новачками, що годилися служити короні, а частина "старих" козаків не мала охоти воювати на боці польського короля, то створилася ситуація, що потребувала розгляду на загальній козацькій раді. Польський уряд не заперечував, бо теж хотів ясності. І 25 грудня 1632 року така рада відбулася в урочищі Черняхівська Діброва поблизу Канева.

Особливістю її було те, що зібралося не лише козацтво, а й прибуло чимало поближніх селян і міщан. І, звичайно ж, великий вплив на її перебіг справила поява православних священників на чолі з митрополитом Київським Ісаєю Копинським. Відомо, що рада ця проходила надзвичайно бурхливо. Тодішній гетьман Кулага-Петражицький переконував шановне лицарство, що треба допомогти полякам в їх натискові на росіян і таким чином послабити російську експансію в українські землі (вона вже тоді давала про себе знати). Його підтримувала значна частина старшини та реєстрового козацтва.

Тобто й цього разу перед старшиною і всім козацтвом з усією гостротою постало питання стратегічного ставлення, передусім, до Польщі: або козацтво визнає Україну в складі Речі Посполитої, і тоді воно зобов'язане коритися волі короля та сейму, або ж воно розпочинає акції непокори, ведучи справу до громадянської війни.

Козацької сіроми, на Раді, як завжди, виявилось більше. І вона схильна була бачити ворогів у польських панах, які визискували її тут, в Україні, До того ж, одверто проросійську позицію зайняли православні священики, які побоювалися посилення католицизму в Україні. Одне слово, після бурхливого обговорення, рада вирішила позбавити булави Кулагу-Петражицького, а натомість передати її Андрієві Діденку. Як доповідав потім у Москву котрийсь із російських агентів, що перебував на цій раді, "...а выбрали де иного гетмана Ондрея Диденка й полковников иных же из чорных людей, которые де преж сево бились с поляками".

Оскільки в цьому донесенні є натяк на те, що новообрані офіцери і сам гетьман воювали з поляками 1630 року під Переяславом, можна дійти висновку: А. Діденко був активним учасником повстання під проводом Тараса Трясила. Битва під Переяславом мала велике значення для повстанців. Тут вони завдали нищівної поразки полякам, якими командували коронний гетьман С. Конецпольський і польний гетьман М. Потоцький. Перемогу цю, як ми знаємо, оспівано в поезії Т. Шевченка "Тарасова ніч".

Як би Діденко не ставився до ідеї поляків іти війною на Москву, проте гроші, що надійшли від уряду на сплату винагороди козакам, він прийняв і поділив не тільки між реєстровиками, але й поміж певною частиною "випищиків", тобто тих, хто перебував колись у реєстрі, а тепер опинився поза ним. Така щедрість зміцнила його позиції, але не надовго. Новий гетьман узагалі втрапив у неабияку скруту, бо значна частина козацького офіцерства не підтримувала його. До того ж він не виказував ані найменшого наміру виконувати накази короля. Отже, мав перед собою тільки один вихід: розпочинати антипольське повстання, сподіваючись при цьому на підтримку Росії.

Проте Діденко чи не розумів цього до пуття, чи просто вагався. А може, відчував, що не має достатнього авторитету серед козацтва та в народі, щоб зважуватися на щось остаточне. Одне слово, з вагань і нерішучості скористалися поляки. Оскільки формально Діденко все ще, як висловилися б сьогодні, обіймав посаду гетьмана реєстрового козацтва (він навіть не подбав про те, щоб виписатися з реєстру), то мусив слухатися наказів коронного гетьмана Конецпольського. І він це розумів. Як розуміли й козацькі офіцери та зорієнтована на Польщу частина рядових реєстровиків. Тому коли коронний гетьман позбавив Діденка булави, офіцерство не заперечило, і Діденка від влади усунули.

Що ж, ця історія ще раз підтверджує: частенько виникає ситуація, за якої значно легше здобути владу, аніж потім втриматися на її висотах. Та справа не лише в цьому. Діденко добре розумів, що випрошувати в Польщі гроші на утримання козацтва, ігноруючи при цьому її владні структури, її безпеку та державні інтереси — не можна. Водночас він бачив, що, уражене соціальним бунтарством, українське селянство до якихось державницьких кроків не готове. Як не готова була до них і січова еліта, та й сам гетьман. На той час у козацтва ще не існувало — а Діденко не породив їх — ні державницьких традицій, ні державницького мислення та ідеології.

Хто ж став наступником Діденка?

Дорошенко, гетьман реєстрового козацтва.

За відомостями, що їх подає в своєму дослідженні "Запорожское казачество" В.Голобуцький (а він посилається при цьому на інформацію, щоправда, досить скупу, яка міститься в документах під загальною назвою "Акты Московского государства"), після Діденка дуже нетривалий час гетьманом був Дорошенко. Котрий саме? Автор його ймення не називає. Очевидно, тому, що його — імені цього — не було в "Актах".

Що ж, тоді самі поміркуймо, про кого йдеться. Це не міг бути Михайло Дорошенко, оскільки відомо, що він загинув іще 1628 року в Криму, під Бахчисараєм. А описувані події належать до 1633 року. Не міг бути цим гетьманом і Петро Дорошенко, відомий полководець, внук М. Дорошенка. Чому? Просто тому, що він народився 1627 року, отже, ще тільки ходити вчився, а не гетьманувати. То, може, йдеться про його батька, сина гетьмана Михайла Дорошенка? Можливо. Але це тільки припущення.

Новий гетьман не вагався щодо того, чи справді треба збирати козацьке військо та приєднуватися до військ польського короля. Маючи підтримку таких відомих полковників, як Тимофій Орендаренко, що донедавна сам був гетьманом, як Филоненко й Оліфер, він досить швидко згуртував навколо себе реєстровиків і добровольців і повів під Путивль.

Оскільки це місто козаки віддавна вважали українським, то й ми вважатимемо, що вони воювали на своїй землі, визволяючи Путивль од зайд. Проте військо гетьманові дісталося ненадійне. Одні козаки все ще гнівалися на те, що поляки позбавили булави Діденка, другі, хоч і не палали особливою любов'ю до московітів, а все ж таки поляків — з їх нескінченними утисками — не любили ще гостріше. До того ж, російський гарнізон та жителі Путивля не мали ані найменшого бажання піддаватися полякам — і їх теж можна було зрозуміти.

Щоб якось дати лад своїм полкам, Дорошенко заходився зміцнювати дисципліну. Та, мабуть, робив це із зайвою жорстокістю, а може, й не дуже вміло, бо, як свідчать ті ж таки "Акты", що формувалися з донесень російських гінців, послів і просто агентів розвідки, він "."завжди знаходив причину прискіпатись до людини". Відтак у козацькому війську виник бунт. І важко припустити, що сталося це без допомоги та, може, і втручання російської агентури, яка діяла на той час надзвичайно активно. Згодом бунт переріс у збройні сутички між прихильниками та ворогами гетьмана, і все скінчилося на тому, що в одній із сутичок гетьман Дорошенко безславно загинув.

Звичайно, ми змушені поділяти козаків на прихильників та противників гетьмана Дорошенка, говорити про конфліктність його ставлення до козаків. Але зрозуміло було, що й надалі розвивати козацтво, не маючи державної ідеології та не формуючи з нього дисциплінованої, сталої армії (як це прагнув робити, наприклад, П. Сагайдачний) уже неможливо. Військо, яке не знає, кому і за що і задля чого служить, стає небезпечним не лише навіть для власного народу, який його породив. І чи міг тут щось змінити такий безликий ситуаційний лідер, як Дорошенко?

А кому ж припала булава реєстровиків цього разу? Полковникові Яцьку Острянину.