Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 46

Цей похід теж виявився надзвичайно вдалим. Повернулися козаки в Україну переможцями.

Навіть ті факти — далеко не всі — з буремної гетьманської біографії Оліфера Голуба, що дійшли до нас, переконують: в його особі український народ мав талановитого полководця і флотоводця, і не менш здібного дипломата. І якщо він не влаштовував значну частину козацтва, то тільки тому, що не хотів знову розпалювати українсько-польську ворожнечу. Саме це, на мій погляд, і стало причиною того, що десь наприкінці 1623, або на початку 1624 року, козацька рада усунула його від гетьманства. Як склалася його доля — чи то він залишився на Січі і загинув в одному з походів, чи, може, перейшов у городове козацтво — невідомо. Але слава цього козацького лицаря повинна жити в нашій пам'яті.

ОДИНАДЦЯТИЙ

Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.

Доля цього українського лицаря гідна історико-пригодницького роману. 1600 року, під час морського походу, він опинився в турецькому полоні. Хлопцем Шафран удався дужим, кремезним, тож османи не скарали його, а прикували до палуби, і майже сім років він був веслярем на турецькій галері. Проте роки неволі не зламали козацького духу. Одного разу, коли галера зайшла до Азовського моря, він зумів визволити з кайданів себе і кількох своїх товаришів, і вони всі повтікали на Дон. Спочатку полковник мав намір одразу ж повернутися на Січ, але, дізнавшись, що на Дону на той час зібралося понад тисячу запорожців, вирішив, що треба сформувати козацьку ескадру і піти на Синоп і Трапезунд, де тоді перебувало в неволі чимало побратимів.

Можливо, Шафран і сам здивувався, що набралося стільки охочих вирушати з ним у дуже небезпечну подорож через Чорне море. Але, судячи з усього, козаки повірили в його талант мореплавця. Поки готували до походу чайки, з Дніпра надійшло ще кілька тисяч козаків. Вони приєдналися до донців, і незабаром під командуванням козацького адмірала Олексія Шафрана опинився фантастично великий флот: 300 бойових суден, на яких розмістилося близько 15 тисяч вояків. Полковник Шафран повів це військо на Трапезунд. Усе було гаразд. Козаки висадили великий десант на околицях цього турецького міста і штурмом узяли його фортецю, визволивши при цьому чимало полонених. Та коли знову вийшли в море і взяли курс на Синоп, там на них уже чатував великий турецький флот під командуванням адмірала Редшіда-паші. Він складався з 43 великих бойових кораблів, добре озброєних могутніми гарматами.

Битва тривала довго. І спочатку козаки мали перевагу. Вони весь час атакували і, незважаючи на помітні втрати в своїх лавах, зуміли потопити або підпалити кілька турецьких кораблів. Відомо також, що на деяких кораблях веслярі-невільники відмовлялися веслувати, і це теж допомагало українським воїнам протистояти туркам. Але зрештою османам пощастило: знявся шторм. Великим галерам велося при цьому значно краще, ніж чайкам. До того ж вітер був супротивний і не давав українцям підходити до кораблів Редшіда-паші. Козаки через це зазнали ще більших втрат.

Та все ж полковник Олексій Шафран зумів вистояти в цій битві і привести рештки свого флоту на Дон. А це в очах донських козаків та запорожців уже було успіхом.

А що робив полковник після походу? Історики, що не пошкодували для Шафрана по кілька рядків, згадують лише одну, здавалося б, геть незначну подію. Полковник їхав до Києва, але збився з дороги і потрапив до міста Валуйки. Його там затримали як шпигуна і перевезли до Москви. На щастя, там саме перебували донські козаки. Хтось із них, мабуть, знав його і посвідчив, що полковник Шафран ніякий не шпигун, що він довгенько жив на Дону і є своїм, надійним чоловіком, а подорожі з Дону на Січ і з Січі на Дон ^ буденне явище.

Так ось, і Д. Яворницькому, і П. Кулішу, на якого він посилається, цей випадок знадобився для підтвердження думки щодо постійності контактів між дніпровськими і донськими козаками. Так, це підтвердження. Але поміркуймо: чому полковник Шафран вирушив не до Січі, а до Києва? Якщо йому потрібні були козаки для нового походу, шлях його мав пролягати на Запоріжжя.

А річ у тому, що саме тоді до Києва прибув турецький авантюрист Олександр Яхія. Він претендував на турецький трон, видаючи себе за сина султана Мухаммеда і грекині Єлени, і мав намір створити коаліцію з військ Січі, кримського хана та Московії й захопити Константинополь. При цьому основну надію покладав на українських козаків.

Оскільки Яхія був православним і мати його була грекинею, можна не сумніватися, що за ним стояла та частина грецької еліти, яка жадала повернути Константинополь і всю європейську частину Туреччини Греції. В ідеалі йшлося про відродження Візантійської імперії. Не торкатимемося зараз постаті самого Яхії і того, чи вірив хтось у Києві та на Січі у нього, як у спадкоємця султана — це тема окремої розмови. Тому з величезною часткою вірогідності можна припустити, що полковник Шафран націлився на Київ, сподіваючись знайти спільну мову з Яхією і прилучитися до цієї міжнародної інтриги, яка б дала йому змогу помститися туркам і за муки власного полону, і за загибель побратимів під Трапезундом.

Очевидно, про появу цього авантюриста Шафран дізнався ще на Дону, від когось із полонених турків, і сподівався прилучитися до його акції разом із донцями та чорноморськими греками. Що ж до затримання росіянами у Валуйках, то цілком можливо, що й там він промацував грунт та підшукував спільників, чим й насторожив московітів.

Через низку обставин, що склалися на той час в Україні й Криму, авантюра Яхії не вдалася, відтак губляться й сліди нашого полковника Олексія Шафрана, ім'я якого в кожному разі належить історії запорізького і донського козацтва, історії українського флоту.

Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.

Гетьманування Марка Жмайла припадає на 1624-1625 роки. У цей час козацтво, вся Україна перебувала на грані війни з Польщею. Козаки висунули перед польським урядом низку вимог, від яких не збиралися відступатися, але поляки не збиралися їх виконувати. Ну, як король і сейм могли погодитися, скажімо, на скасування унії та поширення по всій Україні православ'я? А ще козаки вимагали узаконити їх, козацьке, судочинство, тобто за певні провини козаків мали судити козацькі суди за козацькими звичаями, а не суди польські. Надзвичайно глибоке політичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з території Київського воєводства було виведено всі польські війська, а їхнє місце посіли гарнізони українських козаків...

Добре розуміючи, що всі ці вимоги — дипломатично замаскований ультиматум, король наказав головнокомандуючому польськими військами Станіславу Конецпольському пройти з вогнем та мечем по українських землях і примусити козаків підкорятися польським законам. Як у будь-якого з військових, у Конецпольського був сильний аргумент — близько ЗО тисяч солдатів. Коли він привів їх до Канева, місцеві козаки погодились на переговори, але з умовою: Конецпольський зачекає, поки прибуде гетьман Жмайло. Та польський головнокомандувач добре знав, що в таких випадках козацькі гетьмани самі не прибувають, вони приводять із собою кілька тисяч козаків. Тому на прихід Жмайла чекати відмовився. А козаки не мали стільки сил, щоб стати до бою, і відступили — спочатку до Черкас, потім до Крилова.

А гетьман Жмайло збирав тим часом військо. Про наміри Конецпольського він дізнався ще тоді, коли коронний гетьман тільки ладнався до маршу в Україну. Але сталося так, що частина козаків вийшла в море, щоб штурмувати Синоп і Трапезунд, частина розійшлася по навколишніх степах. Крім того, Жмайло повів переговори з кримським ханом, сподіваючись на його підтримку. Проте, як свідчать хроністи, польському послові в Бахчисараї вдалося золотом підкупити хана, щоб той не втручавсь у "внутрішні справи Польщі". Втім, хан і сам не дуже квапився. Досвід усіх його попередників переконував: варто українцям завести якісь незлагоди з Польщею — їхні землі негайно стають легкою здобиччю орди. І терпить від цього передусім Україна, бо до власне польських земель орда, як правило, не доходила. Тож Мухаммед-Гірей вирішив тихенько собі почекати, поки польсько-українські пристрасті не переростуть у війну.

Скільки не скликав Жмайло своїх козаків, зібрати йому вдалося лише близько двадцяти тисяч, тобто на десять тисяч менше, ніж привів Конецпольський. До того ж, військо коронного гетьмана поповнювалося місцевими загонами польської шляхти та частиною реєстрових козаків, здебільшого заможних, яким не хотілося втрачати своїх володінь. Отаборившись на березі річки Цибульник, козаки спробували знову стати до переговорів з Конецпольським, але той висунув такі вимоги, що козаки пристати на них не могли. Це засвідчила козацька рада, і її думку переказали коронному гетьманові 13 посланців, що прийшли до табору поляків.

Отже, нема переговорів — лишається тільки "хто кого". Війна.

Перший бій зав'язався, так би мовити, на місці — коло табору на Цибульнику, що його заклали козаки, коли ще відступали з Черкас. Досвідчений гетьман Жмайло одразу побачив, що місце невдале. Треба терміново закладати новий табір. Відбивши перші атаки поляків, Жмайло залишив у старому таборі лише полк козаків із кількома гарматами поблизу села Крюкового на правому березі Дніпра, навпроти сучасного Кременчука, а основні сили відвів уночі до Корукового (Курукового) озера.

Полк прикриття показав справжню доблесть і мужність. Не шкодуючи життя, він стримував поляків, щоб дати змогу Жмайлові закріпитися на нових позиціях. І відомо, що полякам так і не вдалося подолати до кінця цю залогу. Частині ЇЇ пощастило пробитися крізь оточення і приєднатись до основних козацьких сил.

Завваживши новий табір козаків, Конецпольський чомусь вирішив, що він не такий уже й надійний, і мало не на марші, не закладаючи власного табору, кинув військо в наступ. Козаки саме такого й сподівалися. Перші лави поляків вони просто поклали трупом чи порозганяли по навколишніх полях влучним гарматно-рушничним вогнем, а далі вдарили із засідок, про існування яких вороги навіть не здогадувалися.

Побачивши, що "бліцкріг" не вдався, Конецпольський розпочав тривалу облогу.