Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 45

Ну, світ іще не тремтів — не мав від чого. Але козакам така постановка питання, як сказали б ми сучасною канцелярською мовою, сподобалась. їх тут, в урочищі, справді багатенько, то чого б світові й не затремтіти? Козацька рада погодилася рушати на війну, оскільки бити бусурманів — святий обов'язок кожного козака. Одначе для початку слід було домовитися з польським королем та сеймом щодо забезпечення козацького війська, та яких привілеїв йому буде надано. А щоб якось розвести двох гетьманів — бо ж булава тільки одна — на чолі делегації, що вирушала на переговори з королем, поставили Петра Сагайдачного. А Бородавка, як гетьман, мав вести військо до Дністра, в Молдову.

Зауважимо, що в цій ситуації Сагайдачний не прагнув взяти реванш і не націлився на опозиційну діяльність по відношенню до нового гетьмана. В свою чергу, Бородавка не мав наміру позбуватися такого небезпечного суперника чи якось принижувати його роль і заслуги.

Цього разу король одразу ж знайшов час для того, щоб прийняти козацьке посольство. Та й усі в столиці Польщі були йому раді. Протягом одинадцяти днів, поки посольство перебувало у Варшаві, король навіть устиг кілька разів особисто поговорити з Сагайдачним. Але існує припущення, що не лише про війну з турками. Короля дуже непокоїв

Бородавка. Він бачив у ньому потенційного вождя повстанців, а з таким неможливо про щось домовитись. На відміну від Сагайдачного, який завжди готовий до переговорів і ніколи не хапається за шаблю там, де спокійно можна обійтися полемікою. Тому не виключено, що ще в Варшаві у Сагайдачного визрів план фізичного знищення Бородавки.

Польська армія ще тільки готувалася до походу, а гетьман Бородавка вже привів свою сорокатисячну, озброєну 23-ма гарматами армію до Дністра І зненацька напав на фортецю Сороки. Зруйнувавши її, вдерся до володінь молдавського господаря. Завваживши, що козаки готові зруйнувати й столицю, Ясси, господар Томша втік під захист турецьких військ. Одначе Бородавка вирішив, що в Яссах йому робити нічого і повернув до Хотина. Польська армія вже стояла на лівому березі Дністра, проте переправлятися не наважувалась. Чекала, поки до правого берега підійдуть козаки Бородавки. Під час цього походу Бородавка діяв як самодостатній полководець і державний діяч. Поступово він набирав слави і в козацтва, і в усього народу.

Проте й гетьман Бородавка не поспішав іти на з'єднання. Що ж його стримувало? Він побоювався, що поляки можуть укласти перемир'я з турками і разом вдарити на козаків. Важко сказати, наскільки серйозними були такі побоювання, бо ж турки йшли сюди не для того, щоб розбити якусь там частину козаків і на тому заспокоїтися. Але, погодьтеся, що необачності Бородавці не закинеш. Зрештою, він таки домігся, що поляки на чолі з коронним гетьманом Ходкевичем самі форсували Дністер і підійшли до Хотина, де на той час був польський гарнізон. Одначе Ходкевич бачив, що мати справу з Бородавкою буде нелегко, бо цей гетьман волів би спершу розгромити польське військо, а тоді вже заходитися до турецького. Ось чому, коли до польського табору, щойно повернувшись із Варшави, прибув Сагайдачний, польський головнокомандувач дуже зрадів. Бо ж чи знайдеться на світі ще хтось, здатний умовити Бородавку приєднатися зі своїм військом до польських військ?

В цей час українські полки були на півдорозі між Могилевом-Подільським і Хотином. І Сагайдачний на чолі свого загону вирушив їм назустріч, щоб повести переговори з Бородавкою від імені коронного гетьмана Ходкевича. Але вже перша їхня зустріч показала: цих двоє козацьких ватажків ніколи не порозуміються. Тому, коли козацьке військо наблизилось до польського табору, Сагайдачний наказав своїм козакам схопити Бородавку й закувати в кайдани. Звинувативши його "в багатьох злочинах" — у яких саме, історія мовчить — він склав йому вирок на смерть. Мабуть, серед козаків уже було чимало прихильників Сагайдачного і недругів Бородавки, оскільки смерть останнього особливого гніву серед козацтва не викликала. А , може, й викликала, проте не знайшлося козацького ватажка, який би підхопив булаву, яку було вибито з рук Бородавки. Хоча в даному випадку Сагайдачний повівся підступно, не по-лицарськи. І тільки відсутність у загоні Бородавки яскравого лідера врятувала українське військо від зайвого кровопролиття.

Ми не будемо з'ясовувати, чи мав рацію Сагайдачний, страчуючи Яцка Бородавку. Але цей вчинок славетного полководця не повинен кидати історичної тіні на хороброго і на свій кшталт талановитого гетьмана Бородавку. Зрештою, вони обидва належать історії нашого народу, історії України.

Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.

З перших днів гетьманування (1622-1623) Оліфер Голуб заявив про себе, як про яскраво вираженого послідовника П. Сагайдачного. Він досить мудро оцінював співвідношення сил, що склалося на той час між Польщею і козацтвом, реалістично сприймав настрої селянства та міщан і дійшов висновку: на певний час треба припинити боротьбу з Річчю Посполитою і повернути зброю тільки проти зовнішніх ворогів.

Чи мала така позиція гетьмана підтримку українського народу? Безперечно. Люд уже потомився І від безперервних повстань, і від руйнацій та релігійного протистояння. Особливо активно підтримували Оліфера Голуба заможні селяни, яким треба було давати лад господарству, і дрібна українська шляхта, яка завжди мала збитки і від поляків, і від єдинокровних повстанців, і від козаків. Потяглися за новим гетьманом і козацька старшина та міщанство.

Однак така державна поміркованість Голуба не подобалася певній частині "козацької сіроми", отого з правіку незаможного, щодень невдоволеного, зарозумілого й бунтівливого люду, що не уявляв собі життя без колотнечі — в мирі та злагоді — а завжди націлювався тільки на бунт і боротьбу. Коли ж заходило про щось більше, скажімо, про лад у війську чи питання державної ваги, цей люд покладався тільки на силу, на емоції і тверду переконаність: тільки він і є справжнім захисником віри і правди, а всі навколо — як не вороги, то якісь непевні.

У цій атмосфері гетьман Голуб намагався вести далі лінію Сагайдачного: залагоджувати релігійні та мирські справи, ґрунтуючись на домовленостях з польським урядом, на дипломатії, запозиченій у попередника. Ситуація ускладнювалася тим, що, як пише в своїй "Історії України" І. Крип'якевич: "Тисячі учасників хотинського походу, здемобілізовані після війни, опинилися без будь-якого забезпечення і заробітку. Частина їх подалася на Запоріжжя, на степові промисли, збільшуючи кількість "неслухняних". Ці козацькі маси не довіряли ніяким переговорам з урядом, не хотіли визнавати шляхетської влади і поривались на різні воєнні виступи, шукаючи виходу зі становища". Щоб якось пригасити пристрасті, гетьман організовує морський похід до кримського узбережжя, а згодом і до берегів Туреччини. Та ці дрібні рейди не могли задовольнити козацтво. Ось чому воно активно втрутилося у внутрішні справи Кримського ханства. Козацька розвідка доповіла гетьманові Голубу, що до Кафи підійшов турецький флот, з допомогою якого султан має намір придушити антитурецьке повстання хана Мухаммед-Гірея і, скинувши його, передати трон Джанібек-Гірею. Але хан та його брат, принц Шагін-Гірей, вчасно звернулися по допомогу... до козаків. А до кого ще мали звертатися? Адже виступали тепер проти спільного ворога — Османської імперії.

У червні козаки спромоглися спорядити флот майже зі ста чайок і рушили до Кафи. І тут Голуб показав свій хист флотоводця. В морському бою він розгромив турецький флот, підвів свої чайки під місто й, узявши його в облогу та обстрілюючи з гармат, примусив турків і їхніх прибічників примирятися з існуванням на троні хана Мухаммед-Гірея.

Маючи такий великий флот, гетьман Голуб вирішив, що повертатися з ним на Дніпро нераціонально, і скерував сили до столиці Туреччини Стамбула. Дісталися без перешкод, зупинились на рейді, тримаючи султана і весь гарнізон у лабетах страху, і... зникли. Турків така тактика здивувала, але вони вирішили, що сталося щось надзвичайне, і козаки змінили свої наміри або ж просто не наважилися штурмувати столицю. Та щойно вони заспокоїлися, як за кілька днів козаки знову вигулькнули з-за обрію і дуже швидко висадили десант. Турки вважали, що козаки зважилися на генеральний штурм. Але вони пограбували кілька прибережних поселень — тобто запаслися продовольством — та визволили бранців, що працювали в місцевих багатіїв, а ще зруйнували Босфорський маяк і знов розтанули в морських просторах.

У Стамбулі полегшено зітхнули: кілька зруйнованих та пограбованих селищ — то ще не найгірше, чого можна було сподіватись від козаків. Ось лишень тактика непокоїла: невже треба було двічі підходити під стіни столиці, щоб обмежити себе такими дрібними наскоками? Та як же були вражені правителі Туреччини, коли за два місяці, вже восени, щойно почалися такі небезпечні для чайок осінні шторми, а отже, козаків у Стамбулі не чекали, вони з'явилися знову. Та сама сотня чайок. Гетьман Голуб і його козацько-морська піхота ніби знущалися з султана та його флоту, демонструючи і туркам, і цілому світові, хто тепер справжній господар на Чорному морі. Турецькі кораблі, що мали б протистати чайкам, не зважувалися навіть стріляли в їх бік — просто втікали.

А щоб остаточно показати світові хто є хто, козаки запливли у Босфор, зруйнували приміське селище Єнікьой та кілька дрібніших поселень, попалили всі кораблі та суденця, які не встигли втекти, і, вітаючи стамбульський гарнізон залпами своїх легких гармат, взяли курс на Дніпро. Якби козаки виявились наполегливішими в своїх чорноморських амбіціях, вони б зібрали трохи більше війська і збудували та зміцнили фортецею порт у гирлі Дніпра, відтак питання про український флот іще тоді перестало б бути полемічним. Але я вже казав, що козацьким вождям, принаймні більшості з них, значно легше було здобути будь-яку військову перемогу, ніж закріпити її дипломатично або подбати про те, щоб закріпитися на відвойованій території.

Тож чи варто дивуватися, що, покидавши на Січі свої чайки, козаки значною масою посунули на Молдову — громити тамтешні турецько-молдавські гарнізони та загони буджацького мурзи Кантеміра.