Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 57

У Стамбулі, в палаці султана, теж, напевне, не могли отямитись від шоку. А переможці тим часом тріумфували. Місто справді виявилося багатющим, військових трофеїв і здобичі набралося гори. Погуляли там хлопці кілька тижнів, перепочили, поскладали здобуте на десятки возів. І знову почали чухати потилиці. Воно ж ніби наладналися в Персію. Але ж куди в біса із такими хурами підеш? Та й хіба турки не скрізь однакові? Турок — він і є турок. Бити його можна й тут, якщо тільки добре бити!

Донським козакам узагалі йти не було рації. Бо й навіщо? Щоб турки знову над околицею запанували? Отож, діставши підкріплення та благословення від царя московського, в Азові й залишилися. А запорожці з усім добром і трофеями повернулися на Січ — дивувати шановне лицарство та ще зелених новаків балачками про майже неймовірні пригоди під турецьким містом Азовом...

Як склалася подальша доля отамана Михайла Татаринова, ніхто сказати не може. Але й того факту, що він, командуючи об'єднаним загоном запорізьких і донських козаків, зумів майже блискавично взяти штурмом таку фортецю, як Азов, уже досить, щоб його ім'я навіки зосталося в пам'яті нащадків. Знову ж таки: ми пам'ятаємо, що російський полководець Суворов брав Ізмаїл, якого, щоправда, потім довелося повернути туркам. То чому ж не повинні пам'ятати, що український полководець брав Азов, якого теж потім... Але то вже інша історія.

Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.

Ілляш Караїмович був одним із тих козацьких гетьманів, які твердо і послідовно дотримувались польської орієнтації. Гетьманом його проголосили одразу після страти Павла Павлюка, і найважливішим завданням його — яке, судячи з усього, він виконував не з примусу, а за переконанням, — було: заспокоїти козацтво, не допустити нового повстання, примусити козаків, говорячи сучасною мовою, повернутися в правове поле Польського королівства.

Однак в українській історії він, як постать, з'являється значно раніше. Саме Караїмович, разом з полковником Барабашем та іншими реєстровими офіцерами, брав участь у придушенні повстання Івана Сулими. Це він, хитро перебравшись за однодумця, в гурті з іншими офіцерами, заарештував І. Судиму, П. Павлюка та ще кількох керівників повстання і привіз їх до польського табору. Зрозуміло, що такі вчинки симпатії в українця викликати не можуть, проте, погодьмося — операцію виконано вправно. Пов'язати все керівництво повстанської армії і вивезти його з табору — таке може вдатись не кожному.

Саме тоді, як було страчено Павлюка і проголошено гетьманом Караїмовича, тобто в лютому 1638 року, в Варшаві відбулося засідання сейму, на якому розглядалися проблеми українського козацтва. Ухвала така: реєстр козацький зменшиться до 6 тисяч шабель; записувати до реєстрових полків можна лише тих козаків, які не брали участі в жодному з антипольських повстань. Вирішено було також, що старшими над реєстровиками будуть польські комісари — жодних виборних гетьманів! — а всі командири полків мають походити тільки зі шляхти. Крім того, Січ повинна бути під постійним контролем реєстрових полків; вони стоятимуть поблизу неї гарнізонами і стежитимуть за тим, щоб козаки не бралися до бойових дій без дозволу польського уряду.

Ясна річ, усе це не могло бути прийнятним. Воно обурило не тільки січовиків, а й козаків реєстру. Адже їм теж було ясно: додержання них вимог призведе до цілковитого занепаду козацтва.

Щоб переконати козаків, що все станеться саме так, як хоче сейм, гетьман Микола Потоцький (польський головнокомандувач) наказав Караїмовичу взяти два козацькі полки, піти на Січ і розправитися з тими повстанцями, яким пощастило втекти на Запоріжжя. Але там уже порядкував досвідчений воїн, кошовий отаман Дмитро Гуня, якого незабаром теж буде проголошено гетьманом. Дізнавшись, що реєстрові козаки прибувають для того, щоб, за наказом поляків, спалити всі чайки, а Січ, що містилася тоді на острові Томаківка, зруйнувати, Гуня негайно скликав усе козацтво, яке тільки могло зібратися з навколишніх територій. І запитав, чи згодне товариство коритися вимогам поляків.

Що ж відповіли козаки? Приблизно те саме, що мали за звичай відповідати на листи турецьких султанів. А ще, додали: краще вони всі накладуть головами, аніж віддадуть полякам Січ!

Караїмович, хоч і стояв за поляків, теж розумів, що вони жадають неможливого. Тому ні з чим не квапився. Зупинившись у районі Кодака, він улаштував собі там табір і прийняв посланців Гуні, які висловили йому все те, що звеліли учасники козацької ради. А ще передали ультиматум: щойно полки Караїмовича наблизяться до Січі, запорожці оголосять їх ворогами козацтва і стануть до бою, як і годиться чинити з ворогами.

В полках Караїмовича були такі самі українці, а як і в полках Гуні. Довідавшись про те, що козацька рада на Січі вирішила не припиняти повстання, чимало з них потай утекло з табору Караїмовича, щоб приєднатися до січовиків. Не маючи бажання розпочинати братовбивство, Караїмович підняв полки і повернувся на Черкащину, до своєї резиденції.

Цей його вчинок свідчить, що загалом Караїмович не був налаштований ні проти повстанців, ні проти січового козацтва. Як і Богдан Хмельницький, з яким згодом, звела його доля, він був офіцером реєстру, але офіцером, який прагнув уникнути значних боїв із січовиками та повстанцями.

Така його поміркованість не припала до смаку польському командуванню, і невдовзі його з гетьманування усунули. Реєстровиків же підпорядкували польському комісарові.

Проте цим військова кар'єра, а краще сказати трагічна доля Ілляша Караїмовича, не вивершилась. У квітні 1648 року саме він був командиром одного з козацьких полків, які йшли човнами до Дніпра з наказу головнокомандувача польських військ Миколи Потоцького. Дізнавшись про це, Богдан Хмельницький вислав їм назустріч повстанські полки. Старшині полку вдалось умовити козаків реєстру перейти на бік повстанців. Караїмович здатися не захотів — знав, що козаки не подарують йому ні зради Сулими, ні зради під час повстання Павлюка. Разом з групою своїх прибічників він став до бою і загинув.

Звичайно, дуже просто віднести його до зрадників і спробувати, як це роблять деякі дослідники, викреслити з української історії. Але це марна річ. Його не викреслиш. Бо що було, те було. Був і гетьман реєстрових козаків, полковник Ілляш Караїмович. Він, як і всі Інші офіцери реєстру, заприсягся у вірності польському королеві, і свого слова дотримав. Як дотримали його багато інших офіцерів-українців, чимало гетьманів та кошових отаманів, що так само, як і Караїмович, брали участь у придушенні повстань. Такою вже вона є, наша історія.

Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.

Ми вже знаємо, що після поразки повстання під проводом Павлюка основна частина бунтарів не розпорошилася по степах і селах, а посходилась до Січі та її околиць. Оскільки ці люди складати зброї не збиралися, постало питання про гетьмана. Ним обрали активного учасника повстання, ніжинського полковника Якова (Стефана, Яцька) Остряницю, що, як твердить дехто з дослідників, був родом з містечка Остра на Чернігівщині. До обрання гетьманом, він певний час був полковником Ніжинським. Радником до нього приставили старого січовика Дмитра (Леона) Гуню.

У квітні 1638 року Остряниця повів своє — поки що нечисленне — військо лівим берегом Дніпра на Київщину, в район Переяслава. Дорогою повстанці очищали міста й села від польських гарнізонів та польської адміністрації, а територію — від загонів, що виловлювали та вирубували порізнені гурти бунтівників. Водночас повстанське військо поповнювалося новими бійцями — здебільшого селянами, яким уясе несила було зносити утиски польської шляхти.

Паралельно з кінно-пішими загонами рухався Дніпром на човнах окремий загін Дмитра Гуні. Ще один командир повстанців — Скидан — збирав загони на Чернігівщині. Готуючись до справжньої війни з поляками, гетьман попросив допомоги в донських козаків, і ті справді відрядили йому на допомогу полк на чолі з полковником Путивльцем (мабуть, з українських козаків).

Як бачимо, окреслювались виразні передумови, щоб повстання під проводом Остряниці переросло у визвольну війну. Що ж цьому завадило? Очевидно, помилка гетьмана.

Він поспішив розпочати бойові дії проти польської армії, якою командував талановитий полководець М. Потоцький, не дочекавшись загонів підмоги, що рухалася в цей час до нього з усіх кінців.

Загалом Остряниця мав чималий військовий досвід. Відомо, що в рангу полковника реєстру він виступив на боці поляків у війні проти Московії в 1634 році, і що його полк активно й успішно діяв у районі Новгорода-Сіверського. Відзначився й у повстанні Павлюка. А перед цим випробував свою долю в боях з кримськими татарами. Що ж до його дій як керівника повстання, то в їх оцінці дослідники кардинально розходяться: від захвату наслідками його першої битви з поляками біля міста Говтви, до цілковитого заперечення його військового таланту.

Найрізкіше з цього приводу висловлюється історик Микола Аркас: "Повстання це, — пише він у своїй "Історії України-Руси", — було б, мабуть, успішне, але вибрали на гетьмана чоловіка слабої волі, нездатного до військовій справи, — Остряницю. До нього пристає стільки народу, як ні до одного з гетьманів досі; але він не тямив, що з ними робити; він вибрав собі річку Сулу і ходить вгору та униз по ній, боїться перейти через неї, гаїть дурно дорогий час і дає полякам стягнути своє військо".

З такою оцінкою погодитися, звичайно, важко. Остряниця справді певний час маневрував Полтавщиною, але не через слабкодухість, а чекаючи кількох великих загонів підкріплення. Інша річ, чекати їх слід було, не настільки заглиблюючись у території, які так твердо, маючи тут багато військ, контролювали поляки. Кращим для цього було пониззя Дніпра, звідки, обростаючи людьми, можна поступово підніматись угору, як це згодом робив Хмельницький. Але історія йде тими шляхами, якими вона йде.

Перша битва з поляками дала перемогу повстанцям. Розбивши ворогів у відкритому бою, козаки добре поколошкали ще й їхній табір і змусили до відступу в бік Лубен. Одначе після цього Остряниця втратив ініціативу і справді рейдував від Лубен до Лукомля, звідти до Жовнина...