Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 56

Чому особлива? Бо за національністю він був... турок. Щоб турок — та став гетьманом українського козацтва" очолив велике народне повстання за незалежність України, за Православну віруї Річ справді нечувана. Але так сталося.

Як жоден з інших козацьких вождів, він мав багато прізвищ і прізвиськ. Звали його: Павло Михнович, Карпо Павлюк, Баюн, Полурус, Гудзан, зрештою, Павлюга...

Розстрілявши Кононовича, козаки віддали булаву Павлюкові. Він став гетьманом не тільки козацтва, а й цілої повстанської армії. Заступника ж мав в особі Василя Томиленка, який ще недавно сам був гетьманом. Між іншим, Павлюка не стратили разом із І. Сулимою тільки тому, що за нього заступився відомий польський аристократ-сенатор. Турецькі посли, знаючи, що Павлюк — турок, теж не наполягали на його страті.

Про серйозність намірів названих вище козацьких вождів свідчить уже той факт, що почали вони не з бойових дій, а з універсалів, тобто спеціальних послань, що поширювались по всіх навколишніх територіях. Як поставилося до них населення? Чимало охочих відгукнулося. Формувалися та озброювались, чим могли, нові сотні. Одначе і повстанців ще було мало, і зброя сяка-така. То ж багато новобранців так і не пройшли потрібного вишколу. А тут іще й зима заходила...

Розпалювати повстання взимку — річ сама собою майже безнадійна. А понад те ще й ватажок його припустився серйозної помилки. Замість того, щоб відвести повстанців ближче до Січі, де на допомогу йому завжди могли прийти козаки, які ще не приєдналися до бунтівників і де на будь-якому з островів можна було витримати натиск поляків, він спорудив табір поблизу села Кумейки під Чигирином. І табір, судячи з подальших подій, не дуже надійний.

Та перш ніж перейти до розповіді про саме повстання, скажемо, що ще перед ним, за гетьманування Томиленка, Павлюк зібрав загін козаків і повів їх у Крим. Ні, не для того, щоб воювати з кримчаками, а щоб допомогти ханові у його боротьбі проти буджацьких татар.

Пособивши ханові впокорити Буджак, турок-козак Павлюк мав підстави сподіватись і допомоги орди в його боротьбі з поляками. Він і сподівався. Але. даремно...

Одначе повернемося до повстанців. Першим же штурмом війська польного гетьмана (заступника головнокомандувача) Миколи Потоцького пробили оборону табору в двох місцях. І на превелику силу та з серйозними втратами козакам пощастило стримати поляків до ночі, а потім відійти до містечка Боровиці, що на березі Дніпра. Проте М. Потоцький був досвідченим воїном. Він кинув свої війська навздогін і, не даючи повстанцям змоги вкріпити новий табір, узяв його в облогу, безперервно атакуючи та обстрілюючи з гармат.

Вже на другий день повстанцям стало ясно, що довго протриматись на грудневому морозі, під вітром, у широкому полі, без харчів та набоїв, не вдасться. Сили ж для того, щоб розбити поляків чи хоч прорвати оточення, бракує... Отже, табір доживає останні години. Тоді посеред ночі полковник Скидан та ще кілька відомих офіцерів-козаків, утворивши невеликий штурмовий загін, усе ж пробилися до Дніпра і кригою перейшли на лівий берег. Тільки так вони і врятувались, негайно відступивши до Січі.

А що ж діялось по цьому в ставці Павлюка? Під його командою зосталася тільки частина реєстрових козаків, що мало коли додержувались послідовності в боротьбі з поляками, були також негаразд дисципліновані та ще гірше озброєні, не вельми боєздатні повстанці. Тобто після відступу — чи краще сказати втечі — найбоєздатнішої частини запорожців на чолі зі Скиданом, Гунею та Филоненком, у таборі гетьмана почалась агонія. І сталося те, що найчастіше в таких випадках буває: на вимогу поляків, реєстровики і повстанці пов'язали своїх вождів — Павлюка, Томиленка, Гремича, Летягу. Шкурая та ще кількох — здали ворогові. Тільки за таку ціну всі інші здобули собі право на життя.

Люто скатованого Павлкжа перевезли до Варшави і скарали на смерть. Удруге за нього вже ніхто не заступився: чудеса не повторюються.

Жахливий досвід цього повстання ще раз показав, наскільки воно страшно: розпочинати щось велике, виходячи тільки з власних амбіцій, не подбавши про належну всенародну підготовку, а покладаючись лише на могутність і традиції Січі.

Павлюк розпочав повстання взимку, коли цьому аж ніяк не було властивої пори. З 23 тисяч його воїнів 17 тисяч не мали бойового досвіду, а головне — жодної зброї, окрім вил та кіс, а дехто йшов у бій з палицею. За кілька годин бою лише під Кумейками полягло понад 6 тисяч повстанців. Ще кілька тисяч загинуло під Боровицею або було страчено по розгрому повстання.

Деякі дослідники твердять, що, зрозумівши, скількох людей він призвів до загибелі своїми квапливими й непродуманими діями, Павлюк покаявся перед козацько-повстанським колом І сам попросився до рук поляків. Попросився й пішов, — поклавшись на слово честі православного сенатора від України Адама Кисіля, який запевняв, що в сеймі висловлено намір стратити лише керівників повстання, а всім іншим буде дароване життя.

Одначе каяття виявилось запізнілим, а слово честі сенатора — нічого не вартим. Після катувань і страти Павлюка, тисячі повстанців зазнали того самого, що й він.

То що ж, можете запитати ви, треба було не повставати, терпіти?

Повчати пращурів — річ марна. Але висновки робити треба навіть із фактів минулого. І тут висновок однозначний: якщо повстання не підготовлене, воно переростає в криваву, трагічну братовбивчу провокацію.

Той, хто не погодиться з цим, нехай зазирне до історії. Він довідається, що криваве повстання Павлюка й Остряниці (навколо нього згуртувалися рештки повстанців) саме й призвело не лише до величезних людських втрат, а й до тривалого занепаду козацько-повстанського руху.

Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.

Хоч в Україні вже розгортався великий повстанський рух, далеко не всі козаки воліли приєднуватися до нього та роздмухувати полум'я війни з Польщею, а отже, по суті, війни громадянської. Не слід забувати, що частина козацтва, виходячи з ідеї засновника Січі князя Д. Вишневецького, все ще ставилася до запорізької вольниці, як до своєрідного степового лицарського Ордену. А життя будь-якого лицаря віддавна і скрізь підлягало одним законам: захищати скривджених, визволяти поневолених, боронити надбання попередників, здобувати власну бойову славу та шукати нових звитяг на честь усього лицарства.

Загін саме таких лицарів — близько 4 тисяч шабель — і згуртував навколо себе на початку 1637 року досвідчений полковник, отаман Михайло Татаринов. Яка ж ідея живила це славне товариство? Така сама, як і деяких його попередників: вирушити в далеку Персію, щоб там, у спілці з військами шаха, повести далі — вже, так би мовити, з тилу, з другого боку — боротьбу з Туреччиною. Ніяких свідчень стосовно того, що Татаринов вів попередні переговори з представниками шаха чи командування перською армією, нема. Не було, підказує логіка дальших подій, перського представника (хоч у постаті поводиря) й у загоні полковника.

Судячи з усього, козаки міркували так, як і мали міркувати: "Перси оно турка б'ють-б'ють, та все ніяк не доб'ють. То чого б не піти та не допомогти? У гурті з персом і турка бити легше. А шах — що? Побачить перед собою таких хлопців, як ми, — з радістю прийме".

Відстань до Персії нікого не лякала. Те, що на шляху до неї не раз доведеться битися з ногайцями і з тими ж таки турками, а може, ще й кавказцями, — бо хтозна, як воно там поведеться, — теж.

Тому — пішли. Тільки легко сказати: "пішли". Йти треба було через території, підконтрольні татарським та ногайським мурзам. Де ще та Персія, а татари вже ось вони. І доводилося українським хлопцям шаблюками пояснювати їм щоразу, хто такі козаки та куди націлилися.

Отак, з боями та сутичками, дійшовши до донських степів, загін Татаринова несподівано натрапив на дончаків, серед яких, як завжди, було чимало українців, що починали козакувати на Січі. І було їх теж немало — зо три тисячі шабель. На щастя, Чорноморського флоту — такого, як сьогодні, — тоді ще не існувало, тож ділити хлопцям було нічого, крім хіба що хліба-солі та горілки. Але з цим розібралися швидко й по-братньому. Татаринов на вдачу був, як кажуть, зі своїх, не бундючних. Тож одразу й узявсь приохочувати стрічних: мовляв, приєднуйтеся, вас три тисячі та нас чотири, а це вже військо!

Донці чухали потилиці. Персія, казали, воно ніби штука добра. Але ж далеченько. Та й чого йти бити турка аж туди, як він ось отут, під боком, в Азові. Місто багате, добра та турків нікому не забракне.

Запорожці й собі заходились чухати потилиці: а чом би й не так? Азов і справді тутечки, на Дону. То чого ж не побити турка спершу на місці, а вже по тому — в Персії? Куди вона, в біса, дінеться?

Одне слово, скликали козацьке коло, урадили собі, що та як" і вже наприкінці квітня 1637 року стояли під стінами Азова. Гарнізон міста, мабуть, дивувався: адже підійшло якихось п'ять тисяч козаків — не більше (не всі донці погодились на участь у штурмі). Кого ж вони збираються атакувати? Нас? Та нас тут самого війська близько 4 тисяч. А ще жителів озброїмо, та за могутніми мурами...

Нікому з прибулих запорожців мурів Азова досі бачити не доводилось. А коли стіни постали перед козаками зблизька, ті зрозуміли: з їхніми чотирма легкими гарматками (фальконетами) під такою фортецею навіть салютувати соромно. Але що вдієш? Як уже підійшли, то не відступати ж на сміх туркам! Проте й на стіни — нема дурних — теж не полізеш, переб'ють. І поки турки, хизуючись міццю, палили з важкої артилерії, козаки заривались у землю: нишком робили підкопи, й оскільки люди вони були працьовиті, то однієї з ночей яничари раптом завважили, що козаки вже в місті. Напад був рішучим, а бій просто лютим. Частина гарнізону, що встигла замкнутись у міській цитаделі, ще якось трималася. Всі інші лягли трупом.

Стріляти по міцнющій цитаделі з фальконетів — однаково, як з рогаток. Та побачивши, що козаки знову, мов кроти, починають зариватись у землю, смертельно нажахані турки визнали за краще здатися. Полковник Татаринов і сам, мабуть, не сподівався, що фортеця, яка досі мала славу неприступної, складе зброю так легко і перед такою жменькою вояків.