Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 58

А поляки тим часом стягували війська і робили все для того, щоб не дати дороги загонам, які йшли на допомогу гетьманові

Остряниці. Передусім, вони перехопили донських козаків (за деякими даними близько 500 шабель) і порубали їх. Так само розгромили чи порозганяли ще кілька дрібних загонів.

І знов-таки, замість того, щоб відходити в бік Січі, Остряниця заклав новий табір поблизу Жовнина. Потоцький, на допомогу якому прийшов український князь Єремія Вишневецький з великим загоном надвірних козаків та ополченців, негайно оточив повстанців. Бій тривав до вечора. Повстанці опирались одчайдушно. Та все ж полякам пощастило вдертися до табору й захопити обоз мало не з усіма гарматами.

Ситуація здавалася безнадійною. Проте повстанці остаточно духом не підупали і від поляків таки одбилися. Але зробили вони це вже без Остряниці. Бо той учинив таке, чого не можна пробачити жодному полководцеві. Він — ще під час битви — згуртував навколо себе найбоєздатніших козаків, прорвав оточення і, перепливши річку Сулу, втік, кинувши всіх інших напризволяще. Пояснювати це можна чим завгодно: розпачем, безнадією, побоюванням, що повстанці схоплять його та здадуть полякам, як-то бувало вже не з одним ватажком. Але з усіх поглядів описана втеча не має жодного пристойного пояснення, як і не має виправдання. Тим більше, що повстанці тоді вистояли і ще довгенько тримали оборону в таборі.

Що ж до Остряниці, то відомо, що він утік на Слобідську Україну, на територію, підпорядковану в ту пору Московії. Там і оселився. Проте через певний час загинув од рук козаків. Можливо, тих, яких він зрадив у битві під Жовнином. Що ж, траплялося й таке. Проте, за версією автора "Історії русів", Остряниця нібито уклав з поляками договір і вже після битви його, разом з іншими козацькими старшинами було заарештовано в Канівському монастирі, куди зайшов помолитися. Далі поляки нібито відвезли його до Варшави і там, після страшних тортур, стратили. Проте польські та українські джерела не підтверджують цього.

Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.

Грудень 1637 року. Трагічний бій під Кумейками на Черкащині. Слабко озброєні повстанці мужньо стримують шалений натиск добірних польських військ. Табір з возів, улаштований просто на марші, ненадійний. Поляки легко вдерлися до нього. У страшній різанині, що тривала мало не цілий день, повстанці втратили близько 6 тисяч чоловік. Бачачи, що битву програно, гетьман Павло Павлюк бере загін кінного козацтва — найбоєздатнішого — і, вирвавшись із табору, відходить у бік містечка Боровиця.

А хто ж очолив тих, хто лишися спливати кров'ю під Кумейками? Літній, досвідчений полковник Гуня. Йому не забракло мужності, таланту й авторитету, щоб після відходу гетьмана (це, ясна річ викликало в таборі паніку) заспокоїти бунтарів, відбити напад поляків і, зміцнивши табір, триматися ще кілька годин. На світанку ж, перегрупувавши своє знесилене військо, Дмитро Гуня несподіваним ударом прорвав польську блокаду і почав відступати тим самим шляхом, яким повів свій загін гетьман Павлюк.

Щоправда, щоб збільшити маневреність свого війська і врятувати його, Гуні довелося залишити в містечку Мошни весь обоз із пораненими, яких того ж таки дня поляки вирубали. Але це виявилося тією трагічною жертвою, якої не можна було уникнути задля порятунку основної частини війська.

Друга дія повстанської драми гетьмана Павлюка відбувалася, як відомо, в таборі під Боровицею. Там сталося так, що повстанське військо виявилося розчленованим. Полки запорізьких козаків під командою полковників Скидана й Остряниці ще перед битвою відступили в район Чигирина, а в таборі, під орудою Павлюка й Гуні, зосталися тільки селянські загони. Після тяжкого бою, коли Гуня відчув, що повстанці ладні зрадити гетьмана й здати всю старшину полякам, він зібрав навколо себе загін відданих йому запорожців, вирвався з табору і, форсувавши Дніпро, рушив на Січ.

Отже, нічого дивного немає в тому, що полковник Дмитро Гуня став для козаків символом мудрості та надійності. Йому вірили, за ним ішли, на його щасливу зірку покладалися. Ось чому січове товариство одразу наставило його кошовим отаманом. І він виправдав сподівання повсталого козацтва. Згадаймо, що коли навесні 1638 року гетьман реєстрових козаків Караїмович виступив, за наказом поляків, проти Січі, намагаючись узяти її під пильний нагляд, саме Гуня скликав Раду й від її імені зажадав: геть від Січі, бо інакше розпочнуться бойові дії. Рішучість кошового Гуні врятувала тоді козаків від братовбивчої війни між реєстровим та нереєстровим лицарством.

Можливо, якби повстання, що и далі розгорялося в Україні, очолив Дмитро Гуня, воно б мало більший успіх. Проте, як ми вже знаємо, у квітні 1638 року гетьманом обрали Остряницю, а Гуню оголосили "першим полковником", тобто заступником гетьмана. Й історія, по суті, повторилася. Трагедія повстанського табору під Жовнином. Гетьман Остряниця з невеличким загоном прибічників утікає, кинувши своє військо напризволяще. Що робити тим, що залишилися? Вони, звичайно ж, звернулися до старого досвідченого полковника Гуні: прийми булаву. І Гуня прийняв. Буквально за кілька годин, не припиняючи бою з поляками, він зумів відновити дисципліну у війську, залатати проломи, знову зробити табір здатним до оборони.

До речі, там, під Жовнином, поляки вдалися до жахливої провокації: заходилися палити навколишні села, а людей з них, особливо жінок і дітей, пригнали до табору й перед очима повстанців почали катувати і страчувати. Навіщо це робилося? З одного боку М. ІІотоцький намагався залякати повстанців та посіяти ворожнечу між ними й населенням, яке, мовляв, терпить лихо через свавілля бунтарів. З другого — сподівався, що козаки, яких було значно менше, ніж поляків, не витримають і кинуться з табору рятувати приречених. Проте Гуня пригасив пристрасті і з табору не вийшов. Завдяки цьому він зберіг життя тисячам повстанців, які все одно катованим нічим не допомогли б.

Зрозумівши, що гетьман Гуня розгадав їхні наміри, поляки облишили тортури і пішли на штурм. Проте козаки відбили напад і зуміли відійти до Дніпра. Там, у гирлі Дніпрового протоку-стариці, вони заклали новий табір. Скориставшись перепочинком, повстанці настільки укріпили його, що він, по суті, став неприступним. І дав їм захист мало не на два місяці. Могли повстанці триматися тут і далі, але не ставало харчів, майже вичерпались набої для рушниць і пістолів.

Коли гетьман Остряниця ще тільки закладав табір під Жовнином, він відрядив полковника Филоненка на Січ із наказом привезти продовольство й набої, Филоненко наказ виконав. Та коли обоз під охороною загону запорожців наблизився до табору, поляки кинули на нього чи не все військо. Филоненко — не без підтримки повстанців, командувати якими Остряниця доручив Гуні, — до табору пробився. Але далеко не з усім, що віз. Отже, з харчами сутужно було ще під Жовнином, а в новому таборі не стало й набоїв...

Далі гетьманові Гуні важити не було вже на що. Відбивши ще кілька атак поляків, він вибрав момент, щоб рукопашним боєм прорвати оточення в найслабкішому місці, і відступив на територію Слобідської України, де поляки погнатися за ним не могли: територія підлягала контролеві Московії.

Так цей майстер оборони й маневру порятував іще раз —уже вкотре! — повстанське військо від цілковитого розгрому, а тисячі людей од загибелі.

Як склалася подальша доля талановитого командира, одвічного повстанця, невідомо. На той час він уже був досить літньою людиною, тож, треба думати, битва в гирлі Стариці була в гетьмана останньою. Але слід його в історії козацтва, історії визвольної боротьби українського народу залишився.

Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.

Ім'я полковника Карпа Скидана з'являється в історії України в зв'язку з повстаннями під проводом П. Павлюка та Я. Остряниці. І в першому, і в другому він виступає як один з організаторів і керівників повстанського руху та найздібніших воєначальників.

Першою його операцією став переворот за часів гетьманування Сави Кононовича. А було так: у розпалі повстання П. Павлюка Скидан зі своїм полком пішов до Переяслава, де тоді перебувала ставка гетьмана Кононовича, напав уночі на будинок, в якому той жив із найближчим оточенням, узяв гетьмана під варту і привіз до Павлюка. За вироком козацької Ради, Кононовича стратили як зрадника, що обстоював інтереси Польщі, не дбаючи про інтереси українського народу та козацтва, а полковник Скидан відтоді став популярним серед повстанців. За ним закріпилася слава хороброго до відчайдушності чоловіка, здатного на будь-який подвиг.

Після страти Кононовича гетьманом обрали Павлюка. Але новий гетьман одразу ж поїхав на Січ, щоб закликати до повстання запорожців, а Скидан, як його заступник, залишився на Полтавщині. Розсилаючи по навколишніх округах своїх гінців, полковник збирав людей, формував з них загони, озброював і навчав. По суті, він виконував обов'язки наказного гетьмана, хоч ніхто з дослідників цим титулом його не величає.

Про битву під Кумейками ми вже знаємо з історії, пов'язаної з повстанням Павлюка. А тут додамо, що полковник Скидан був одним з керівників оборони табору. Повстанці опинилися в облозі взимку, в грудні, без теплого одягу, не маючи в достатку ні харчів, ні набоїв і втрачаючи вже надію не те, що на перемогу, а хоч би на порятунок. Та коли 20 грудня 1637р. полякам пощастило вдертися до табору, і польський командувач М. Потоцький уже тішився тріумфом, саме полк Карпа Скидана, як найбоєздатніший, зумів прорвати вороже кільце й відійти в бік містечка Боровиці. Це допомогло вийти з табору Павлюкові та кільком іншим полковникам з частиною козаків і селян-повстанців.

Яким був кінець повстання Павлюка, ми вже знаємо. Проте польський уряд не дуже цим тішився. Там розуміли: поки на волі такі, як полковник Скидан, повстання жевріє і щоднини може спалахнути з новою силою. Ось чому на Січ, з наказу коронного гетьмана М. Потоцького, пішло два полки реєстрових козаків під командою полковника Мелецького. До речі, то були Чигиринський і Білоцерківський полки, що мали статус елітних.