Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 61

Ставка його — містечко Терехтемирів. Будь-яка спроба відтворювати коші запорозького війська, тобто війська поза реєстром — незаконні, їх мають ліквідовувати реєстровики.

Українські реєстрові козаки ставали, по суті, частиною польського наймано-регулярного війська, з твердим підпорядкуванням коронному гетьманові, а отже, королеві Польщі. Згідно з "Ординацією", селитися козаки мали право лише в трьох староствах — Черкаському, Канівському та

Корсунському. Це дуже звужувало сферу впливу козаків, підривало саму ідею козацтва на території України. Нарешті, все реєстрове козацтво зменшувалось до шести полків, кожен з яких мав по черзі справляти сторожову службу на території Січі, не допускаючи появи січового, нікому не підвладного, козацтва.

За такої політичної ситуації, під час засідання "завершальної комісії з козаками ", що відбулося в грудні 1638 року в урочищі Маслів Став, було обрано нову реєстрову старшину. Саме за ухвалою цієї комісії Івана Барабаша призначено військовим осавулом, тобто, говорячи сучасною мовою, вищим, десь у чині підполковника, штабним офіцером.

Про ранній період життя І. Барабаша знаємо дуже мало. Деякі дослідники вважають, що за національністю він був вірменином, довго служив у реєстровому війську, а перед тим проходив військовий вишкіл на Запорожжі. Наказним гетьманом його проголосили 1646 року, на раді в Чигирині, як він уже був генеральним осавулом реєстрового війська (щонайменше полковник генштабу) і полковником Чигиринським.

Усі ці титули і військові посади свідчать, що Іван Барабаш був у козацькім середовищі людиною досить впливовою й авторитетною. А вплив і авторитет, як відомо, козак міг здобути завдяки власній хоробрості, відданості козацьким традиціям і мудрій розважливості. Нагадаю також, що генеральним писарем при наказному гетьмані І. Барабаші призначили Б. Хмельницького, тобто земляка, сотника чигиринського. У квітні того самого року Іван Барабаш очолив посольство реєстрових козаків до короля Владислава IV. З усього випливає, що ініціатива цієї зустрічі належала самому королеві, чи принаймні канцлеру Оссолінському. Чому ж виникла потреба в ній?

Король Владислав IV мав намір розпочати війну проти Криму. Потіснивши татар, а разом з ними й турків, він сподівався здійснити одвічну мрію польської шляхти: "Велика Польща від моря до моря!". Але для того, щоб Польща вийшла на береги Чорного моря, потрібно, вважав король, остаточно примиритися з козаками, створити сильну польсько-українську армію, а головне, спонукати до боротьби на боці

Польщі запорізьке козацтво. Про це і йшлося на секретних, по суті, переговорах між королем та наказним гетьманом І. Барабашем. При цьому король висловив надію, що готування до війни буде таємницею. А щоб Барабаш мав право формувати козацьке військо, король видав йому спеціальний "королівський привілей". Цей документ дозволяв наказному гетьманові вільно вербувати та озброювати козаків, створювати козацьку флотилію.

Чи міг король довіряти Барабашеві? Сам він вважав, що може. Такої ж думки був і канцлер Оссолінський. Ось що пише з нього приводу в нарисі "Богдан Хмельницький" французький письменник Проспер Меріме: "Барабаш, вірменин за національністю, малим його викрали козаки (очевидно, з одного з вірменських сіл у Криму — Б.С.), зріс серед них і здобув авторитет сміливістю; його вважали відданим королю і учинним польським управителем".

Можливо, Барабаш і заходився б виконувати наказ короля згідно з приписами "привілею", але невдовзі з'ясувалося, що польський сейм рішуче виступив проти війни" На засіданнях сейму, що відбулися одне в травні, а ще одне в листопаді 1647 року, деякі провідні сенатори навіть вимагали "назавжди покласти край думкам короля про війну*. Знаючи настрої сенаторів, а також те, що король тяжко хворіє, наказний гетьман Барабаш зміркував, що ліпше стосунків з польськими сенаторами та командуванням польської армії, яке теж не підтримувало Владислава IV, не псувати, і "привілею" нікому не показувати. Нікому, крім, ясна річ, генерального писаря, бо йому вже показав. І дуже згодом про це шкодував: хитромудрий Хмельницький документа викрав і використав для підготовки повстання.

Коли розпочалися бойові дії проти повстанців, І. Барабаш, якого, за твердженням автора "Історії русів", від імені короля проголосили гетьманом малоросійським, вирушив на війну з бунтівниками. Пішов Дніпром. На човнах. Яке ж військо вів із собою? Невеличке, 5 тисяч шабель. Але це були досвідчені реєстрові козаки, які заприсяглися йому як гетьманові у вірності. А сам Барабаш заприсягся у вірності королю та коронному гетьману М. Потоцькому.

Можна не сумніватися, що робив він це щиро. Він особисто ненавидів Хмельницького і дуже був проти повстання. На козаків дивився, як на військову силу в складі Речі Посполитої, не маючи жодного наміру розпочинати боротьбу за незалежність, чи хоч автономію; виступи проти короля вважав протизаконними.

Флотилія Барабаша насувалася на повстанців не сама. Паралельно, степом, простувало військо польського генерала Стефана Потоцького, сина коронного гетьмана. Та оскільки діяли вони неузгоджено, повстанцям вдалося спочатку знешкодити військо Барабаша, а по тому військо С. Потоцького. Висадившись поблизу Кам'яного Затона, реєстро-вики Барабаша приготувались до оборони. Проте Хмельницький і його споборники переагітували козаків. І зробили це настільки вміло, що "барабашівці" не лише перейшли на бік повстанців, а й зняли зброю на своїх офіцерів. Існує дві версії загибелі І. Барабаша. За однією, він нібито згуртував навколо себе офіцерів та жменьку вірних йому козаків і загинув у бою. За іншою — побачивши, що козаки не з ним, гетьман нібито сховався в одному з човнів. Його розшукали й повели до Хмельницького на суд. Але І.Барабаш дорогою зумів вирватися з рук конвоїрів і кинувсь у Дніпро. Визнав за краще втопитись, аніж постати перед судом.

При цьому він навряд чи міг припустити, що судитиме його й історія, що в літопис України він увійде, як зрадник народу. Не він перший і не він останній з українських гетьманів, та й просто офіцерів, складав присягу на вірність польському королеві. Не він перший і не він останній дотримав цієї присяги і силою зброї намагався придушити повстання. Тільки коли він, гетьман Малоросії, вів свої п'ять тисяч козаків до Дніпровських порогів, він і гадки не мав, що це повстання — не таке, якими були попередні. Що воно переросте у велику народно-визвольну війну.

Втім, як би не повівся тоді гетьман Іван Барабаш, якою б дорогою не пішов із життя, він є і буде однією з помітних історичних постатей нашої багатостраждальної і, водночас, героїчної минувшини.

Книга Друга. Клейноди козацької слави.

ПЕРШИЙ

Богдан Хмельницький, гетьман Визвольної армії, Великий гетьман України.

"Богдан Хмельницький — не лише найбільший здобуток української історії, а й одна з найбільших її загадок. Відгадати її — означає зрозуміти, чому незбагненної величі перемоги повсталого народу іноді вивершувано не менш незбагненними дипломатичними поразками; а криваві жертви відважного воїнства в ім'я незалежної України оплачувано щирою вдячністю гетьмана ...королеві — за булаву з рук "найяснішого", чи цареві — за милість до "вірного слуги його величності".

Богдан Сушинський

В історії кожного народу з'являються постаті, роль і значення яких у становленні його державності, формуванні національної самосвідомості, зародженні величі душі та стійкості духу виходять далеко за межі історичного бачення, соціального тлумачення і політичних амбіцій не лише сучасників, а й багатьох прийдешних поколінь. І сприймати ці постаті треба в контексті всього того загальноєвропейського, загальнолюдського розвитку, всієї тієї фатальної непередвизначеності шляху і сатанинського зіткнення інтересів та обставин, що їм невблаганно підлягає наша цивілізація, виковуючи на них, ніби на ковадлі історії, — у рятівних війнах, зрадницьких перемир'ях і згубних статтях ще одного "вічного миру" — вікопомний життєпис усякої сущої на землі людності.

Так ось, Богдан Хмельницький — і є той військовий і політичний геній України, те, суто українське знамення небес, провідницьку силу та історичну роль якого ми, українці, ще тільки маємо пізнати.

Основні події Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького загалом відомі — всі її битви, перемоги і поразки, переговори і договори. Найбільшою таємницею була і є лише постать самого вождя, мотиви, що спонукали його до такої могутньої війни в один із найспокійніших періодів кривавого українсько-польського співіснування під єдиною короною; мотиви тих дипломатичних ходів, унаслідок яких протягом двох, знову ж таки більш-менш мирних років єднання України з Росією, тобто ще за життя Б. Хмельницького, Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров'ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі — незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним, — спектр сягав від цілковитої і беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу, до зрадника, який продав ("пропив") Україну Московії.

Простежимо, наприклад, як змінювалося ставлення офіційної влади до Б. Хмельницького за Радянських часів. Як по-пропагандистському використовувано його постать.

"Богдан-Зиновій Хмельницький — політичний діяч середини XVII століття у Польщі та в Україні, ім'я якого пов'язане з великою селянською війною, так званою "Хмельниччиною", зрадник і лютий ворог повсталого українського селянства. 1654рік відомий "переяславською угодою", яка ознаменувала собою союз українських феодалів з російськими і, по суті, юридичне оформила початок колоніального панування Росії над Україною".

Дехто, можливо, подумає, що, за існування СРСР, таке наважилися 6 написати тільки "буржуазні націоналісти" та "злісні вороги дружби українського і російського народів". Мушу розчарувати: сказали це найвідданіші речники і найпослідовніші пропагандисти згаданої дружби — комуністи. Ба, навіть чорним по білому записали. І не де-небудь, а на скрижалях "Большой Советской Энциклопедии" (1935 р.), кожен том якої, як відомо, пильно перевіряли та затверджували на найвищому партійно-державному рівні.