Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 60

Логічно було б припустити, що далі гетьман вирушить на Січ. Але Півторакожуха цього не робить. По-перше, на Січі мають свого гетьмана. По-друге, там, як здогадувався гетьман повстанців, мабуть, ще не цілком оговтались після недавньої поразки повстання і поки що не зичать собі нової війни з королівськими військами. Одне слово, Півторакожуха мав підстави не приєднуватись до січовиків. Куди ж йому податися? Гетьман повстанців обрав досить оригінальну тактику. Свою похідну ставку він розташував на кордоні між володіннями Січі і Кримського ханства. При цьому гетьмана січовиків він запевнив у тому, що захищатиме кордони козацьких земель, а кримських мурз — у тому, що єдина його мета — протистояти військам польського короля. Знаючи про існування цієї ставки, чимало городових нереєстрових козаків почали сходитися сюди. Прибувало також безліч селян, що втікали від польських поміщиків. Польському урядові, ясна річ, таке подобатись не могло. Він послав у ці місця великий загін кінноти, щоб протистояти дедалі більшому війську Півторакожуха. Проте гетьман багато разів відбивав напади поляків, а коли не міг, — зникав у татарських степах. Гнатися за ним поляки не наважувались, бо варто було їм ступити на землі ханства, як це означало б оголошення війни. І тоді вже козаки діяли б разом з ордою. Ні король, ні сейм Польщі такого розвитку подій не бажали.

Ще одна цікава деталь. Нападаючи на польські роз'їзди, що наглядали за прикордонними землями, вояки гетьмана Півторакожуха захоплювали в полон офіцерів-шляхтичів і віддавали їх татарам, а вже ті мали за них добрий викуп. А татари давали за це козакам овець та велику рогату худобу, що йшла на харчі.

Невідомо, скільки б тривали такі прикордонні маневри гетьмана, якби не подія, що сколихнула все Кримське ханство. Територія ханства, як відомо, сягала Приазов'я й Кубані і доходила до земель, підвладних калмицьким мурзам. Хтозна, чого тим мурзам забаглося, але калмицька орда несподівано напала на кримську, і розпочалася війна. Відчуваючи, що самим їм з калмиками не впоратися, кримські татари звернулися по допомогу до гетьмана Півторакожуха. Гетьман поміркував, почухав потилицю... Що не кажіть, а калмики — не поляки. З іншого ж боку — як його не допомогти кримчакам, коли вони стільки допомагали йому самому? Понадто, що хан обіцяв збройно та продовольчо забезпечувати його військо, та ще й непогано платити.

Поєднання тактики козацької піхоти з татарською кіннотою завжди давало надзвичайний ефект. Ним згодом скористався і Богдан Хмельницький. Зробила згадана тактика своє також у війні татар з калмиками. В кількох битвах калмики зазнали нищівних поразок і мусили відійти до привол-зьких степів. Та лихо спіткало гетьмана. Коли військо поверталося назад, він тяжко занедужав і дорогою вмер.

Традиційної в таких випадках версії щодо отруєння цього разу не виникало. Як і щодо поранення.

Як твердить козацька хроніка, сталося це посеред голого степу, тож козаки не мали з чого навіть змайструвати труни. Поховали вони свого ватажка в бочці з-під святого козацького питва — горілки. Але я думаю ось про що: в наш час, коли українців і кримських татар доля звела в одній державі, постать гетьмана Карпа Півторакожуха вимальовується в досить цікавих контурах. Він постає перед українцями й татарами як лицар, який однаково прислужився обом народам і слава та бойові подвиги якого певним чином поєднують наші — українців і татар — історії і наші долі. Тож було б тільки справедливо, якби десь на кордоні між Кримом і Херсонщиною з'явився пам'ятник гетьманові Карпу Півто-ракожуху. Незважаючи на те, що дехто з дослідників вважає що це постать не стільки з історії, скільки з легенди.

Проте подібні легенди, зазвичай, мають реальне підґрунтя і е невід'ємними частками національної історії.

Максим Гулак, гетьман повстанської армії.

Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. Ми з вами навіть не здогадуємося, що в особі цього майже зовсім невідомого гетьмана маємо полководця євроазійської слави.

За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили. І знову мусили миритися з існуванням козацько-повстанського війська, яке не підпорядковувалося ні королеві, ні реєстровому чи запорозькому гетьманам, а мало свого власного ватажка.

А як поставилися до повернення козаків кримські татари? З радістю. Навіть більше: як до подарунка долі. Бо що було? Саме в цей час проти татар виступили черкеські князі. Вони зібрали чимале військо, закликали на допомогу своїх прикавказьких сусідів і спробували раз і назавжди покласти край татарському впливові на своїх землях. І тут кримчакам, неначе з неба, впала армія козаків. Вона була невеличкою — гетьман мав під своєю булавою якихось сім тисяч воїнів. Але й цього було досить, щоб татари відчули в собі нову потугу.

Об'єднавши свої загони, козаки й татари разом ударили на північнокавказців, розгромили їх і відтіснили в гори. Це не минуло уваги калмиків і волзьких ногайців. Утворивши військовий союз, вони рушили війною проти кримських татар і козаків. Але знову-таки в першій же битві зазнали нищівної поразки й почали відступати. Наздоганяючи їх, козаки й татари відтіснювали волжців усе далі в приволзькі степи — туди, звідки вони прийшли.

Здавалося б, годі. Козакам час вертати в Україну і братися до війни з поляками. Але повернулися на свої землі тільки кримські татари. А гетьмана Гулака і його воїнів запросив до себе на службу цар московітів. Московія теж бо знала лихо від нападів приволзьких ханів. Досвід українських козаків міг їй стати у великій пригоді.

Тут козакам теж пощастило показати свій хист. Вони здобули кілька перемог і примусили поволжців поладнати з царем московітів, а вірніше, примиритись зі своєю долею.

Гетьман Максим Гулак і його мандрівні лицарі набирали дедалі більшої популярності. Дізнавшись від кримського хана про надзвичайну їхню хоробрість та відданість лицарському слову й обов'язку, турецький султан запрошує степових воїнів-українців до себе на службу. Що змусило його до цього? Виснажлива війна з персами за панування на Закавказзі та на Анатолійському узбережжі. Скільки жили • поруч перси й турки, стільки й ворогували між собою. Дуже нелегко було цим двом імперіям з чисельними народами ділити сфери свого впливу. Крові через імперські амбіції пролилося, можна сказати, море. І тепер за "арбітрів" у цьому двобої кликали українських козаків на чолі з гетьманом Гулаком. Чи не правда, захоплюючий, карколомний сюжет для пригодницького історичного роману?

Обійшовши степами Азовське море, гетьман привів своє воїнство на Кубань і там з'єднався з військами Джезара-паші. Як йому тут повелося? Дуже і дуже важко. Козаки не мали досвіду війни в горах. Як і будь-яких інших степовиків, гори їх лякали. Та все ж козаки надзвичайно мужньо ставали до боїв на гірських перевалах, а потім добивали перські загони в долинах Закавказзя. Турки були в захваті від їхньої вправності в рукопашних боях та відваги. Особливо ж відзначились козаки у завершальній битві, що сталася на підступах до захопленого персами Єревана. Тож не дивно, що коли турки і перси вклали перемир'я, султан щедро заплатив козакам за їхню службу. А ще щедріше віддячив гетьманові Гулаку — передав, крім усього іншого, ще й оздоблену коштовностями гетьманську булаву.

З походу козаки повернулися в Україну зі славою непереможних, а понад те досить багатими. Інша річ, що повернулися не всі. Чимало їх наклало головою на просторах від Азовського моря до кордонів Туреччини й Персії...

Ще кілька років по тому це дивовижне степове військо, що не визнавало ніякої влади над собою, окрім влади незмінного гетьмана Гулака, існувало, то б'ючись із прикордонними загонами поляків, то допомагаючи кримським татарам у боротьбі з неспокійними, як і вони самі, сусідами. Аж коли стомлений життям і походами гетьман помер, його козаки — лишилося їх на той час дуже мало — подалися на Січ.

Січове товариство добре знало пригоди гулаківців, тому зустріло їх привітно. Але й на Січі вони трималися осібно, живучи й воюючи окремими куренями і маючи власних курінних отаманів.

Згадаймо, поминаймо час від часу і ми гетьмана Максима Гулака, безстрашного воїна, талановитого воєначальника, слава про якого в середині XVII століття гуляла величезними просторами — від Дніпра до Волги, від Чигирина до Стамбула і Єревана, від Москви до Варшави. Чи ж маємо право не пишатися таким полководцем?

Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.

Після поразки повстання під проводом Я. Остряниці й Д. Гуні, Україна буквально захлиналася в кривавих хвилях терору. Польські каральні загони винищували цілі села й містечка. Польські суди посилали на страту все нові й нові тисячі причетних і непричетних, підозрюваних і нешанобливих чи й просто безневинних, але не догідливих.

У цій атмосфері й проходила у вересні 1638 року в Києві "загальна Рада" реєстрового козацтва, скликана з ініціативи польського військового командування. До участі в ній запросили майже все реєстрове офіцерство, а також по кілька рядових представників — виборних від кожного реєстрового полку.

Що ставили собі за мету ініціатори? Коронний гетьман Микола Потоцький вирішив остаточно реорганізувати реєстрове козацтво на підставі закону, що його польський сейм ухвалив ще навесні і назвав "Ординація війська Запорозького реєстрового". Суть документа чітка: скасувати "на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосудність та обирання старшин". На чолі війська має стояти не виборний гетьман, а призначений урядом комісар.