Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 65

Кого? Та все отих ненависних монарху Потоцьких, Вишневецьких, Конецпольських... Підриваючи їхню могуть, вирубуючи загони надвірних козаків і найманців (тобто загони, що їх утримували магнати для охорони власних маєтків). А тоді король скликає сейм і каже: "Ну що, догралися?! Козаки оно війну проти вас затіяли, а ви сидите без армії. Завтра до українців приєднаються татари, і за місяць вами правитиме хан ". І сейм не лише дозволить зібрати армію та повернути найманців, а й примусить аристократів повитрушувати гаманці.

Як тільки армію та ополчення буде сформовано, король веде їх на приборкання повстанців, а Хмельницький у цей час відходить до кримських улусів. Десь у пониззі Дніпра вони стрічаються, влаштовують такий собі лицарський турнір зі стріляниною та активними переміщеннями, після чого Хмельницький іде до короля з каяттям, і об'єднане військо, перебивши — в міру можливості — союзний повстанцям загін кримчаків, вдирається до Перекопа. І вже не йде з Криму доти, доки той не опиняється під владою польсько-козацьких гарнізонів. По цьому король вертає до Варшави переможцем козаків і татар, а Хмельницький — до Києва гетьманом усієї Вкраїни. Щоб під "віват" цілої християнської Європи готуватися до вирішальних битв із Туреччиною, але вже залучивши війська інших країн. Про дальшу ворожнечу між Україною і Польщею не може бути й мови.

Об'єктивно цей план мав вигляд абсолютно реального, факт секретних переговорів між королем і Хмельницьким, що йшли через канцлера Оссолінського та його довірених осіб, підтверджує, зокрема, сучасник цих діячів П'єр де Шевальє в книжці "Історія війни козаків проти Польщі". Шевальє тоді був секретарем посольства Франції у Варшаві і добре знав інтригу, оскільки активним учасником її став французький посол граф де Брежі. Не слід також забувати, що дружиною Владислава IV була Марія-Людовіка Гонзага, (з роду Бурбонів), а молодий головнокомандувач французької армії принц де Конде уже бачив себе одним із претендентів на польський трон.

Такі самі підтвердження дослідники знаходять у секретному повідомленні своєму урядові венеційського посла синьйора Тьєполо. Венеція, власне кажучи, була в стані війни з Туреччиною і дуже хотіла залучити до активних дій Польщу з її козацтвом. Про це повідомляв у Москву і царський кур'єр Кунаков. Згадано переговори й у "Літописі Самовидця". Інша річ, що і в ті часи, і тепер польським дослідникам не дуже хотілось і хочеться акцентувати на цій змові увагу своїх читачів-патріотів. Адже виходить, що багаторічну криваву війну, що спричинила загибель польської імперії, задумано не десь, а саме в королівських палатах. Та й українським історикам невигідно подавати визвольну війну за таку, що її Хмельницький і його соратники спровокували з особистого веління короля.

Що ж до самого Хмельницького, то він добре тямив: ентузіазм ентузіазмом, ненависті до польських гнобителів козакам та українським селянам не позичати, але потрібні гроші, причому неабиякі. Та без рішення сейму державна скарбниця, навіть для реалізації королівського задуму, їх не дасть. Розумів це і король. І цілком таємно передав Хмельницькому значну частину посагу своєї другої дружини Марії-Лю-довіки. "Тобто, армію повстанців на першому етапі створення озброював сам король?!" — вигукнете ви. І вигукуйте, для цього є підстави.

За твердженнями дослідників, першу суму коштів із тих, що Владислав IV обіцяв Хмельницькому ще у Варшаві, канцлер Оссолінський привіз бунтівному полковникові особисто. В Україну. Десь у серпні-вересні 1647 року. При цьому він повідомив, що король обдаровує Хмельницького запорізьким (поки що тільки запорізьким, а не всеукраїнським) гетьманством. Від такої милості Хмельницький чемно відмовився. Бо ж як воно — починати повстання проти короля, отримавши з його рук булаву?! На Січі йому просто не повірять. Проте гроші взяв. І достеменність цієї зустрічі згодом потвердив військовий писар (майбутній гетьман) І. Виговський, а також довірена особа коронного канцлера офіцер С. Любовицький.

Зрештою, факт одержання грошей від короля підтвердив і сам Хмельницький у листі і до венеційського посла в Австрії синьйора Сагреда. Річ у тім, що під час зустрічі князь Оссолінський передав Хмельницькому запевнення короля, що на створення його армії, в тому числі й на спорудження козацької флотилії, без якої війна з турками і татарами просто неможлива, згодом надійде ще 170 тисяч польських злотих. Оскільки створення бойової флотилії могло стати для Венеції доказом того, що козаки справді збираються воювати з Туреччиною, Хмельницький, очевидно, важив на фінансову допомогу й від уряду цієї держави.

Отак, із самих лише добрих намірів, і зродилася війна — одна з найкривавіших в історії України і Польщі, підґрунтям якої стало, однак, соціальне, релігійне та національне невдоволення широких верств українського народу.

* * *

До речі, кілька слів про конфлікт між чигиринським підстаростою Чаплинським і Хмельницьким В усій цій колізії не можна не помітити певного зв'язку між ставленням королівської опозиції до короля разом з його українським спільником Хмельницьким — і тим, що Чаллинський дозволив собі захопити хутір Суботів. Загалом, з історії відомо, що конфлікти між сусідніми землевласниками, якими й були названі шляхтичі, — не дивина. Але в даному разі витоків наїзду Чаплинського на хутір Суботів, на мій погляд, слід шукати у Варшаві. Через чигиринського старосту Олександра Конецпольського, який, як і весь великий рід Конецпольських, належав до табору опозиції, високородній аристократії пощастило або відверто намовити Чаплинського, або ж уміло зіграти на його самолюбстві, переконавши, що тепер, коли Хмельницький перебуває в опалі польського військового командування та польської адміністрації, йому, тобто Чаплинському, боятися нічого.

В офіційній сучасній історіографії узвичаїлась думка, що навесні 1647 року Хмельницький прибув до Варшави і пробивався до короля тільки як скривджений власник, який шукав і сподівався заступництва. Але в кількох працях дослідників знаходимо певні відомості, які ставлять під сумнів мету цього вояжу. Авжеж, Хмельницький важив на певну підтримку короля, однак... Ось що пише В. Голобуцький у своїй праці "Запорожское казачество": "...На початку травня 1647року в Польщі розпочав роботу черговий сейм, що обіцяв бути надзвичайно бурхливим. Супротивники Владислава IV носилися з наміром назавжди покласти край думкам (короля) про війну. Наприкінці травня чи на початку червня, в супроводі десяти козаків, до Варшави прибуває Хмельницький, Формально його приїзд пояснюється бажанням домогтися правосуддя в тяганині з Чаплинським.

Насправді ж мета приїзду була зовсім іншою. Від часу роботи сейму 1646 року зайшли значні зміни. Тому Хмельницькому треба було передусім упевнитись, чи не відмовився Владислав IV від своїх планів після поразки, завданої йому на сеймі 1646р. Ураз, якби король не змінив своїх намірів, Хмельницькому слід було б, маючи на увазі перехід Барабаша й Ілляша на бік магнатської опозиції, зосередити всі зв'язки з королем та його прибічниками у власних руках, а також дістати матеріальну підтримку, потрібну для набору козаків та їх озброєння. Нарешті, слід було з'ясувати, чи не внесе новий сейм змін у ставлення королівської групи до її супротивників".

Ні-ні, В. Голобуцький однозначно займає відому позицію: Б. Хмельницький розпочав війну тільки задля того, щоб, визволивши український народ з-під польського панування, передати його в братні обійми російського царизму. Але тим ціннішими є свідчення цього дослідника, який, мусимо віддати йому належне, опрацював чимало історичних першоджерел. А ще зауважимо, що в даному разі його трактування поїздки Хмельницького до Варшави співпадає з трактуванням П. Шевальє та деяких наших вітчизняних дослідників.

Тобто, об'єктивно ми стаємо перед фактом, що якби Чаплинський не збирався нападати на хутір Суботів і якби всієї цієї історії зі сваркою двох шляхтичів не було, то її слід було б вигадати. А точніше, спровокувати. Причому, я цілком припускаю, що це могли зробити не тільки представники опозиції, а й прибічники короля. Щоб остаточно відірвати Хмельницького від грунту осідлості і створити для нього оту "велику кривду", після якої запорізькі козаки вже не матимуть сумніву, що колишній генеральний писар реєстрового козацтва справді смертельно посварився з польською шляхтою, зазнав від неї наруги і готовий до боротьби.

Тим паче, що, як побачимо, ця історія з таємними переговорами короля і Хмельницького набула дальшого плину — вже восени 1649 року, тобто у вирі Визвольної війни, коли Хмельницький здобув кілька перемог, Польща захиталась у своїй могутності і коли... сеймові стали відомі подробиці візиту канцлера Польщі князя Оссолінського, найближчого однодумця Владислава IV, в Україну та його зустрічей з опальним Хмельницьким у серпні 1647 року. Процитуємо з тієї ж таки праці Голобуцького, в якій він посилається на документальні джерела:

"Зустріч Оссолінського з Хмельницьким і передача останньому грошей стали згодом за підставу для звинувачення короля й Оссолінського в тому, що вони допомогли козакам повстати проти Речі Посполитої. На надзвичайному сеймі в листопаді 1649 року (зауважу, що на той час Владислав IV уже помер, а польський трон посів його брат, кардинал єзуїтів Ян-Казимир, отож опозиція почувалася вільніше й впевненіше — Б.С.), скликаному у зв'язку із затвердженням Зборівського договору, магнатська опозиція подала записку, що звинувачувала Оссолінського. Вся остання міжусобна війна, — говориться в ній, — е наслідком правління Оссолінського. Заволодівши розумом жадібного на славу і владу короля, він затіяв війну з Туреччиною і, коли представники Речі Посполитої не схвалили його задумів (маються на увазі сейми 1646 й 1647 рр.), вирішив розпочати її з допомогою козаків і намовив короля роздати їм посаг королеви; ось із цими грішми вони й повстали".

Про те, що король дав певну суму для організації походу — повторююсь — писав згодом сам Хмельницький венеційському послові у Відні Сагреду. Отже, є підстави вважати, що, крім дозволу набирати козацьке військо, всупереч ординації 1638 р., Хмельницький дістав іще й матеріальну підтримку короля.