Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 66

Відомо, зокрема, що приблизно в той самий час Хмельницький відправив до Львова людей з грішми, захованими у возах із пшоном, для закупівлі там рушниць, табель, свинцю тощо.

Нагадаємо: свідчення про зустріч Оссолінського з Хмельницьким наші дослідники мали і від дуже наближеної до гетьмана людини — майбутнього гетьмана І. Виговського, і від довіреної особи Оссолінського С. Любовицького, який супроводжував Оссолінського під час цієї поїздки.

Знову ж таки, войовничо-патріотично настроєний читач може поставити тут — як і в деяких інших ситуаціях, пов'язаних з біографією Хмельницького, — питання руба: "То що, слід вважати, що Хмельницький розпочинав війну тільки з наказу короля? На його гроші? Тобто він був зрадником, провокатором?"

Ну, якщо в 1646-47 роках він когось і зраджував, то лише польського короля, якому перед тим складав присягу на вірність — як вищий офіцер реєстрового козацтва. Але це ми йому пробачимо. Що ж до того, що перші козацькі загони озброювались на гроші польського короля, то в цьому, на мій погляд, можна вже не сумніватися. Як не варто сумніватись і в тому, що на першому етапі війни Хмельницький вважав себе спільником короля, вбачаючи безпосередніх ворогів у Туреччині, з Кримом укупі, та в королівській аристократичній опозиції.

Не можна мати сумніву й у тому, що Хмельницький на першому етапі не мріяв про незалежну українську державу, а тільки про її більшу і надійнішу автономію в межах Речі Посполитої та про булаву гетьмана України, але... з рук польського короля. Отож, ведучи переговори з королем та беручи від нього гроші на підготовку козаків до війни з Туреччиною і королівською опозицією, він, по суті, вів подвійну гру, гадаючи, що головне — створити козацько-повстанську армію, підняти народ, а там уже ситуація підкаже, як діяти далі.

"Ніхто не уникне своєї долі. А наша доля — жити з оголеною шаблею..."

Б. Хмельницький

Одержавши разом з благословенням короля досить значну фінансову підтримку, Богдан Хмельницький прибув на Січ і, зневаживши таке цінне для польських істориків десятиліття "золотого спокою" в Україні, почав готувати могутнє повстання. З чітким прицілом на те, що, давши доброго гарту польським магнатам, ворогам короля, які розперезалися на українських землях, загони повстанців перетворяться на полки української народної армії, які, разом з польською армією, розгорнуть бойові дії проти Криму й Туреччини. Тобто, таємний задум короля почав набувати рис реальності.

Але перед тим, як почати розповідь про "Хмельниччину", слід хоч коротко спинитися на одній події, про яку історики або зовсім не згадують, або так, мимохідь... А дарма! Вона мала великий загальноєвропейський резонанс, сприяла зростанню авторитету України, її козацтва..

Середина XVII століття. Франція виснажена Тридцятилітньою війною. Внутрішньополітичне становище теж досить хистке. Людовік XIV (1638-1715), коронований мало не в пелюшках, усе ще грається олов'яними солдатиками. Правління його матері Анни Австрійської викликає вперту опозицію. Не краще становище й у фаворита, першого міністра кардинала Мазаріні (італійця за походженням). А в цей час Іспанія, основний супротивник Франції, поводиться дедалі агресивніше. І щоб протистояти їй, потрібна додаткова, добре вишколена військова сила.

Тоді в Парижі й виникла ідея звернутися до Польщі з проханням надіслати полк найманців. Чому саме до Польщі? По-перше, традиційна дружба, жодних територіальних та інших претензій між країнами. По-друге, королева Польщі, як уже згадувалося — француженка з роду Бурбонів. Спершу планувалося найняти близько трьох тисяч польських "крилатих" гусарів, названих так через оперення на спинах, яке формою нагадувало крила ангелів. Важко сказати, чи сприяла ця екзотична прикраса піднесенню войовничості, але про свою військову еліту поляки з гордістю говорили: "Якщо сонце має зайти, то наші гусари затримають його вістрями своїх списів".

Та посол Франції у Варшаві генерал-лейтенант граф де Брежі був про них дещо іншої думки. Він знав, що це військо, яке формується із самої шляхти, мало пристосоване до тривалої війни і в польових умовах поводиться досить примхливо. До того ж воно не годиться для штурму фортець. З огляду на це все, посол порадив найняти не поляків, а українських козаків. Понадто, що віддавати гусарів у найми польському королеві ніби не дуже й личить. А козаків — аби ваша ласка! Чим менше їх буде на території Речі Посполитої, тим краще!

Що ж до Мазаріні, то йому було байдуже, хто прибуде, аби лишень добре воювали та недорого брали. І тут відбувається цікава річ: доля вказала на Хмельницького і Сірка. Саме їм випало їхати до Парижа і вести переговори з командувачем французької армії принцом де Конде. Ви, звичайно, заперечите: а що тут незвичайного? Хмельницький і Сірко — відомі полководці. Так, але діється це все в 1645 році, тобто до війни України з Польщею, коли Хмельницький не був іще ні гетьманом, ні ватажком повстанської армії. Та й Сірко іще тільки ходив у молодих старшинах.

Можна не сумніватися, що Хмельницького нарадив послові сам король. При цьому, як показують дальші політичні ігри, Владислав IV явно використав полковника за таємного посланця. А вже Сірка та іншого офіцера — Солтенка, який, можливо, був ад'ютантом, Хмельницький назвав сам.

І ось на початку 1645 року козацькі офіцери відпливли з порту Гданьська до Франції. Точно відомо, що 19 квітня 1645 року в Фонтенбло, під Парижем, Хмельницький вів переговори, в результаті яких з України мало прибути близько трьох тисяч воїнів. Чому лише стільки? Бо на більше не дозволяла зубожіла французька скарбниця. Так само з'ясовано, що в жовтні старанно дібраних козаків зі зброєю, кіньми, штурмовими драбинами... повантажили в тому ж таки Гданьську на французькі кораблі, що вирушили до порту Кале.

Під чиїм командуванням вони перебували? Деякі дослідники допускають, що їх повів Хмельницький. Однак жодних підтверджень цьому нема. Французькі джерела згадують лише полк під командуванням І. Сірка. Аналіз фактів і подій теж доводить, що Хмельницький не міг брати участі в цьому поході. Хоч, за деякими відомостями, він повів свій загін суходолом. Але... козаків було найнято на два роки. Не міг же Хмельницький привести їх у Францію, повоювати місяць-два та й кинути напризволяще. Таке обурило б французький уряд, поставило б у незручне становище посла де Брежі й польського короля. Це раз. А друге — е багато свідчень, що протягом 1646-1647 рр. Хмельницький перебував то у своєму маєтку Суботові, то у Варшаві, з'ясовував стосунки зі своїм кривдником Чаплинським чи власною дружиною; готувався до повстання, вів таємні переговори з королем.

Інша річ, що візит до Франції мав для майбутнього гетьмана несподівані і неприємні наслідки. Честолюбний молодий французький полководець Людовік Бурбон принц де Конде (дядько Людовіка XIV), який знав про хворобу Владислава IV, зміркував собі, що він мав би досить пристойний вигляд на польському троні, як уже до французького йому зась. При цьому сподівався на підтримку своєї родички — польської королеви, а ще — графа де Брежі і... Хмельницького, з'ясувавши — не без допомоги французького посла, що найближчим часом полковник може стати однією з найвпливовіших осіб в Україні, а отже, й у Польщі.

Так от, скориставшись із приїзду майбутнього гетьмана до Парижа, принц на відчай душі завів із ним досить ризикову розмову про те, хто йому ввижається на польському троні. І, за деякими даними, Хмельницький начебто підтримав ідею. Але розвідка і в XVII столітті була розвідкою: не встиг Хмельницький повернутися до Польщі, як королівська опозиція у Варшаві вже дзвонила про його переговори з небажаним претендентом на корону. З патріотично настроєної польської аристократії годі було й королеви-француженки. Витерпіти ще и француза-короля вона вже не змогла б. А тому Хмельницького звинуватили у змові та зраді. І хтось, найймовірніше коронний гетьман Потоцький, наказав узяти його під арешт. Добре, що втрутилися королева, посол Франції та канцлер Оссолінський, який власною персоною прибув на хутір Суботів, щоб вручити Хмельницькому подарунок короля — шаблю, і запропонувати булаву гетьмана.

Від булави, як ми вже знаємо" полковник відмовився. Але сам факт приїзду канцлера до маєтку опального генписаря і пропозиція гетьманства стали засторогою для тих сенаторів, які прагнули почати наступ на короля з розправи над його впливовим українським союзником. А наступ, як уже відомо, мав мету викоріняти надію Владислава IV на війну з татарами. Про це в записках П'єра Шевальє "Історія війни козаків проти Польщі" сказано: "Король Владислав, якому набридло сидіти без діла, коли більшість християнських королів і князів воювала (Тридцятилітня війна — Б.С.), в 1646році вибудовував план війни проти перекопських татарів, яких хотів вигнати з Криму, Хмельницький здавався йому гідним командиром козацьких військ у цьому поході... Дехто певен, і не без підстав, що король Владислав", підтримував з Хмельницьким таємні зв'язки і допоміг козакам повстати для того, щоб Річ Посполита (у даному контексті — сенат. — B.C.) мусила дати королю військо для приборкання козаків".

А яка ж доля полку І. Сірка? Це вже окрема історія. Скажу тільки, що козаки протягом двох років воювали під прапором Франції, уславивши свою хоробрість на цілу Європу.

Але поки що нас більше цікавить те, що діялося в самій Україні.

Хоч і заведено вважати, що в грудні 1647 року Б. Хмельницький прибув на Січ і підняв там повстання, у житті все мало дещо інакший вигляд. Він справді побував на Січі та налагодив контакт з козаками, але формування повстанської армії почав із власного загону, на власній базі, заснованій на острові Буцькому. На січень 1648 року при ньому вже було близько сотні воїнів-запорожців. Тобто, він учинив досить мудро: не пішов зі своїми соратниками до запорожців, не поставив себе в залежність від запорізької старшини, а, навпаки, переманив запорожців до себе.

До речі, на той час побіля Січі стояв полк заслону з реєстровиків, щоб перехоплювати повстанців, які прибували на Запоріжжя, і взагалі контролювати ситуацію.

Хоч загін Хмельницького поповнювався козаками й селянами не поволі, із виступом майбутній гетьман не квапився.