Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 67

Та й почав свою дорогу до вершин не з крові, а з досить гуманної акції. Він дізнався, що в одній із сутичок у полон до запорожців потрапив син перекопського мурзи Тугай-бея. Очевидно, це було випадковим відкриттям Хмельницького. Бо ті, до кого потрапив у руки спадкоємець мурзи, не здогадувалися, хто він такий, а татари не виказували свого ватажка.

Тут не зайвим буде певне пояснення. Тугай-бей, по суті, створив на той час свою автономну державу, до якої входила значна частина степового Криму, Перекоп, а також частини сучасних Херсонської, Запорізької та Донецької областей. Це був хоробрий і владний правитель, який підкорявся ханові лише як норовливий васал.

Так ось, роздобувши, напевно, за викуп, полоненого мур-зенка, Хмельницький вирішив перетворити нікчемний капітал золота на капітал дипломатичний. Через гінців він запропонував Тугай-бею його сина без усякого викупу. В ім'я дружби. За умови, що мурза прибуде по нього власною персоною. Та безплатних сніданків, як відомо, не буває: передавши Тугай-бею сина, Хмельницький висунув іще одну пропозицію: виступити проти поляків. Пообіцявши, що більша частина трофеїв і всі полонені належатимуть татарам.

Оскільки без набігів існування своєї орди мурза взагалі не уявляв, план йому сподобався. В принципі. Але дещо стримувало. Що саме? Погортаймо сторінки історії. Ба! 1634 року турецький султан Му рад IV і польський король підписали трактат, за яким "нікому з командирів військ султана чи його підданих не дозволяється шкодити на землях короля, У той же час жоден козацький корабель не має права перепливти Чорного моря, а козаки та інші піддані короля — не сміють завдавати шкоди володінням султана". Тож чи варто наживати собі ворога в особі правителя Туреччини?

Чи знав про цей трактат генеральний писар реєстрового козацтва Хмельницький? Ще б пак! Але знав і те, що в трактаті є пункт, за яким Туреччина обіцяла загородити татарам дорогу через Дніпро, щоб не допускати на Річ Посполиту.

Пункт явно був таємним. Ні просторікувати про нього, ні, тим паче, виконувати його султан не збирався. Але тепер, у переговорах із правителем Перекопу, пункт став у великій пригоді Хмельницькому. "Перекрити дорогу на Польщу? — спаленів мурза, який давно, до речі, не був серед улюбленців ні хана Іслам-Гірея, ані й самого турецького уряду. — Бач, чого їм забаглося! Хто тут правитель?!".

Додамо, що саме на підставі згаданого трактату поляки з допомогою французького інженера де Боплана спорудили на пониззі Дніпра фортецю Кодак. Вона мала не пускати татарів у Польщу, а козаків — у Крим. Та повернімося до повстанців. Заручившись моральною підтримкою Тугай-бея, якого ненавиділа вся Україна, Хмельницький нападає на річковий обоз зі зброєю, амуніцією та продовольством, адресованими січовому заслонові, що складався з реєстровиків Корсунського полку. Захопивши обоз, повстанці напали потім і на сам полк, але реєстровики тільки цього й чекали. Майже весь полк без бою перейшов на бік Хмельницького, лише полковник Гурський з купкою офіцерів-поляків зумів утекти. Січ практично перейшла до повстанців. Зраду ж Корсунського полку, який став основою перших формувань повстанської армії, згадає за кілька місяців головнокомандуючий польською армією М. Потоцький, віддаючи наказ про руйнування українського міста Корсуня та винищення його мешканців. Але до цього ми ще повернемося.

Відтоді, як Січ опинилася в руках Хмельницького, деякі дослідники називають його гетьманом. Це неправильно. На козацькому колі його обрали поки що лише "старшим Війська запорізького", яке складалось тепер, як бачимо, не тільки із запорожців. Це, однак, не заважало Хмельницькому активно готуватися до війни. Він чудово знав тактику польської і турецької армій, тактику орди. У поляків була могутня артилерія і добрі гармаші — з німців-найманців. Ось чому всі повстанці, які діяли до Хмельницького, майже ніколи не ставали до лобового бою з польською армією. Побачивши регулярне військо, вони одразу ж замикалися по таборах, обведених возами, насипами й шанцями. Але поляки швидко навчилися правильно штурмувати такі табори. Спочатку вони методично розбивали їх з артилерії, потім кидали в проломи важку кінноту, яку підтримувала піхота. А легка кавалерія гарцювала довкола, хапаючи всіх, хто пробував із табору втекти.

Проаналізувавши особливості тактики, Хмельницький надумав поєднати бойову вправність козацької піхоти з маневром татарської кінноти, перед якою польська кавалерія завжди поступалась. І не замикатися по таборах, а заганяти до них поляків. Щоб запопасти ординську кінноту, він спочатку відрядив до Бахчисарая своє посольство, а наприкінці березня прибув туди й сам разом із сином Тимошем.

Сина він привів з однією метою — залишити його як заручника, хоч Іслам-Гірей такої умови й не висував. Звичайно, синові це могло загрожувати й загибеллю. Але у великій політиці, як відомо, емоції далеко не завжди стають аргументом незаперечним. В обмін на сина він одержав чотири тисячі татарських кіннотників під командою Тугай-бея. Хан дозволив мурзі цей похід без жодних вагань: чим більше вояків Тугай-бея поляже, тим легше буде розмовляти з самим правителем Перекопу. Як бачимо, кожен шукає власного зиску.

Розуміючи, що не можна давати Хмельницькому можливості й далі формувати повстанську армію, коронний гетьман Польщі Микола Потоцький повів у квітні 1648 року свої війська на Січ. Наступали трьома колонами. Один загін, на чолі з сином командувача Стефаном Потоцьким, ішов Диким полем. Реєстровики, на чолі з гетьманом реєстру Барабашем — човнами по Дніпру. А слідом за ними, не поспішаючи, пересувався основний корпус під командою самого коронного гетьмана.

Діставши повідомлення розвідки про такий спосіб руху, Хмельницький вирішив не дати полякам з'єднатися. Полковник Ганжа зі своїм загоном перестрів козаків реєстру біля Кам'яного Затону і зумів переконати їх стати на бік повсталих. Убивши Барабаша та інших офіцерів, реєстровики приєдналися до полку Ганжі і разом з ним зміцнили військо Хмельницького, яке вже оточувало табір молодого генерала Стефана Потоцького край Жовтих Вод. До речі, саме з цим загоном козаків реєстру на бік Хмельницького перейшов відважний офіцер, татарин (за іншими даними — валах) Джалалія, який згодом став полковником і якийсь час навіть заступав Хмельницького в рангу наказного гетьмана.

Дізнавшись, що коронний гетьман Польщі М. Потоцький став табором біля Корсуня і не має уявлення, в якій ситуації опинився його син, Хмельницький завів із Стефаном переговори. Вимагав єдиного — віддати йому артилерію. Тільки й усього! Під слово честі шляхтича й офіцера. Поляки аж скипіли від такого нахабства. Довелося переконувати їх у реальності вимоги козацького отамана штурмом. Пішли полки Максима Перебийноса, Филона Джалалії та інших полковників... Захопити табору їм не пощастило, але поляки зазнали відчутних втрат, опинившись загнаними в табір, як досі самі мали звичай заганяти повстанців. Добра артилерія із вправними гармашами їм не допомогла. Зате Хмельницький ефективно використовував свою артилерію і психологічно тис на ворога переміщеннями татарської кінноти.

Одне слово, вже під час цієї, першої, великої битви козаки побачили: на військовій справі гетьман знається. З таким можна перемагати.

"Незабаром Хмельницький переконався, що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть Іще немилосерднішою"

Проспер Меріме

Слова офіцера-шляхтича, якого Хмельницький дав польському генералові Стефану Потоцькому, випускаючи його з табору, він не дотримав. Коли в країні (будь-якій) починається громадянська війна, підступність стає однією з найбільш шанованих чеснот тих, хто воює. Стефан Потоцький, якому пророкували велике майбутнє, не став чекати підкріплення, передав повсталим усі свої двадцять шість гармат, та ще й дозволив перейти в їхній табір усім українцям, а сам з воїнами-поляками організовано відступив у бік Корсуня, розраховуючи з'єднатись із військом батька. Але в болотистому урочищі Княжі Байраки на нього чекала засідка з козаків і татар.

У болотах Княжих Байраків майже все військо поляків полягло — у тім числі й од гармат, що їх передало козакам. Сам С. Потоцький потрапив у полон зі смертельною раною. Хмельницький наказав лікарям урятувати його, але ті не змогли. Двоє інших вищих офіцерів — Шемберг і Сапіга — були віддані в полон татарам разом із багатьма іншими полоненими поляками.

Дізнавшись від дивом урятованого драгуна про підступність Хмельницького і загибель свого сина, М. Потоцький так розлютився, що наказав каменя на камені не лишити від одного з найбільших на ті часи українських міст — Корсуня, вимордувавши мешканців. Але при цьому, ясна річ, навіть не уявляв собі, наскільки допоможе своїм звірством Хмельницькому. Почувши про трагедію Корсуня, вождь повстанців негайно порозсилав у всі кінці України емісарів, наказавши їм, на прикладі Корсуня, показувати, якого сатанинства припускаються поляки. Із вцілілих корсунців він сформував новий, уже не реєстровий, а повстанський Корсуньський полк, який, разом зі створеним дещо пізніше Чигиринським, став його гвардією. До Хмельницького потяглися цілі загони повстанців, винищуючи на своєму шляху все, що звалося поляком і католиком.

М. Потоцький чекав на військо Хмельницького, замкнувшись у міцно укріпленому таборі. Але майбутній гетьман і не збирався штурмувати його. Вчинив лише кілька демонстраційних атак. Натомість підсунув полякам добровольця — смертника Микиту Ґалаґана. "Випадково" опинившись у полоні, Ґалаґан спочатку вперто мовчав, але під лютими тортурами заговорив. Так, як його навчено: у Хмельницького вже велика армія, а на допомогу йому йде зі своєю ордою Іслам-Гірей. Отже, поляків чекає така сама загибель, як і тих, що чинили опір у таборі під Жовтими Водами.

Величезний польський табір ще не оточено. Ще є можливість відступити. Ґалаґан сам зголосився провести поляків найкоротшим шляхом у бік Богуслава. І повів. На засідку, де було перекопано й забарикадовано, де стояли гармати, а з-за кожного куща стріляли з рушниць і луків. Армії поляків не стало. Командувач М. Потоцький та його заступник М. Калиновський потрапили в полон і, разом з вісьмастами невільниками, серед яких було близько сотні вищих офіцерів, припали татарам.