Козацькі вожді. Частина 2

Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV — XIX століть. Том 2: Історичні есе

• Книга третя. Полум'я "Великої Руїни".

• РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Павло Гомін, кошовий отаман запорізького козацтва.

Цьому кошовому випало очолювати запорізьке козацтво у дні, коли в Україні вирішувалася доля гетьманської булави, а отже, й доля самої держави. Як ми вже знаємо, по смерті Б. Хмельницького, гетьманом обрали його юного сина Юрія. Проте головний опікун новообраного, Іван Виговський, якому козаки довірили були виконувати обов'язки володаря булави лише на той час, поки Юрій навчатиметься в Київській академії, на цьому не зупинився. У серпні 1657 року він скликав у Чигирині козацьку Раду, на якій його й проголосили гетьманом України.

Здавалося б: ухвала Ради є, тож віднині він, Виговський, гетьман. Але колишній писар Б. Хмельницького добре знав звичаї. І знав, що й Б. Хмельницького, і наступників його мали обирати на гетьманство тільки на Січі. Щоб убезпечити себе й з цього боку, Виговський негайно пише листа кошовому Павлові Гомону. Розповівши про ситуацію, що склалася в Україні після обрання на гетьманство Юрія Хмельниченка, Виговський вдається до досить ризикованого жесту. Він заявляє запорожцям: "Оскільки ви, Військо низове Запорозьке, є коренем і утвердженням честі й вічно пам'ятної слави для всіх городових українсько-малоросійських військ, то нехай передує ваша влада і в обранні та затвердженні гетьмана. Вільно вам, братії нашій, усунути мене від того уряду й затвердити, на ваш розсуд, іншого".

Як бачимо, Виговський повівся досить дипломатично. Він визнав право Січі обирати гетьманів, і навіть лукаво запропонував, якщо виникне таке бажання, обрати замість нього іншого. Кошовий Гомін чудово розумів, що не так уже й просто гетьманові розлучитися з булавою, тому навіть не пробував скликати нову раду. Зате в листі-відповіді чітко визначив позицію Січі: триматися курсу, яким ішов Б. Хмельницький, тобто курсу проросійського. Точніше кажучи, козаки не стільки вболівали за вірність російському цареві, як не бажали повернення в лоно польської корони. І вірність Москві розглядали тільки як альтернативу вірності Польщі. Павло Гомін пояснює також причину стурбованості козаків: на Січі стало відомо, що Виговський звернувся з листом до польської королеви, дружини Яна-Казимира, Марії Людовіки Гонзаги, в якому натякав на прагнення піти на зближення з польською короною. Отож кошовий прямо застерігав Виговського, що коли він спробує поєднатися з королем, то вони, запорожці, його не підтримають.

Цей лист, датований 25 вересня 1657 року, мав би одразу ж насторожити гетьмана. Адже знав, що коли запорожці підуть проти нього, втриматись на гетьманському троні йому навряд чи й пощастить. Тим більше, що й цар Московський тоді ще не затвердив його на гетьманстві. Та, водночас, Виговський не збирався зрікатися й своєї пропольської орієнтації.

Збагнувши це, Павло Гомін звернувся до кримського хана. Домовилися, що коли Виговський дозволить собі хоч найменший рух, спрямований на те, щоб Україна знову повернулася до складу Польщі, вони виступлять разом і підуть на Чигирин. А на Січі в цей час з'явилися підбурювачі, які закликали виступити проти Виговського. Вони звинувачували його в зраді України і в тому, що він підступом відібрав булаву у Ю. Хмельницького. Найпомітнішими організаторами такої пропаганди були козаки Дмитро Січена Щока і Яків Клишенко. Виговському пощастило їх заарештувати й кинути до в'язниці.

Історія не знає всіх подробиць, але відомо, що в час, коли з Виговським змагався полковник Пушкар, кошовим на Січі був Яків Барабаш. Гомін, отже, тимчасово від справ одійшов. Але після арешту й страти Барабаша (у жовтні 1659 року) козаки знову гукнули Гомона на кошового. Чи змінилися за цей час його погляди на політику гетьмана Виговського? Ні. Хоч гетьман розгромив опозицію і ніби добре зміцнив своє становище, кошовий знову звертається до нього з грізним листом. Засуджує Виговського і за вбивство Пушкаря, і за руйнування Полтави. І наполегливо радить "облишити свою лиху справу і йти шляхом правди й спасіння". Ну, якщо взяти до уваги, що шлях "правди і спасіння" Гомін бачив лише у вірнопідданості російському цареві, то, ясна річ, стати на нього Виговський не погодився. Навіть запалав бажанням розправитися ще й із Січчю, як із гніздом бунтівників.

Втім, існувала ще одна причина, через яку Гомін конфліктував із гетьманом: Виговський рішуче заборонив козакам нападати на татарські поселення й ходити чайками в море для нападу на турецькі кораблі. Звичайно ж, така заборона не могла подобатися запорожцям: їхнє ж бо життя у тому й полягало, щоб туркам з татарами протистояти і від здобичі не відмовлятися.

У січні 1659 року Виговський скликав у Чигирині Раду, на якій відверто оголосив війну росіянам і... запорожцям. Дізнавшись про це, Гомін надіслав великий загін козаків під командуванням полковника Силки. Військо Виговського оточило цей загін у місті Зінькові, але вибити його звідти так і не змогло. Зрештою, запорожці відтіснили Виговського від міста і з'єдналися з російськими полками князя Ромодановського.

Але далі була славетна Конотопська битва. В ній Виговський розгромив росіян та їхніх союзників-запорожців. Можливо, цей успіх дав би гетьманові змогу остаточно відірвати Україну від Росії. Та на заваді став кошовий Павло Гомін. З його благословення проти гетьмана вирушив з великим військом полковник Іван Сірко.

Як складалася подальша доля кошового Павла Гомона невідомо. Знаємо лише, що він активно підтримав намір Юрія Хмельницького повернути собі булаву гетьмана. Зокрема, існують відомості, що Ю. Хмельницький звертався до нього з листами, в яких закликав не покладатися на Виговського. Тобто, як бачимо, і кошовий Павло Гомін, і полковник І. Сірко відіграли за часів Виговського досить прикру роль тих, хто докинув і своє поліно до вогнища громадянської війни. Яка й допомогла росіянам остаточно колонізувати Україну.

Павло Гомін, кошовий отаман запорізького козацтва.

Цьому кошовому випало очолювати запорізьке козацтво у дні, коли в Україні вирішувалася доля гетьманської булави, а отже, й доля самої держави. Як ми вже знаємо, по смерті Б. Хмельницького, гетьманом обрали його юного сина Юрія. Проте головний опікун новообраного, Іван Виговський, якому козаки довірили були виконувати обов'язки володаря булави лише на той час, поки Юрій навчатиметься в Київській академії, на цьому не зупинився. У серпні 1657 року він скликав у Чигирині козацьку Раду, на якій його й проголосили гетьманом України.

Здавалося б: ухвала Ради є, тож віднині він, Виговський, гетьман. Але колишній писар Б. Хмельницького добре знав звичаї. І знав, що й Б. Хмельницького, і наступників його мали обирати на гетьманство тільки на Січі. Щоб убезпечити себе й з цього боку, Виговський негайно пише листа кошовому Павлові Гомону. Розповівши про ситуацію, що склалася в Україні після обрання на гетьманство Юрія Хмельниченка, Виговський вдається до досить ризикованого жесту. Він заявляє запорожцям: "Оскільки ви, Військо низове Запорозьке, є коренем і утвердженням честі й вічно пам'ятної слави для всіх городових українсько-малоросійських військ, то нехай передує ваша влада і в обранні та затвердженні гетьмана. Вільно вам, братії нашій, усунути мене від того уряду й затвердити, на ваш розсуд, іншого".

Як бачимо, Виговський повівся досить дипломатично. Він визнав право Січі обирати гетьманів, і навіть лукаво запропонував, якщо виникне таке бажання, обрати замість нього іншого. Кошовий Гомін чудово розумів, що не так уже й просто гетьманові розлучитися з булавою, тому навіть не пробував скликати нову раду. Зате в листі-відповіді чітко визначив позицію Січі: триматися курсу, яким ішов Б. Хмельницький, тобто курсу проросійського. Точніше кажучи, козаки не стільки вболівали за вірність російському цареві, як не бажали повернення в лоно польської корони. І вірність Москві розглядали тільки як альтернативу вірності Польщі. Павло Гомін пояснює також причину стурбованості козаків: на Січі стало відомо, що Виговський звернувся з листом до польської королеви, дружини Яна-Казимира, Марії Людовіки Гонзаги, в якому натякав на прагнення піти на зближення з польською короною. Отож кошовий прямо застерігав Виговського, що коли він спробує поєднатися з королем, то вони, запорожці, його не підтримають.

Цей лист, датований 25 вересня 1657 року, мав би одразу ж насторожити гетьмана. Адже знав, що коли запорожці підуть проти нього, втриматись на гетьманському троні йому навряд чи й пощастить. Тим більше, що й цар Московський тоді ще не затвердив його на гетьманстві. Та, водночас, Виговський не збирався зрікатися й своєї пропольської орієнтації.

Збагнувши це, Павло Гомін звернувся до кримського хана. Домовилися, що коли Виговський дозволить собі хоч найменший рух, спрямований на те, щоб Україна знову повернулася до складу Польщі, вони виступлять разом і підуть на Чигирин. А на Січі в цей час з'явилися підбурювачі, які закликали виступити проти Виговського. Вони звинувачували його в зраді України і в тому, що він підступом відібрав булаву у Ю. Хмельницького. Найпомітнішими організаторами такої пропаганди були козаки Дмитро Січена Щока і Яків Клишенко. Виговському пощастило їх заарештувати й кинути до в'язниці.

Історія не знає всіх подробиць, але відомо, що в час, коли з Виговським змагався полковник Пушкар, кошовим на Січі був Яків Барабаш. Гомін, отже, тимчасово від справ одійшов. Але після арешту й страти Барабаша (у жовтні 1659 року) козаки знову гукнули Гомона на кошового. Чи змінилися за цей час його погляди на політику гетьмана Виговського? Ні. Хоч гетьман розгромив опозицію і ніби добре зміцнив своє становище, кошовий знову звертається до нього з грізним листом. Засуджує Виговського і за вбивство Пушкаря, і за руйнування Полтави. І наполегливо радить "облишити свою лиху справу і йти шляхом правди й спасіння". Ну, якщо взяти до уваги, що шлях "правди і спасіння" Гомін бачив лише у вірнопідданості російському цареві, то, ясна річ, стати на нього Виговський не погодився. Навіть запалав бажанням розправитися ще й із Січчю, як із гніздом бунтівників.

Втім, існувала ще одна причина, через яку Гомін конфліктував із гетьманом: Виговський рішуче заборонив козакам нападати на татарські поселення й ходити чайками в море для нападу на турецькі кораблі.