Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 18

Козацтво, весь український народ виявилися піділеними сферами впливу двох імперій, причому в окремі відтинки часу цей поділ набував навіть географічних ознак, оскільки по Дніпру пролягала межа між Лівобережною та Правобережною Україною.

Дізнавшись про вбивство, Брюховецький звинуватив у ньому екс-кошового Ждана-Рога, хоч жодних доказів на це не мав. І нажив собі в його особі ще одного ворога. Та й не тільки його. Незадоволених політикою Брюховецького ставало дедалі більше. І запорожці послали гінця з листом до Дорошенка. А невдовзі й ціла Січ стала на бік Дорошенка. Кон'юнктура змінилася — кошовим знову став Ждан-Ріг. Літописи донесли до нас відомості про надзвичайно успішний його похід — у жовтні 1667 року — до Криму. Козаки рушили тоді на татар двома великими загонами (другим командував Іван Сірко). Маючи під своєю булавою лише дві тисячі козаків (це дуже мало, якщо взяти до уваги, що поповнювати свої лави кошовий міг тільки коштом відбитих у татар полонених), — Ждан-Ріг перейшов мало не цілий Крим, захопив багато татарських поселень, розбив кілька загонів ординців і, зрештою, штурмом здобув фортецю Арбаутук.

Згадуючи про цей похід, наші історики називають його одним з найудатніших походів Івана Сірка. Так воно й було: козаки тоді повернулися в Україну, маючи в обозі майже дві тисячі визволених із татарського полону українців та ведучи з собою близько півтори тисячі полонених татар. Але згадують здебільшого тільки про Сірка, забуваючи що окремим загоном, як і всім походом, командував кошовий отаман Іван Ждан-Ріг, у підпорядкуванні якого перебував тоді Іван Сірко. ^ ^

Іван Біолковський, кошовий отаман запорізького козацтва.

Часи, в які очолювати запорізьке козацтво випало кошовому Івану Біолковському (р. н. і смерті невід.) видалися непевними, тяжкими, міжусобними... Передусім, ускладнилися стосунки з Кримським ханством. Восени 1667 року (Івана Біолковського було обрано кошовим у грудні цього ж року) Іван Сірко та кошовий Ждан-Ріг здійснили похід в глибину Кримського півострова, під час якого вони здобули штурмом містечко Ар-баутук, заволоділи Кафою, з її вселенським невільничим ринком; вирубали та випалили чимало татарських сіл і визволили чимало бранців, яких повернули в Україну. Хан був розлючений, він готувався до походу у відповідь, до реваншу; він домагався рішучої підтримки турецького султана. Тобто Україна виявилася напередодні війни з татарами і турками.

Та, незважаючи на кризу, що розгорялася на південних кордонах, загін запорожців на чолі з полковником Іваном Сохою рейдував Лівобережною Україною, прагнучи витісняти звідти російських воєвод і російські гарнізони. А тут ще в розпалі була міжусобна боротьба за гетьманську булаву між Дорошенком і Брюховецьким, котра теж ось-ось, з дня на день, могла перерости у справжню громадянську війну. Тим паче, що на арені один за одним з'явилися ще два гетьмани, уже так би мовити породжені на Січі, — це Степан Вдовиченко і Петро Суховій. Тобто Івану Біолковському Січ дісталася в ті дні, коли вона виявилася в самому кратері військово-політичного вулкану. Але що вдієш, як мовив один, уже наш, сучасний поет, "часи не вибирають, в них живуть і умирають".

Навіть враховуючи досить сильні антиросійські настрої, що запанували в середовищі запорожців, поривати з Січчю, доводити справу до збройного конфлікту Москва не наважувалася.

З якого дива така терплячість? А річ у тому, що саме в цей час рішуче почав виступати проти Московії, проти її засилля в Україні сам лівобережний гетьман Іван Брюховецький. Документальним виявом антиросійських діянь його стала грамота, з якою гетьман звернувся до донського козацтва, котре саме в цей час бунтувало, з закликом спільно виступити проти Москви, оскільки "Москва, побратавшись з ляхами, вирішила всіх православних християн на Україні, від старшин до немовлят, винищити мечем, або загнати до Сибіру; славне Запоріжжя і Дон зруйнувати й до решти винищити*.

Знаючи норов Москви, можна не сумніватися, що подібні помисли в головах московських думних дячків справді могли зароджуватися, адже ні козаки, ні взагалі українці їм не потрібні були, їм потрібна була благодатна, богом обрана земля українська. Ще небезпечнішими вони ставали у спілці з поляками, з їх ідеєю "великої Польщі від моря до моря".

Так ось, знаючи про ці настрої І. Брюховецького й побоюючись, що він і дійсно може об'єднатися з донцями, цар почав підсилати на Січ гінців з усілякими обіцянками. Проте січовикам обіцянки давно набридли, й Іван Біолковський звернувся до царя з листом, в досить гострій формі звинувачуючи його в тому, що він, цар, щедрий лише на обіцянки, але ні збройно, проти Криму їм, запорожцям, не допомагає, ні фінансово. Ясна річ, кошовий вдало враховував тогочасні політичні реалії. Біолковський розумів, що зараз Московія не наважиться відмовити Січі в допомозі, аби не підштовхнути її до союзу з Брюховецьким, а тому саме час поставити їй ультимативні вимоги.

І розрахунок виявився вірним. Цар негайно відгукнувся Грамотою, в якій делікатно заперечував... мовляв, хлопці, ви перебільшуєте. Нема й не буде у Січі більшого прихильника, ніж я. А щоб козаки не сумнівалися в цьому, "посилає на Запоріжжя воєводу Якова Хитрово й генерала Філіппа фон Буковена з начальниками й багатьма кінними й пішими ратниками для походу на кримські улуси проти нового кримського хана на допомогу попередньому". Щоправда, в грамоті обумовлювалося, що ця війна розпочнеться лише за умови, що новий хан не погодиться визнати укладену між Московією та Польщею мирну угоду, в якій, серед іншого, визначався і територіальний поділ Україні. Тобто цар підштовхував козаків до виступу проти татар, посилаючись при цьому на міжусобицю в самому Криму, де тривала боротьба за ханський трон. А ще — цією грамотою цар оголосив, що коли запорожці "зміцняться християнською твердістю, то отримають щедру винагороду царським жалуванням, і якщо їм потрібно володіти якимись прибутками чи місцями в українських містах, нехай присилають до царя своїх прохачів, і їм небавом дадуть царський милостивий указ".

У Москві навіть не здогадувалися, що подібна постановка питання викликає на Січі душевне обурення: чого це раптом за якісь місця в українських містах вони повинні випрошувати милості не в українського гетьмана, а в московітського царя?! Та, незважаючи на душевний бунт, все ж таки дипломатичне листування продовжували. Суть чергового листа кошового Біолковського зводилася до питання: "Навіщо, ти, царю, нам своїх ратників шлеш? Ні, за підмогу ми, звичайно, дякуємо, але в нас і своїх воїнів вистачає. Ти нам краще грошей та сукна підкинь, бо вже, он, геть обірвалися".

І відомо, що 8 березня 1668 року на ім'я І. Біолковського надійшла ще одна грамота, якою цар запевняв, що незабаром з Московії вирушить обоз, яким на Запоріжжя "буде доставлено 100 сувоїв німецького сукна різного кольору на 300 карбованців (це були великі гроші — Б. С), а також 32 тисячі карбованців царського жалування". Мовляв, ось вам, хлопці, обшивайтеся, горілочку попивайте та знайте нашу царську милість! Та щоб нагадати, що безплатних сніданків, як і вечерь, не буває, негайно, в тій-таки Грамоті, рішуче застерігав їх від зближення зі зрадником І. Брюховецький, який, бачте, вдається до наклепів на царський уряд. В чому ж полягали ці наклепи? Та в тому, що буцімто російське військо прибуло на Запоріжжя не для захисту населення від бусурман, а щоб проливати кров українців, придушувати анти російські заворушення.

Але, як писав з цього приводу Дмитро Яворницький, "ні жалування, ні грамота не подіяли, і на Україні розпочався загальний бунт: у всіх містах і замках почали бити, грабувати бояр та воєвод і виганяти московських ратних людей. У цей час запорізькі козаки, поєднавшись із міщанами, узяли штурмом Сосницький, Новгородський і Стародубський замки і вбили там усіх воєвод".

Що ж стосується "зрадника Брюховецького", то з ним розправилися самі українці. Як відомо, він загинув під козацькими шаблями на Сербинському полі поблизу Днканьки. Здавалося б, тепер нарешті в Україні запанують мир та єдиновладдя. Аж раптом на політичній арені з'являється ще один гетьман — Петро Суховій. Й обраний він був тут, на Запорожжі, під тиском козаків, що повернулися на Січ разом із полковником Чугуєм, прихильником Брюховецького. Чи міг якось протистояти обранню його Іван Біолковський? Не міг. Влада кошового не розповсюджувалася далі запорізьких володінь, а хтось же повинен був правити в Україні. Хто саме?

Запорозькі козаки пробували висувати свої кандидатури на обрання таких правителів: спочатку це був Степан Вдовиченко, а тепер ось — Петро Суховій. Яворницький називає Івана Біолковського "слабким за характером*. Але вважаю, що справа тут не в слабкості характеру, а в тому, що Біолковський реально оцінював ситуацію. В1668 році, як і в інші, поближні роки, запорожці не були одностайними. Там діяв Іван Сірко, який не підлягав жодному з кошових, і який, користуючись своїм військовим, полководницьким авторитетом, згуртовував навколо себе козаків, кидаючи їх то на Крим, то на допомогу одному, другому, третьому претендентові на гетьманську булаву, дотримуючись при цьому свого сатанинського правила: "допомагати слабкішому у боротьбі проти сильнішого*. Ця його тактика, а ще — часта зміна орієнтації лише ускладнювали ситуацію в Україні, затягуючи міжусобиці.

Суховій одразу ж вирішив налагодити тісні стосунки з Туреччиною і Кримом. Та поза це, не збирався виступати проти домовленостей, яких було досягнуто між Дорошенком та султаном. Навпаки, його посли просили султана визнати гетьманом Суховія, який, в свою чергу" цілковито визнає домовленості, підписані гетьманом Дорошенком. Така політика виявилася вірною. Незабаром на Запорожжі з'явилися посли самого султана, які офіційно оголосили про визнання Туреччиною гетьмана Петра Суховія. Це був його тріумф. Спільно з військом султана та вошами кримського хана, Суховій вирушив на Правобережжя, прагнучи здобути Черкаси, Крилів і, що особливо важливо було для нього, — Чигирин. Одначе успіху в цьому поході він не досяг. Дізнавшись, що татари, які не зуміли

награбувати стільки, скільки б їм хотілося, вирішили захопити в полон його самого та поділити його власне майно, Суховій послав гінців до Біолковського: "Виручай! Негайно надішли допомогу, бо інакше вчорашні союзники, татари, здолають!"

І Біолковський послав йому на допомогу два полки під проводом Івана Сірка та Гната Улановського.