Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 17

Вони перейшли запорізькими землями і, розділившись та безперестанку грабуючи, добулися аж Лубен та Миргорода. Щойно про це стало відомо Брюховецькому, він спорядив проти татар корпус під командуванням полковника Єрмолаєнка, що перебував тоді у Каневі. Після кількох завзятих боїв, татари відчули, що не тільки не зможуть подолати козаків, а й ризикують втратити цілий полон та розпорошитися по степах, і похапцем відступили.

Та повернімося до того, з чого почали. Брюховецький у Москві затримався, і наказному гетьманові Єрмолаєнку довелося самому давати раду нагальним проблемам. їх не бракувало. В Кодаку, зокрема, стояла козацька залога полковника Харка Кривого. За весільними готуваннями у Москві, за переговорами та намаганням розширити свої маєтності, гетьман Брюховецький геть забув про неї. А хлопці тим часом вже сиділи надголодь, не мали пороху, полишалися без чобіт, кожухів та шапок, хоч і йшлося до зими. Дечим наказний Єрмолаєнко ощасливив гарнізон сам, а про інше клопотався перед гетьманом: не зволікай, батьку, бо голодний та обдертий гарнізон розбіжиться.

Не встиг Єрмолаєнко дати лад одному, як виникло друге* Просто пошесть якась пішла Україною: полковники, та вже навіть і сотники, почали проголошувати себе гетьманами — як не всієї України, то принаймні якоїсь її частини. Полковник овруцький Дем'ян Децик — і собі вирішив задніх не пасти. Та коли наказний почав переговори з ним, намагаючись переконати, що гетьманів в Україні і без нього — хоч греблю гати, зате полковників, які б добре дбали про свої території, катма, — довелося мати справу з набагато грізнішим претендентом, тепер уже по той бік Дніпра, — з полковником Петром Дорошенком. До речі, кожен із претендентів, поміж якими вигулькнув ще й сотник Степан Опара, намагався перетягти наказного гетьмана на свій бік.

В усіх цих клопотах та переговорах Єрмолаєнко поступово вигартовувався як мудрий господарник, дипломат і військовий діяч. За цих умов, маючи титул наказного гетьмана, вія спокійно міг прилучитися до боротьби за лідерство й очолити гетьманську державу. Тож можна тільки дивуватись тому, як наполегливо і чесно залишав він за собою права та обов'язки другої особи, хоча навколо нього вже, мабуть, формувалося коло людей, які намовляли, підштовхували до булави, грали на його амбіціях: "Та скільки ж можна? Та бери владу, а ми ж підтримаємо, знаючи, що й про нас теж не забудеш".

Єрмолаєнко не зраджував свого шефа. Але, як чоловік поміркований і розуму тверезого, бачив, що той припускається помилки за помилкою: ну, оженився з бояринею; ну сам став російським боярином, ну, має тепер собі грунт для втечі, коли що до чого, в Росію... Але ж нащо було звертатися до царя — та ще й нібито від імені всієї старшини — з проханням надіслати до кожного українського міста по воєводі московському з гарнізоном на додаток?! Дійшло до того, що воєводи мали з'явитися навіть у Кодаку та на Січі! Навіщо дозволив цим воєводам збирати податі, але не до української скарбниці — геть уже порожньої, — а... до російської казни?! Навіщо примушує селянство повертатись у поміщицьку неволю — тільки вже не до польських, а до російських панів? І звідки в нього самого — гетьмана Брюховецького — така пожадливість до привласнення все нових та нових грунтів, маєтків, містечок?

А Дорошенко, тим часом, уже звернувся до запорожців, щоб визнали його за гетьмана України. А що? Внук гетьмана Михайла Дорошенка, полковник війська Б. Хмельницького — відомий, при великій славі...

Відчуваючи, що коло замикається, і що з нелюбові до Брюховецького — та вже й з ненависті — формується могутня, непереборна опозиція по обидва боки Дніпра та на Січі, Єрмолаєнко пише своєму патронові стурбованого листа. Повертайся, мовляв, швидше додому, бо йдеться до того, що й повертатися не буде куди.

Замість того, щоб негайно із надто затягненого медового місяця, перевести увагу на гетьманські будні, Брюховецький пише листа, в якому переконує запорожців, щоб нікому з претендентів не вірили і ні до якого іншого гетьмана не горнулися. Єрмолаєнко прочитав його і зрозумів, що справу програно. Передаючи гетьманового листа на Січ, долучив до нього, про всяк випадок, ще й свого.

Але цим тільки завдав шкоди власному авторитетові. Бо поки переймався справами гетьманату, в його переяславському територіальному полку сформувалася така опозиція, що полк постав на грані загального анти гетьманського бунту. Там уже поширювалися заклики усім миром податися на Січ, єднатися із запорожцями та рушати на Брюховецького. А тут іще російські воєводи геть знавісніли. Оскільки їм понадавано посад на новому місці, то треба ж було заводити собі й відповідні маєтності в Україні! Одних селян вони силою змушували до дворової служби, других із прадавніх їхніх ґрунтів зганяли, третіх неможливими поборами душили... Й нарешті, у січні 1667 року між Росією та Польщею вкладено Андрусівський договір, за яким Україну поділено на Правобережну, що відходила до Польщі, та Лівобережну, що відтепер мала стати вотчиною Росії. Усе це — за цілковитої бездіяльності Брюховецького. Тим-то вже у квітні розгнівані запорожці напали на російське посольство до Криму, перебили весь конвой, а цареві подарунки конфіскували на користь товариства. Цим актом вони, по суті, стали на стежку війни з Росією.

Відчувши, що народ України зненавидів його, побачивши, що от-от виникне повстання проти нього, Брюховецький ураз повернувся плечима до своїх недавніх милостивців, оголосив себе ворогом російського царя і вмить заявив про бажання вигнати з України воєвод, яких сам-таки й покликав. Але було вже пізно: населення і без нього виганяло, чи вбивало російських воєвод. А незабаром козаки схопили й самого гетьмана Брюховецького та видали його Дорошенкові". .

Знову ж таки, реальна влада на підконтрольній гетьманові території та у вірних полках належала в цей час Данилу Єрмолаєнку. Проте він так і не спокусовся козацьким троном і не увірвався на поле неправедної битви претендентів. І вже за це заполонена "Великою Руїною" Україна повинна бути вдячною йому.

По смерті Брюховецького полковникові Єрмолаєнку не лишалося нічого, як перейти на службу до Дорошенка. Але відтоді він з політичної арени зникає.

Іван Ждан-Ріг, кошовий гетьман запорізького козацтва.

Запорожці обрали його отаманом у лютому 1666 року, скинувши перед тим, на Раді, кошового Леська Шкуру. А скинули через те, як повідомляє Д. Яворницький, що той не пускав запорожців на виступ проти калмицьких загонів, які перебували в Україні союзниками гетьмана Брюховецького.

І козаки знали, кого обирати: від першого дня свого правління Ждан-Ріг розпочав наступ на Брюховецького та любих його серцеві калмиків.

А започаткувався конфлікт із листа кошового до гетьмана, в якому той не просто звинуватив Брюховецького у свавіллі, що заполонило всю Україну, а й виразно визначив власну позицію, даючи гетьманові кілька філософських порад, — отак собі, для роздумів. "Почули ми, що Москва буде на Кодаку, — читаємо разом з гетьманом у листі від кошового отамана запорожців, — але її там не треба. Зле чиниш, починаючи з нами сварку: зброя не допоможе, якщо удома не буде ладу. Хоча царська величність зробив тобі честь, але гідність ти дістав од Війська Запорізького. Військо ж не знає, що таке боярин (тут натяк на те, що цар "пожалував" гетьмана титулом боярина — Б. С), знає лише гетьмана..."

Задумайтеся над цими словами. Як повчально і цілком по-сучасному мовиться в листі, що коли вдома ладу немає, то жодна зброя справі не зарадить. Та й щодо честі од когось та гідності, винесеної з власного дому. Такі листи-застереження наших мудрих предків сучасним політикам українським не завадило читати якомога частіше та вдумливіше.

Чи ж прислухався Брюховецький до порад Ждана-Рога? На жаль, ні. Бін сам запросив російських воєвод в Україну, а тоді дивувався, що одному з них, Косагову довелось накивати п'ятами із Запоріжжя разом зі своїми ратниками. Та коли Косагов почав нарікати на кошового у Москві, а Брюховецький — з'ясовувати, що там сталося насправді, Ждан-Ріг тільки посміхнувсь у вуса, та написав гетьманові, що воєводи ніхто нікуди не виганяв. Сам утік і Так воно й було; запорожці не виганяли, але ставились до росіян так, як вони того й заслуговували, тож і тікали. До речі, це була тактика, яка давала змогу кошовому до часу не накликати гніву на себе, а гетьманських військ — на Січ.

Замість Косагова, до України прибув боярин Леонтьев. Але вже не на Кодак — туди він боявся потикатися. До того ж, хроністи твердять, що він мав чітку інструкцію царя: із запорожцями не ворогувати, поводитись чемно, лагідно переконувати, що жодних причин для конфлікту нема, а гнів, якщо він виникає, слід звертати не на росіян, — вони ж бо свої, одної віри, а втямити, хто їм приятель, а хто неприятель. На що козаки запорізькі резонно відповіли: та ми ж на неприятеля й звертаємо ( маючи за "неприятеля" саме росіян).

А в березні 1667 року сталася подія, яка мало не призвела до війни росіян із запорожцями. Річ у тім, що козаки напали на російського посла Юхима Ладиженського, який разом із татарським мурзою та численною охороною їхав у Крим, до хана — з подарунками та листом царя. Козаки перебили майже всіх татар, а подарунки одібрали. Брюховецький наказав розслідувати інцидент. Надійшли погрозливі листи з Москви, прибув спеціальний слідчий. Одне слово, щоб якось утихомирити і гетьмана, і царя, козаки скликали раду й усунули Ждана-Рога з отаманства.

Як згодом з'ясувалося, це був лише дипломатичний хід. Чому я так вважаю? Та тому, що вже за нового кошового — Остапа Васютенка, козаки вбили того ж таки посла Росії Ладиженського, коли він іще раз був наважився пройти до Криму повз Січ. І справа тут була не в постаті самого посла, а в тому, що козаки знали: Росія намагається поза їхніми плечима змовитися з татарами і разом протискати запорожцям. Це було вкрай небезпечно. Якщо Росія і Крим укладуть союз, то будь-який напад українських козаків на татар буде сприйматися як ворожі дії супроти росіян.

Ця ситуація ще раз підтверджує, що своїм непродуманим актом "возз'єднання* з Московією Богдан Хмельницький на багато десятиліть поставив Україну і, зокрема, запорізьке козацтво у дуже складне військово-політичне становище.