Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 15

Крім того, І. Брюховецький ще на Січі називав себе "кошовим гетьманом".

Щоб якось припинити міжусобну боротьбу в Україні, цар наказав скликати загальну козацьку раду навесні 1663 року, запросивши на неї і городових та низових козаків, і козацьку голоту. А головне, всіх претендентів на булаву. Займатися підготовкою цієї ради він доручив князеві і воєводі Г. Ромодановському та стряпчому Г. Косагову. Одначе цей наказ лише загострив політичну кризу в Україні. Запорожці почали ще активніше підтримувати свого претендента, Івана Брюховецького, який продовжував вправлятися в доносах цареві на своїх супротивників. Задля справедливості, слід сказати, що не відставав од нього і Сомко. Що ж до Василя

Золотаренка, то, з одного боку, в боротьбі проти Брюховецького і Тетері він виступав за союз із Якимом Сомком, та, водночас, підточував його владу, створюючи власну опозицію Сомкові і готуючись до боротьби за гетьманство.

Але де, в кого шукати підтримки? Звичайно ж, у запорожців. А щоб здобути їх підтримку, почав вдаватися до хабарів, тобто, пробачте... до подарунків, щоб у такий спосіб скуповувати голоси. Одне слово, технологія виборів відтоді, й аж до нашого часу, як бачимо, не змінилася. Як саме відбувалося це за часів Васюти Золотаренка, бачимо з опису, якого подає нам історик Д. Яворницький: "Він почав щедро роздавати подарунки тій січовій голоті, котра приїжджала з Січі на Україну, в гості до родичів, чи погуляти зі знайомими, особливо в зимовий час. Очевидно, Васюта Золотаренко чув, хто саме володів силою. Запорожці приймали подарунки, обнадіювали його щодо гетьманства, але насправді обдурювали його "для отримання від нього собі користі". Водночас, Золотаренко розумів, що не слід обминати й князя Ромодановського. Аби привернути до себе й князя, він почав посилати йому багаті подарунки в Зіньків".

Та саме під час чергового рейду посланців Золотаренка до російського князя Ромодановського, їм вдалося переконатися в тому, про що вони й так уже здогадувалися. Чи то у передпокоях князя, чи на заїжджому дворі гінці Золотаренка та гінці запорожців, тобто Брюховецького, зустрілися і почали з'ясовувати в кого з їхніх патронів більше шансів на булаву. Й ось тоді запорожці, котрі почувалися впевненіше і зухваліше, бо за ними стояли Січ, все запорізьке козацтво, за ними був "кошовий гетьман" Іван Брюховецький зі своїми загонами, та росіяни... Так ось, не бажаючи вдаватись до дипломатії, запорожці гінцям Васюти Золотаренка, який в очах їхніх нічого з себе не уявляв і нікого не репрезентував, так прямо й сказали: "Хлопці, не тратьте даремне пороху та переходьте під штандарти Брюховецького. Ви на що це розраховуєте? На Велику Раду? Та ми на цій раді козацтво городове переб'ємо, і ні Якима Сомка, ні Васюту Золотаренка вашого не пощадимо".

Гінці Золотаренка жахнулися і спробували з'ясувати, чи не жартують бува запорожці, але ті цілком серйозно, хоч і під великим секретом, повідомили, що й не думали жартувати, бо зараз їм не до жартів. Ось збереться Рада, тоді й побачите. Можливо, серед запорожців ще й був хтось такий, когось гінці Золотаренка добре знали і на свідчення котрого могли покластися. Бо коли гінці прибули до Ніжина, то одразу ж кинулися до Золотаренка. Й ось тут полковнику вже було над чим подумати. Не такий вже він був заможний, щоб і далі скуповувати голоси запорожців та росіян, суперничаючи при цьому і з Сомком, і з Брюховецьким. А збагнувши, що булави йому не бачити, вирішив негайно зняти свою кандидатуру з передвиборчих "списків" і знову помиритися з Якимом Сомком, добре розуміючи при цьому: програє Сомко, програє і він. Запорожці та Брюховецький панькатися з ними не будуть.

Й ось тут з'являється кілька цікавих моментів, на які дослідники, здається, не звертали уваги. Принаймні не зупинялися на них, аналітично не осмислювали, хоча й фіксували. Раду, яка мала бути "Чорною", оскільки планувалося, що в ній братимуть участь не лише козацтво —городове та запорізьке, — але й міщани, городова чернь, заплановано було провести 17 червня 1663 року, під патронатом представників російського царя. Одначе справа не в даті, а в тому, де саме мала відбуватися Рада. А відбуватися вона мала... в Ніжині!

Почекайте, але ж Василь Золотаренко все ще був полковником НіжинськимІ Це його рідне, вважайте, місто, рідний полк. Тут він повинен був би мати безліч своїх прихильників. А рідні стіни повинні були б допомагати йому під час ради. Але, навіть зважаючи на цю перевагу, кандидатуру свою Василь Золотаренко не виставляв. І зараз ми зрозуміємо чому. Річ у тім, що Брюховецького підтримували не лише запорізькі козаки, але й деякі лівобережні адміністративні полки. Так ось, найтвердіше обстоював його кандидатуру... Ніжинський полк! На прохання козаків якого і саму Раду було намічено провести в Ніжині.

Тобто парадокс становища Василя Золотаренка полягав у тому, що очолюваний ним полк рішуче виступав проти кандидатури свого ж таки полковника на посаду гетьмана, підтримуючи його найзапеклішого ворога — Івана Брюховецького! То на що ж взагалі, на яку підтримку, який шанс бути обраним на гетьмана, міг розраховувати Василь Золотаренко?! Перебіг Ніжинської Чорної ради відомий: після збройної сутички між прибічниками Брюховецького і Сомка, її було перенесено на 18 червня. От тільки з'явився на неї Брюховецький, маючи з собою близько сорока тисяч прихильників. І це в той час, коли, рятуючи своє життя, Сомко чи переховувався, чи практично вже перебував під арештом, у російського воєводи Михайла Дмитрієва.

Абсолютною більшістю голосів, гетьманом, звичайно ж, було обрано Івана Брюховецького. Прямо там, під час ради, князь Гагін, від імені царя, вручив Брюховецькому грамоту, якою його затверджено було на гетьманстві, а ще — клейноди та грамоту, якою йому даровано в володіння Гадяцьке староство. І вже тоді Василь Золотаренко зрозумів, що він не просто програв ці вибори, але втратив усі свої попередні здобутки, зруйнував кар'єру і поставив під загрозу своє життя.

І чорні передчуття Золотаренка незабаром здійснилися. Росіяни заарештували його, щоб, разом із екс-гетьманом Якимом Сомком віддати Брюховецькому. За звинуваченням затримки не було. Гагін уже сповістив козацтво, що мав честь повідомити царя-батюшку про зрадницьку антицарську політику Сомка та кількох його сподвижників і, передусім, Василя Золотаренка. А ще їх обох звинуватили в тому, що вони підтримували взаємини з гетьманом Павлом Тетерею і намагалися "силою здобути гетьманську булаву*. Цього було досить, щоб Брюховецький скористався з ситуації і підписав вирок: "Страта!" А виконали кати цей вирок щодо Василя Золотаренка 18 вересня 1663 року, в місті Борзні. Ось так, трагічно, й завершилася військово-політична кар'єра людини, яка упродовж кількох років намагалася здобути гетьманські клейноди і стати на чолі України, але всі зусилля якої лише сприяли розростанню української козацької руїни.

Лесько Шкура, кошовий отаман запорізького козацтва.

Досвідченому воїнові Леську Шкурі випало очолювати запорізьке козацтво в ті буремні часи, коли січове товариство роз'єднувала гетьманська міжусобиця, в яку були втягнуті лівобережний гетьман Іван Брюховецький, правобережний — Павло Тетеря, претенденти на булаву Степан Опара та Павло Децик... Цей військово-громадянський сумбур, політично-гетьманське напівбожевілля, що охопили в ту пору Україну, призвели до того, що запорізьке козацтво починало дбати не про захист українських кордонів від зовнішнього ворога, а проте, як надійніше прилучити це вороже оточення до участі в міжусобній боротьбі претендентів на булаву.

Відомо, що перемога Івана Брюховецького на Ніжинській "Чорній раді", яка відбулася 18 червня 1663 року, була забезпечена саме рішучою політичною і збройною підтримкою запорізького козацтва. Одначе, заволодівши клейнодами та криваво розправившись зі своїми суперниками — Якимом Сомком, Василем Золотаренком та рядом інших полковників, Брюховецький почав наполегливо провокувати російського царя на те, щоб він ввів воєводське правління в усіх адміністративних полках України, тобто, по суті, перетворив Україну на кілька роз'єднаних, жорстко підпорядкованих царському урядові воєводств Московії.

"Дружнє ставлення запорожців до гетьмана, — відтворює цю ситуацію Д. Яворницький, — несподівано змінилося на вороже, і винуватцем цієї ворожнечі став сам Брюховецький. Брюховецький, сповіщаючи царя про подвиги запорізьких козаків, водночас, висловив побажання: послати в Запоріжжя, як постійних управителів, московських воєвод. Для досвіду, він родив найперше послати воєводу в місто Кодак. Цей захід, себто призначення російських воєвод, він хотів застосувати й по всій Україні, з метою посилення і зміцнення через них своєї гетьманської влади. Цар уповні схвалив цей захід, І в Запоріжжя послали думного дворянина Якова Хитрово".

Як бачимо, Брюховецький, який прийшов до влади в Україні тільки завдяки січовому лицарству, передусім поставив собі за мету упокорити саме це лицарство. І важко погодитися з істориком Д. Яворяицьким, який стверджує, що Брюховецький вдавався до воєводизації України лише "з метою посилення і зміцнення... своєї гетьманської влади". Брюховецький не міг не розуміти, що коли адмінполками почнуть керувати воєводи, які підпорядковуються безпосередньо російському урядові, то ні про яке "зміцнення гетьманської влади", ні про яке утвердження української державності не може бути й мови. А якщо він цього не розумів, то чого він вартий як політик і державний діяч?

В1664 та на початку 1665 року кошовим отаманом на Січі був Іван Щербина, який демонстративно виявляв підтримку гетьману Брюховецькому. Щоб підсилити його авторитет та віддячити запорожцям за їх підтримку, гетьман навіть прислав на Січ кілька полотнищ парусини, щоб козаки могли оснастити вітрилами свої чайки. Одначе сталося так, що парусина згоріла на запорізькому складі під час пожежі. І хтозна, чи не була та пожежа навмисною, аби позбавити козацтво вияву гетьманської ласки. В січні 1665 року кошовий І. Щербина ще споряджав до Москви своє посольство, яке вирушало туди, маючи інструкцію гетьмана. Але це дійство стало останньою акцією Щербини.

Дізнавшись, що кошовий занадто запопадливо підтримує промосковську політику Брюховецького, січовики відібрали від нього булаву й обрали собі за кошового Леська Шкуру.