Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 21

Але цареві заходи ці видалося недостатніми, тому він наказав послати до Кодака ще тисячу солдатів Білгородського полку.

Отже, навіть не будучи кошовим, полковник Шашол усе ж таки домігся своїми діями того, що гетьман і цар значно посилили охорону пониззя Дніпра, вжили бодай якихось там заходів для зміцнення оборони краю, аби не допустити вторгнення татар і турків. Але залишалася нездійсненою ще одна частина цього задуму: посилаючись на політичну ситуацію, Шашол переконував царя і гетьмана, що без Сірка військо татар і турків їм не перемогти, і тиснув на царя, аби той звільнив славетного полководця із сибірського заслання. Та найцікавіше, що Шашол і Андріїв зуміли перетворити на прохача навіть польського короля Михайла Вишневенького, до речі, з роду славного гетьмана Дмитра Вишневецького. Листовно переконавши його в тому, що Сірко вкрай необхідне на Січі, і що поява його — в інтересах Польщі, вони спонукали короля звернутися до царя Московії і просити, щоб той звільнив Сірка. І король погодився, хоча і він, і його полководці добре пам'ятали, скільки крові польської випустив на полях битв цей талановитий козацький вождь.

Зважуючи на їхні прохання, Олексій Михайлович врешті-решт наказав привезти Сірка з Сибіру до Москви. Там, у присутності патріарха всєя Русі Питирима, цар, прямо в своїх палатах, примусив Сірка присягнути на вірність йому. Але то вже інший сюжет. Для нас важливо, що ота операція, яку десь у степу, на пониззі Дніпра, здійснив зі своїми товаришами Євсевій Шашол, призвела до важливих політичних рішень гетьмана, російського царя та польського короля...

Початок 1673 року був позначений в історії України тим, що гетьману Правобережної України Петру Дорошенку довелося вести бої з претендентом на цю булаву Ханенком, якого підтримували запорозькі козаки. Але Дорошенко, який був союзником Туреччини, звернувся за допомогою до кримського хана. Передбачаючи, що ця міжусобиця може закінчитися великою татарсько-турецькою навалою, запорожці послали до Москви своє посольство. Й очолював його досвідчений у дипломатичних справах полковник Євсевій Шашол. Точно відомо, що зустріч Шашола з царем Олексієм Михайловичем відбулася 20 березня 1673 року. І що наслідком цих переговорів стала військова допомога козацтву. Зокрема, цар послав на пониззя Дніпра воєводу Степана Волконського та полковника Ягана Купера з тисячею російських солдатів.

Й ось тут завадило справі те, що Шашол виявився не при владі. У такій важливій справі, як розв'язання збройного конфлікту між кількома державами, не можна покладатися на людину, яка вже нікого, окрім себе , не репрезентує. З'ясувати, як склалася подальша доля екс-кошового Шашола не вдалося. Але й тих фактів, якими на сьогодні володіємо, досить, щоб це ім'я залишилося на скрижалях історії козацької України.

Приклад Євсевія Шашола ще раз переконує, що давня традиція січова: щороку, або й двічі-тричі на рік, в залежності від ситуації та настроїв, змінювати кошових, призводила до того, що чимало талановитих полководців й адміністраторів, січових керівників, не мали змоги по-справжньому реалізувати свої потенційні можливості. Постійно відчуваючи на собі тиск козацького загалу, козацької сіроми, натовпу; вони змушені були весь час озиратися на товариство та підлагоджуватися під тимчасові поривання його навіть тоді, коли ставало зрозумілим, що ні до чого хорошого ця стихія січова не призведе. Але вже що було те було. Нам же залишається пам'ятати, що серед цілого сонму кошових був і такий талановитий полководець і дипломат — Євсевій Шашол.

Євсевій Шашол, кошовий отаман запорізького козацтва.

Рік 1672, якого Євсевію Шашолу випало отаманувати на Запорізькій Січі, був наповнений важливими військово-політичними подіями, кожна з яких ставила Україну на межу миру і війни, внутрішньої чи зовнішньої політичної кризи. Досить сказати, що в березні того року був позбавлений булави, а потім і засланий росіянами до Сибіру гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний, після чого в цій частині України, за наказом з Москви, почав правити старшинський тріумвірат у складі Івана Самойловича, Петра Забіли та Іван Домонтовича. Найперше, що було суворо наказано московітами цим правителям козацьким: не пропускати на Запоріжжя обози з припасами, тобто, по суті, запровадити економічну блокаду Січі. Московіти вмотивовували це рішення тим, що, мовляв, люди, які бувають на Січі, повертаючись в Україну, сіють розбрат. Насправді ж, пройнявшись духом запорізької вольниці, ці селяни та міщани мріяли про таку ж волю і такий козацький устрій на всій території України.

Ще одна подія, яка різко ослабила вплив Запоріжжя на українські справи — арешт і заслання до Сибіру видатного полководця Івана Сірка. Дізнавшись, що з тріумвірату вивершився в гетьмани Іван Самойлович, І.Сірко сказав собі, що настав час і йому самому пробитися нарешті до гетьманських клейнодів. Тож, аби не допустити цього, росіяни вирішили, що місце йому не в гетьманській столиці, а в далекому сибірському Тобольську. А ще навесні того ж року 300-тисячна турецька армія увірвалася на Поділля і, долаючи нетривкий опір польських гарнізонів, здобула Кам'янець

(Кам'янець-Подільський) та значні території Поділля; відтак Україною рознеслася чутка, що яничари мають намір вирушити в похід на Київ. І не виключено, що чутка ця мала під собою реальне підґрунтя.

Коли вона зловісно досягла Запоріжжя, Євсевій Шашол вирішив скористатися з політичної ситуації і надіслав російському цареві Олексію Михайловичу та польському королю Михайлу III Вишневецькому листи, в яких запевняв, що, дотримуючись статей Андрусівського договору, запорізькі козаки готові служити обом володарям, беручи участь в їх боротьби проти Туреччини. Але просив оплатити цю вірну службу грошима, які пішли б на спорудження нових козацьких кораблів-чайок, що дозволило б перекрити доступ туркам до гирла Дніпра, а згодом і самим козакам активно діяти у прибережних водах Чорного моря. Крім того, Січ гостро потребувала нових гармат, свинцю та пороху, хлібних припасів. Вже самі ці вимоги наштовхують на думку, що Шашол вирішив суттєво зміцнити боєздатність січовиків. І що військово-економічне забезпечення Січі на той час виявилося слабким.

Цікаво й те, що кошовий Шашол виношував ідею розпочати справжню велику війну з кримськими татарами. У листі до Олексія Михайловича він просив видати спеціальний указ, який би спонукав донських козаків, а також підлеглих калмиків, ногайців і черкесів до спільних з запорожцями бойових дій проти спільного ворога — кримської орди. Ідея використати в боротьбі проти одних степовиків-мусульман — таких же степовиків, дуже сподобалася цареві. І незабаром на переговори з Шашолом прибула делегація від калмицьких князів (тайш), які запевнили, що не лише готові виставити своїх воїнів, але й запросять до походу ногайців. З'явилися посли і від донського козацтва.

Момент і справді видався досить зручним. Річ у тому, що хан з ордою перебував на Поділлі, де діяв спільно з турками, тож гріх було не скористатися з цієї ситуації і не увірватися на півострів, аби різко й надовго ослабити ординців. Саме під цю ідею Шашола цар наказав своєму воєводі в Україні князеві Григорію Ромодановському негайно надіслати на Січ гармати, свинцю, пороху, рушниць та інші припаси. І Ромодаяовський не забарився з виконанням наказу царя, оскільки бачив, що правобережний гетьман П. Дорошенко відкрито перейшов на бік Туреччини і, спільно з турками й татарами, активно діє проти поляків на Поділлі. Ще через певний час з'явився й указ царя, який дозволяв козакам негайно розпочинати бойові дії проти татар, а князю Ромодановському велено було фінансувати виготовлення гаків, які застосувалися при спорудженні чайок.

Найдивовижніше, що задум організувати своєрідний хрестовий похід на Крим почав досить швидко набувати реальних дієвих ознак. Це стало зрозумілим, щойно на Січ прибули загони калмиків і донських козаків. Сил, звичайно, ще було недостатньо, але Шашол не став втрачати шанс і все ж таки зважився на похід проти Кримського ханства. Подробиці цього рейду невідомі, але оскільки повідомлень про здобуття якихось значних кримських міст не існує, то можна припустити, що для початку Шашол зі своїми союзниками здійснив такий собі, розвідувальний похід на материкову частину ханства, щоб продемонструвати царю і польському королю, — який, на відміну від царя, ніяк не відреагував на лист кошового, бо йому було не до дипломатії: доводилося стримувати натиск турків, татар та козаків гетьмана Дорошенка, — що запорожці готові стати на чолі об'єднаних військ і здійснити історичне поверження Криму. Ці ж його дії мали заохотити росіян до суттєвішої збройної та фінансової підтримки козацтва.

Судячи з усього, Шашол був непоганим політиком і дипломатом. Він тонко відчував політичну кон'юнктуру і, можливо, якби обставини виявилися сприятливішими для нього, ми мали б у своїй історії ще одного талановитого, гучної слави полководця. Шашолу потрібно було ще кілька місяців, для того, щоб зібрати військову силу та підготувати її до важкого, серйозного походу у глибини Кримського півострова. І здавалося, що й ситуація в Україні, і ставлення до Кримського походу гетьмана та сусідніх правителів сприяли тому, що цей проект здійснився. Але, як на те, на Січі раптом з'являється якийсь напівбожевільний авантюрист Степан (Микита) Вдовиченко, який оголосив, що нібито володіє пророчим даром та яснобаченням, і що Господь велів йому очолити боротьбу проти кримчаків. Мало того, він уже привів з собою з волості великий загін тих, хто повірив йому. На його ж таки авантюрні заклики піддалася й січова сірома, відтак весь цей конгломерат почав вимагати від Євсевія Шашола, аби він готував козаків до походу.

Але Шашол уже випробував татар на міць, і намагався переконати цей люд, що у них занадто мало сил, їм не вистачить боєприпасів, а головне, вони не мають гармат, без яких просто нема сенсу підступатися до добре озброєних та захищених татарських фортець. Він зважено пропонував: давайте почекаємо, ось-ось має надійти обоз із Московії, який привезе гармати, порох і свинець. Ці його аргументи були цілком реалістичними і професійними.