Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 22

Проте підбурювані авантюристом Вдовиченком та його оточенням, козаки мало не побили свого кошового, а потім скликали раду, позбавили Шашола булави і "головним кошовим" на ній обрали Вдовиченка, надавши йому ще й повноваження "польового гетьмана".

Як згодом з'ясувалося, ці дії козаків були дуже невчасними і недалекоглядними. Коли в жовтні на Січ дійсно прибув великий російський обоз з гарматами, порохом, сукном та хлібними припасами, посол Московії Семен Щоголів з подивом дізнався, що, виявляється, не дочекавшись цього озброєння, авантюрист Вдовиченко вже встиг здійснити похід на Перекоп, продемонстрував там цілковите боягузтво та нездарність, і, втративши людей, відступив назад, у степи. Після чого козаки відібрали в свого "головного кошового і польового гетьмана* клейноди і хотіли стратити, але Вдовиченку вдалося втекти. Повернувшись з-під Перекопу, враз прозрілі козаки знову скликали Раду, але обрали на ній уже не Шашола, а Лук'я на Андріїва. Причому достеменно не відомо, чи то козаки побоялися обирати Шашола, аби не мстив, чи, може, вів! сам погордо відмовився.

Щоб не доводити справу до міжусобиці, але, водночас, продемонструвати і січовому товариству, і росіянам, що він ще чогось та вартий, колишній кошовий сформував зі своїх прибічників загін і повів його на пониззя Дніпра, де певний час діяв проти татар партизанськими методами. Так ось, під час одного з рейдів козакам вдалося перехопити гінців-татар, можливо, бєлгородських, які везли листа кримському ханові від турецького султана. І зміст листів, і те, що повідомили та-тари-гінці, вразило і козаків, і гетьмана Самойловича.

З листа, в якому кошовий Лук'ян Андріїв описував гетьману Самойловичу цю пригоду, випливає, що турецький султан мав намір повести своє воїнство до Дніпра і знищити всі міста, всі фортеці, які є по обидва береги цієї ріки, залишивши лише села. Крім того, він мав намір вилучити в українців, у тому числі й у козаків, усю зброю, яка в них є, а всіх непокірних, ясна річ, покарати. Цілковито роззброївши Україну, султан збирався підтримувати там протурецького гетьмана, який би перетворив цей край на платника данини Туреччині. Що ж до безпеки його, то це він покладав би на турецькі гарнізони та гетьманське військо, яке було б реєстровим і чисельно обмеженим.

На виконання цього яничарського прожекту кримський хан мав намір спорядити проти Січі свою орду під командуванням двох воєначальників-пашів.

Ці добуті Шашолом листи і ці "язики" виявилися дуже доречними. Скориставшись їх відомостями, запорожці почали вимагати від Самойловича, аби він допоміг їм зброєю та припасами. "З огляду на такі плани кримського хана й турецького султана, — змальовує цю ситуацію Д. Яворни-цький, — запорожці, як старше, так і менше товариство, "запопадливо й покірно" просили гетьмана передусім прислати в Кодак людей і припаси, і далі, в першу чергу, "донести царській пресвітлій величності своє прохання" відпустити для "кращих дій проти неприятеля" Івана Сірка.

Гетьман Самойлович, отримавши листа запорожців, поспішив повідомити про це царя. Своєю чергою і цар, отримавши цю звістку гетьмана, показав йому "учинить без молчания всякое помагательство запорожцам", послати на Січ і в Кодак українських козаків з начальниками, зілля (пороху), свинець, гармати, хлібні припаси, доки в Запоріжжя ще не прийшли турські і кримські люди".

Гетьман послав у Кодак 400 козаків і 60 бочок борошна, а на Запоріжжя вирішив не посилати, бо туди й так ішло багато людей". Але цареві заходи ці видалося недостатніми, тому він наказав послати до Кодака ще тисячу солдатів Білгородського полку.

Отже, навіть не будучи кошовим, полковник Шашол усе ж таки домігся своїми діями того, що гетьман і цар значно посилили охорону пониззя Дніпра, вжили бодай якихось там заходів для зміцнення оборони краю, аби не допустити вторгнення татар і турків. Але залишалася нездійсненою ще одна частина цього задуму: посилаючись на політичну ситуацію, Шашол переконував царя і гетьмана, що без Сірка військо татар і турків їм не перемогти, і тиснув на царя, аби той звільнив славетного полководця із сибірського заслання. Та найцікавіше, що Шашол і Андріїв зуміли перетворити на прохача навіть польського короля Михайла Вишневенького, до речі, з роду славного гетьмана Дмитра Вишневецького. Листовно переконавши його в тому, що Сірко вкрай необхідне на Січі, і що поява його — в інтересах Польщі, вони спонукали короля звернутися до царя Московії і просити, щоб той звільнив Сірка. І король погодився, хоча і він, і його полководці добре пам'ятали, скільки крові польської випустив на полях битв цей талановитий козацький вождь.

Зважуючи на їхні прохання, Олексій Михайлович врешті-решт наказав привезти Сірка з Сибіру до Москви. Там, у присутності патріарха всєя Русі Питирима, цар, прямо в своїх палатах, примусив Сірка присягнути на вірність йому. Але то вже інший сюжет. Для нас важливо, що ота операція, яку десь у степу, на пониззі Дніпра, здійснив зі своїми товаришами Євсевій Шашол, призвела до важливих політичних рішень гетьмана, російського царя та польського короля...

Початок 1673 року був позначений в історії України тим, що гетьману Правобережної України Петру Дорошенку довелося вести бої з претендентом на цю булаву Ханенком, якого підтримували запорозькі козаки. Але Дорошенко, який був союзником Туреччини, звернувся за допомогою до кримського хана. Передбачаючи, що ця міжусобиця може закінчитися великою татарсько-турецькою навалою, запорожці послали до Москви своє посольство. Й очолював його досвідчений у дипломатичних справах полковник Євсевій Шашол. Точно відомо, що зустріч Шашола з царем Олексієм Михайловичем відбулася 20 березня 1673 року. І що наслідком цих переговорів стала військова допомога козацтву. Зокрема, цар послав на пониззя Дніпра воєводу Степана Волконського та полковника Ягана Купера з тисячею російських солдатів.

Й ось тут завадило справі те, що Шашол виявився не при владі. У такій важливій справі, як розв'язання збройного конфлікту між кількома державами, не можна покладатися на людину, яка вже нікого, окрім себе , не репрезентує. З'ясувати, як склалася подальша доля екс-кошового Шашола не вдалося. Але й тих фактів, якими на сьогодні володіємо, досить, щоб це ім'я залишилося на скрижалях історії козацької України.

Приклад Євсевія Шашола ще раз переконує, що давня традиція січова: щороку, або й двічі-тричі на рік, в залежності від ситуації та настроїв, змінювати кошових, призводила до того, що чимало талановитих полководців й адміністраторів, січових керівників, не мали змоги по-справжньому реалізувати свої потенційні можливості. Постійно відчуваючи на собі тиск козацького загалу, козацької сіроми, натовпу; вони змушені були весь час озиратися на товариство та підлагоджуватися під тимчасові поривання його навіть тоді, коли ставало зрозумілим, що ні до чого хорошого ця стихія січова не призведе. Але вже що було те було. Нам же залишається пам'ятати, що серед цілого сонму кошових був і такий талановитий полководець і дипломат — Євсевій Шашол.

Степан Вдовиченко, кошовий отаман, польовий гетьман запорізького козацтва, генеральний писар війська запорізького, гетьман війська запорізького.

З усіх вождів, яких знала історія нашого козацтва, постать Степана Вдовиченко, як гетьмана (р. н. і смерті невід.) є, очевидно, найменш знаною, і незважаючи на те, що його згадував у своїй "Історії запорізьких козаків" Дмитро Яворницький, майже забутою. Втім, сама поява його в ролі гетьмана Війська запорізького виявилася дуже вже несподіваною і для запорізьких козаків незвичною. Адже традиційно на Запорожжі козаки обирали собі не гетьманів, а кошових отаманів. Поки тривала боротьба за гетьманську булаву між "Брюховецьким та Дорошенком, Степан Вдовиченко невибагливо вдовольнявся високою посадою генерального писаря Війська запорізького, можливо, навіть не мріючи про втручання в боротьбу за гетьманську булаву. Що ж до кошового, то він на Січі на той час, як і належить, був. Принаймні в березні 1668року ми бачимо на цій посаді Івана Біолковського. Про це свідчить грамота російського царя, якою сповіщалося, що запорожцям направлено жалування в розмірі 2 тисяч карбованців та сто сувоїв німецького сукна. Водночас, цар застерігав кошового від підтримки боговідступної і нехристиянської справи гетьмана України Брюховецького, який поставав тепер, як "зрадник російського царя".

Зрадник царя-батюшки — це вже серйозно, це відповідальна позиція. Отож до літа 1668 року становище гетьмана Івана Брюховецького стало зовсім критичним, оскільки значна частина козаків, встигла перейти на бік його суперника — Петра Дорошенка. І якщо він ще й утримувався при владі, то лише завдяки загону запорожців на чолі з полковником Чугуєм, який, незважаючи ні на що, залишався вірним йому. Ясна річ, довго таке двовладдя в Україні тривати не могло, і 7 червня 1668 року два гетьмани розташувалися двома таборами на Сербинському полі поблизу Диканьки, що на Полтавщині.

Йдучи до цього поля, Брюховецький був упевнений, що Дорошенко вдасться до переговорів, і вони якимось чином знайдуть спільну мову. Розуміючи, що булави йому вже не втримати, бо на Сербинському полі й решта козаків гетьманського реєстру перейшла на бік суперника, Брюховецький все ж таки розраховував, що вдасться домовитись про проведення тут-таки, на Сербинському полі, Великої Ради, після якої він, хоча і втратить гетьманські клейноди, але принаймні з гідністю відійде від справ, тобто позбудеться булави, у відповідності з козацькими звичаями. А зрештою, нічого не вдієш, не він перший і не він останній позбувається булави таким ось, звичаєво-козацьким, чином.

Одначе Дорошенко виявляв обережність. Він послав до Брюховецького сотника Брацлавського Дрозденка, наказавши йому заарештувати Брюховецького і привести до нього. Чугуй намагався визволити Брюховецького, але дуже вже якось несміливо і незграбно: не з загоном козаків, а самочинно. Він відштовхнув Дрозденка дулом мушкета, так що той впав, але в цей час на Брюховецького накинулися його ж таки козаки, привели до Дорошенка і в нього на очах буквально пошматували полоненця.

Про всі ці події генеральний писар січовиків Степан Вдовиченко довідався від козаків полковника Чугуя, що повернулися на Січ.