Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 24

Раптом вдасться використати його в політичній грі. Розповідь, яку Д. Яворницький розлого, повно процитував за зібранням архівних документів "Акти Південно-Західної Росії", схожа на стислий виклад захоплюючого, пригодницького сюжету. Який, подеколи цитуючи, а подеколи переповідаючи своїми словами, а ще — вдаючись до коментарів, спробую переказати й вам.

Посла цікавило не лише те, куди саме зник Вдовиченко, але й хто він такий, як з'явився на Запорожжі. І, як з'ясувалося, він мав підстави для таких розпитувань, бо ж перед нами вимальовується постать досить-таки дивовижна. Виявляється, Вдовиченко не був давнім козаком, і навіть не належав до козацького роду. Перед нами один із тих авантюристів, котрі час від часу, особливо під час політичної нестабільності та міжусобиці з'являються в будь-якій країні, в тому числі і на землях Запорозької Січі. Ось тільки мало кому з подібних авантюрників вдавалося одразу сягати булави гетьмана. Вдовиченкові ж це вдавалося двічі.

"Прийшов він на Запоріжжя — оповідав кошовий отаман Лук'ян Андріїв, — як жебрак; назвався харківським жителем, святим мужем і пророком, котрому від Бога дано знати майбутнє. Сім років тому Бог звелів йому дочекатися цього часу, з Військом запорізьким зруйнувати Крим, а в Царго-роді взяти золоті ворота й поставити їх у Києві на давньому місці. Князь Ромодановський не допустив його до цієї справи й мучив, але ці муки його не беруть, бо ж писано, що "син удовиці всі землі скорить".

Тепер послав його Бог до Війська Запорізького, й у містах кожній людині, аж до немовляти, велить казати, що він така знаюча людина, щоб ішли з ним руйнувати Крим. П'ять міст він здобуде і буде в них зимувати, бусурмани стріляти не будуть, бо він невидимо буде під міста приходити, стіни розпадатимуться самі, брами також самі відчиняться, і тим прославиться він, Вдовиченко, по всій землі. А найперше слід йому Перекоп взяти й Військо Запорізьке здобиччю забезпечити.

Чуючи такі слова, багато людей покинуло свої домівки, хліб на полях і прийшли за Вдовиченком на Запоріжжя; зібралася велика гурба, і Війську Запорізькому казали, аби йти з Вдовиченком під Перекоп. Кошовий Є. Шашол відповідав, що слід дочекатися гармат від великого государя, але городові люди хотіли вбити Шашола, кричали, що вони йшли не на їхню військову, а на Вдовиченкову славу, і кошове військо все погодилося на ці їхні слова, скликало раду. Шашола усунули, обравши Вдовиченка кошовим отаманом і польовим гетьманом".

Тут варто перервати цитування і поміркувати. З архівного документа, якого Яворницький цитує, не коментуючи, випливає, що Степан Вдовиченко мав необережність з'явитися на Січі вдруге. Але, розповідаючи про його друге сходження, кошовий Андріїв не переповів про його перше "явлення народу ", яке відбулося в вересні 1667 року, за часів кошового Івана Біолковського, коли на Раді, в присутності представників кримського хана, Вдовиченка було обрано гетьманом України. І на той час він уже був генеральним писарем.

Загалом на Січі не дуже полюбляли розпитувати та з'ясовувати, що за один прибився до них, чим він займався раніше. Так чи інакше, а видавати з Запоріжжя звичай не велів, а тут, на Січі, всі повинні були жити за звичаєм коша і підпорядковуватися його законам. Так сталося і з Вдовиченком — мабуть, це був псевдонім, якого авантюрист узяв собі, виходячи з Біблійного пророцтва щодо того, що "син удовиці всі землі скорить". Прийшов собі чоловік, то й прийшов. Захотілося цьому жебракові (очевидно йшлося про мандрівного проповідника) оголосити себе святим мужем і пророком — нехай оголошує. А хто він насправді — побачимо в ділі, в поході, в бою. Й оскільки чоловік цей був письменним та начитаним, для початку його обрали писарем, а у вересні 1667-го, й гетьманом.

Але протистояти досвідченим політикам Дорошенку та Брюховецькому він не зміг, відтак зреалізувати свої гетьманські права йому теж не вдалося. Відсторонений від булави, він подався в мандри, але потрапив до рук воєводи Ромодановського, який піддав його тортурам за антиросійські дії на посаді гетьмана і, напевне, збирався або стратити, або схилити на свій бік. Проте Вдовиченку вдалося вирватись на волю. Втім, хтозна, можливо Ромодановський сам випустив його і заслав на Січ, сподіваючись, що той остаточно розколе її, або ж знову проб'ється до булави, і тоді його можна буде вдало використовувати.

Тобто тут можливі різні версії, але фактом залишається те, що, блукаючи містами та селами, цей чолов'яга (який, мабуть, і зовнішність мав відповідну: могутньої статури, борода, чуприна...) досить швидко зумів створити собі славу святого мужа і пророка. Йому вірили, за ним пішла маса народу, яка буквально увірвалася на Січ і почала вимагати від запорожців, аби ті підкорилися Вдовиченкові. І, як бачимо, січовики теж підпали під чари його авантюрних планів. Очевидно, спрацювало й те, що вони вже знали його, адже свого часу він був гетьманом. Та й переконаність у його силі і пророцтві, у його покликанні, виявлену городовим людом, теж діяла магічно, бо ж ішлося про людей істинно віруючих.

Але дозволяю собі ще одну версію, суто психологічну. Січ у ті часи перебувала одразу під двома володарями: російським царем та польським королем. Отож кожному отаманові доводилося балансувати між цими двома сюзеренами, котрі, водночас, із великою підозріливістю ставилися один до одного. Крім того, постійно слід було мати на увазі політику кримського хана і стосунки з ним, адже від цього залежало становище самої Січі та запорозьких земель; а ще ж не забувати і про Туреччину. Ну, і звичайно ж, чимало клопоту завдавала міжгетьманська усобиця в Україні.

Так ось, козаки вже засумували за сильною постаттю, та талановитим полководцем, який би об'єднав їх, повернув їм давню славу; з яким вони знову стали б могутньою міжнародною силою, і який би повів би їх хоч на Перекоп, а хоч одразу на Царград, Москву чи Варшаву. І він, нарешті, з'явився: пророк, який усвідомлює своє високе покликання, знає свою долю, уміє передбачати події. Він уже привів на Січ кілька тисяч охочого люду з міст і сіл; за ним ладні піти половина України. То чому ж не ризикнути, не повірити йому, не покластися на його удачу, його долю?! І повірили!

Чи не нагадує вам уся ця історія хроніку перших, ще слабоорганізованих хрестових походів, наприклад, всеєвропейського походу дітей, по визволенню Гробу Господнього, коли сотні тисяч людей, не озброєних, не навчених, недисциплінованих, під вигуки: "Так хоче Бог!" — вирушали до Палестини? Поміркованого, не святого, а таки грішного, хоч і в бойовій справі досвідченого, кошового свого Євсевія Шашола, який мудро радив дочекатися артилерії, а не вирушати під могутні стіни Перекопу голіруч, з одними шабельками, — козаки скинули, ще й мало не вбили. Мовляв, не плутайся під ногами, не збивай з праведного шляху!

Щоправда, коли вже дійшло до самого походу, хтось із досвідчених курінних отаманів все ж таки поцікавився: а скільки треба взяти гармат? Хоча б тих, котрі вже були на Січі? Проте Вдовиченко знову заявив, що ніяких гармат не потрібно. Якщо ж вони знадобляться, то він зуміє "здобути найближче і найбагатше бусурманське місто і взяти в ньому гармати". Старі запорожці довго чухали потилиці. Воно ніби й так, веде ж їх чоловік, перед яким мури самі повинні розпадатися, а ворота відчинятися. Але з гарматами воно все ж таки надійніше. Бо піди знай: раптом мури розвалюватися не захотять, і доведеться палити по них з гармат? І дві гармати з собою все ж таки прихопили. Хоч над ними й насміхалися.

Ну а далі сталося те, що неминуче повинно було статися. Вдовиченко зібрав чимале військо — до шести тисяч вершників і трьох тисяч піхотинців. Та оскільки воїнство це не мало гармат, а чи не кожне місто татарське ховалося за мурами і мало гармати, то про боєздатність Вдовиченкового воїнства говорити не доводиться. І все ж таки справжній шок чекав на досвідчених запорожців у поході. По-перше, Вдовиченко не йшов у похід, а немовби втікав від степової пожежі чи повені. До самого Перекопа він довів своє військо, жодного разу не надавши йому відпочинку, тому значна кількість коней чи взагалі загинула, чи була знесилена. Так само знесилені були й люди, особливо піхотинці.

Коли ж наблизилися до Перекопу, тобто до рову, яким півострів було відділено від материка, гетьман не виявив ніякого наміру штурмувати місто, і взагалі, не вживав ніяких заходів для того, щоб готуватися до штурму. Бачачи, що він по суті самоусунувся від командування, частина війська сама засипала рів і почала переправлятися на той бік, на півострів. Цим і скористалися татари, які негайно відкрили вогонь з фортечних гармат, а окремі загони татар обстрілювали козаків на переправі — коли військо найменш боєздатне — з рушниць та луків. Отож чимало козаків і міського люду загинуло там під обстрілом, або через тісняву та паніку втопилося в затопленому рову.

Переконавшись, що від присутності Вдовиченка, його погляду і його молитов не те що стіни не порозпадалися, а й жоден камінчик із фортеці не випав,., хтось із досвідчених козацьких старшин (хто саме — не відомо) взяв командування на себе, припинив переправу і відвів військо подалі в степ. Це було необхідно, оскільки Вдовиченко просто боягузливо ховався від обстрілу, втративши будь-яку ініціативу. Можна сказати, що козакам ще й пощастило, що кримчаки не готові були переслідувати їх, просто не встигли зібрати орду, бо тоді б загинули всі десять тисяч.

Тепер уже ні для кого не залишалося таємницею, що на Перекоп їх вів бездарний авантюрист, брехун і боягуз. Десь у степу, коли небезпека нападу татар минула, обурені козаки відібрали у Вдовиченка булаву, бунчук, інші клейноди, і хотіли стратити його. Але якимось дивом, мабуть, з допомогою когось із найближчих соратників своїх, гетьманові-невдасі вдалося втекти. Очевидно, стратити його мали намір, дотримуючись звичаю, тобто вранці, давши йому можливість ніч помолитися. Цим він і скористався.

Інший на його місці заспокоївся б, зник десь, причаївся... А він добувся до Баришівки і там знову оголосив себе святим та пророком, що оце, прибувши з Січі, як гетьман, збирає охочих для наступу на Крим.