Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 31

А щоб Суховієві легше було "домовитися" з Дорошенком, хан дав йому чималенький загін своїх вояків. Щоправда, не для негайної війни з Дорошенком, а щоб спочатку побив серйознішого, на ханів погляд, ворога — російського полководця князя Г. Ромодановського. Який, до речі, прибув до України із завданням покарати за непослух Дорошенка. Цікава складається комбінація, чи не так?

Дорошенкові, звичайно, слід було приєднатись до Суховія, гуртом вигнати росіян, а вже потім з'ясовувати, хто з них двох справді гетьман. Але П. Дорошенко потерпав, що Суховій з татарами може просто його вбити, тому військо навстріч росіянам повів його брат Григорій. Бій стався поблизу відомого ще за часів Виговського Конотопа. Козаки й тепер перемогли Ромодановського. Він відступив. Його син Андрій потрапив у полон.

Українське військо не погналось за росіянами, які відійшли до Путивля. Гетьман Суховій наказав йому перейти на правий берег Дніпра. Там його однодумці мали скинути з гетьманства Дорошенка й оголосити гетьманом всієї України Суховія.

Цікаво, що Суховій намагався розв'язати проблему мирно й покликав Дорошенка на раду. Той не прийшов, і козаки заочно, точніше мовити, символічно позбавили його булави та гукнули гетьманом Суховія. Щоб остаточно утвердитися при владі, Суховій негайно відрядив послів до Стамбула. Султан визнав його, і звелів ханові збройно підтримати нового гетьмана.

В руках Суховія були вже Черкаси й Чигирин, та чимало інших міст і містечок, але Дорошенко ухвалу ради, на яку не ходив, законною не визнавав. Населення, на його пораду, ховало своє добро по лісах та глибоких ярах, тож татари здобичі не мали. Між мурзами і Суховієм виник конфлікт. Вони почали погрожувати гетьманові. Але завбачливий Суховій удавсь по допомогу до січовиків. І хто ж там відгукнувся? Полковник Іван Сірко. Злякавшись цього, татари повернули на Крим, а Суховій — на Січ. Отже, перемога припала Дорошенкові.

Але Суховієва спілка з татарами подобалася далеко не всім запорожцям. Та ще й Дорошенкові агітатори раз у раз допоминалися:

"Хлопці, ви за кого тягнете? За гетьмана ханської величності? Та він же гамузом спродає вас ординцям. А разом з вами і всю Україну". І прихильники Суховія почали вагатися. Знаючи, що таке вагання може скінчитися "купанням" у Дніпрі, як уже не раз на Січі бувало, Суховій подався до Криму. Маючи при собі лише невеличкий загін однодумців.

Як гадає дехто з дослідників, у Криму він навіть прийняв мусульманство, а відтак — і татарське ім'я. І нібито татари називали його Ашпат-мурзою. А що? Може, й називали.

А далі сталася епістолярна дуель між Дорошенком та Суховієм, яка згодом переросла і в збройну. Навесні 1669 року Суховій із загоном козаків, що пішли разом з ним до Криму, та в супроводі 40-тисячного корпусу татар, вирушив на Чигирин. Цікаво, що до "гетьмана його ханської величності" приєднавсь і Сірко. Розуміючи, що протистояти такій силі важко, Дорошенко запропонував Суховієві мирну угоду. Про що ж домовилися? Не воювати між собою, а переправитися на Лівобережжя та гуртом ударити на росіян. Але тут подав голос наказний гетьман Лівобережжя Д. Многогрішний, який настільки не довіряв (а може й заздрив) Дорошенкові, гетьманові справжньому, що ладен був виступити на боці Московії. Та й із Суховієм у Дорошенка виникла незлагода. Чого не поділили? Булави. Суховій пропонував скликати велику раду на Січі та вже по-справжньому обрати єдиного гетьмана України. Був, очевидно, певен перемоги, маючи на своєму боці Сірка. Проте й цього разу Дорошенко не зважився на ризик.

Й ось тут закручується надзвичайно дивний сюжет. Ханом Криму в цей час був Аділ-Гірей, з давнього ханського роду Гіреїв. З турецьким султаном у нього склалися майже такі самі стосунки, як і в Суховія з Дорошенком, — хто кого переважить. Але Аділ, на відміну від Дорошенка, ризику не злякався: покладаючись на союз із козаками Суховія, він вирішив створити велику, незалежну від Туреччини, державу, до складу якої мала входити така собі ханська Україна на чолі з "гетьманом його ханської величності*. Геніальний задум, чи не так?! Та оскільки Стамбул штурмувати було ще рано, то хан урадив собі почати з Чигирина. Щоб знешкодити Дорошенка і дати утвердитися при владі Суховієві.

Дорошенкова агентура доповіла гетьманові про ханів задум, і він викликав Суховія на щиру розмову з приводу: на що тобі булава? Все одно ти її не матимеш. Краще глянь, яку гарну доньку мені Бог послав. Бери її за дружину, породичаємось, і, вже як свої, вдаримо — спочатку на Лівобережжя, а потому й на хана.

Остаточне замирення "гетьмана по обидва боки Дніпра" та "гетьмана його ханської величності" мало відбутися на раді поблизу Кодака. Там, казав Дорошенко, козаки самі визначать, кому з них двох віддати перевагу. Отже, тепер Дорошенко йти на раду з Суховієм погоджувався? Так. Але не погодилася значна частина козаків. Двічі виступав перед ними Дорошенко, оскільки рада призначалася ще й в іншому місці. І двічі та сама частина відмовлялася йти з ним, заявляючи, що там, де буде Суховій зі своїми прихильниками, там не буде їх. Втім, і в Дорошенкові козаки вже розчарувалися. Так само, як хан розчарувавсь у Суховієві, зрозумівши, що гетьманом України він може й не стати.

За розчаруванням пішли різкі дії. Суховій із загонами татар почав брати в облогу Чигирин. А в цей час хан послав другий свій загін — захопити Січ. Авжеж, ханові тепер сяйнув іншій задум: один загін захопить Січ, а другий — уже під

Чигирином, відтак, його держава ураз проляже аж он по доки. І тоді султан добре замислиться, що йому робити далі.

Але сталося щось цілком протилежне. Навіть та невеличка залога, що лишалася на Січі, розгромила татар і... підірвала в очах козаків авторитет Суховія, бо, мовляв, що то в нього за союзнички, які поза його плечима на Січ нападають?! Довелося нашому гетьманові забути про Чигирин, повернути на Січ і низько-низесенько кланяючись, просити в козаків пробачення. Вони перепросини прийняли, але... разом із загоном татар. Яких про всяк випадок лишили при собі. В полоні.

Щоб довго не оповідати, скажу, що ще кілька разів пробував Суховій виступати проти Дорошенка, в тому числі й на боці Д. Многогрішного. Але всі ці спроби зазнали краху. Остання була влітку 1669 року. Війська Суховія виступили разом з військами кошового отамана Ханенка і татарами. Битва, що розпочалася під Стеблевом, мала, за всіма прогнозами, дати перемогу Суховієві. Але сталося непередбачене. В критичний момент полковник Сірко, якому саме тепер здалися осоружними дії Ханенка з Суховієм, кинув їх і став на бік Дорошенка. Тобто знову, вкотре вже була задіяна сатанинська тактика І. Сірка: "Допомагати слабкішому проти сильнішого", тактика провокаційна й одверто злочинна. Раз у раз змінюючи орієнтацію, Сірко лише роздмухував міжусобну боротьбу претендентів на гетьманство.

Як свідчать хроністи, першими вдалися до втечі татари. Потім — обидва отамани козаків. До речі, на їхньому боці виступав з невеличким військом ще один претендент на булаву — Юрій Хмельницький, син гетьмана Богдана. Йому теж довелося від Дорошенка тікати.

"Гетьман Війська Запорозького ханської величності*, як він себе офіційно називав, зрікся булави на користь Ханенка, залишившись при ньому писарем. Існують дані, що в 1674 році він остаточно відійшов від політичної та збройної боротьби й осів десь на Лівобережній Україні.

Григорій Єремієв, кошовий отаман запорізького козацтва.

Так вже склалося у Григорія Єремієва (р. н. і смерті невід.), що від перших днів отаманство його минало в полеміці, і навіть у конфлікті, з гетьманом Самойловичем та російськими царями. І першим поштовхом до цього стало пом'якшення взаємин запорожців із польською короною. Прийнявши від січового товариства клейноди (сталося це чи то наприкінці жовтня, чи на початку листопада 1682 року), Єремієв негайно сповістив про своє обрання гетьмана Самойловича, тобто офіційно відрекомендувався, і користуючись нагодою, повідомив, що до Запоріжжя прибилося чотири родини волохів, які не забажали жити на території Кримського ханства і, так би мовити, попросили у козаків політичного притулку.

Виходячи з домовленості, котра існувала у гетьмана з попередніми кошовими отаманами, Єремієв зобов'язаний був інформувати гетьманат про появу чужинців. Отож, виконавши цю умову, кошовий вважав, що Самойловича така інформація цілком задовольнить. Але вже 1 грудня гетьман надіслав гінця з листом, в якому досить різко мовилося в тому дусі, що чого ти мені, мовляв, про якихось волохів розповідаєш? Ти негайно передай копію, а ще краще — оригінал "польської королівської інструкції" (або "знадливої інструкції*), з якою на Січ прибув гонець короля Яна Собеського, якийсь шляхтич Ворона.

Головними агентами короля в Україні були ченці Феодосій Храпкевич та Йон Зарудний. Крім "знадливих листів", вони отримали спеціальну письмову інструкцію щодо того, яким чином слід вести пропаганду серед українського козацтва. Ця інструкція мала шістнадцять пунктів. Другий з них, як повідомляє російський історик С. Соловйов, полягав у тому, що агентам радили "переконувати українське військо бути заодно з Запоріжжям, аби вирватися з неволі негідної і не войовничої людини (гетьмана Самойловича) і тягнути до польського короля, який і любить, і шанує з дитинства український народ*.1

Навіть цього одного пункту досить, щоб зрозуміти, що вся діяльність значної кількості польських агентів націлена на підрив гетьманської влади в Україні, переорієнтацію гетьманського війська й українського козацтва на Польщу, усунення від влади гетьмана Самойловича. Гетьман знав про існування цієї інструкції і вимагав від кошового Єремієва негайно надіслати її для ознайомлення.

"Іменем Бога умоляемо вас, — писав Самойлович, — чинити розумно й вірити, аби вам, добрим молодцям, і на майбутні часи було добре: не порушуйте вашої попередньої вірності й не губіть тим здавна предками здобутої слави й честі... Та про що ж самі поляки турбуються, спокушаючи вас своїми листами? Звичайно, про те, аби ми побилися між собою, а вони, дивлячись на наше падіння,раділи б із цього... Самі ви знаєте... польську ласку й прихильність, як іще в недавні часи поляки всілякими способами занапащали й винищували нашу братію козаків на Україні.